Латиноамериканський варіант: як це буває

Руді ДОРНБУШ Погані новини з Латинської Америки продовжують надходити. Економічні умови погіршуються майже повсюди, соціальні зв’язки розпадаються, наростає політична нестабільність. У цьому немає нічого дивного, оскільки Латинська Америка витратила останні двадцять років на рух в нікуди. Активи були розпроданi, а національні борги швидко зростали, і при цьому не було придбано нічого стабільного і вигідного. Щиро кажучи, це були роки, віддані на з’їдання сарані.

Протягом останніх 20 років річний приріст валового внутрішнього продукту з розрахунку на душу населення у Латинській Америці в середньому становив 0,35%. За таких темпів зростання для економіки буде потрібно 200 років, для того щоб удвічі збільшитися у розмірах. В Азії життєвий стандарт подвоюється кожні десять років. При такому повільному зростанні як може Латинська Америка розраховувати на конкуренцію у світовій торгівлі, крім як за рахунок заробітної плати, що постійно знижується?

Вину за економічну стагнацію слід покласти на абсолютно некомпетентне керівництво, а не на зрадливу долю. Якщо у Латинській Америці не станеться змін, то вона все більше й більше ставатиме схожою на Африку — регіон слабких держав, що мають великі неорганізовані економіки з повсюдно процвітаючою убогістю. Чотири чинники поставили її на цей шлях.

По-перше, під час золотої лихоманки латиноамериканської приватизації все, починаючи від підприємств громадського користування і закінчуючи промисловими компаніями, було включено до аукціонного блоку. На короткий час продаж активів допоміг збалансувати національні бюджети, а також надав ресурси, що певний час підтримували споживання на певному рівні. У кінцевому ж результаті дохід від приватизації приніс небагато у створення кращої інфраструктури або більш конкурентоспроможних статей експорту.

Що iще гірше, розпродаж державних активів супроводився масованими грошовими позиками за кордоном. В окремих випадках, особливо в Аргентині, позики, зроблені місцевими покупцями, виснажили всі доступні кредитні лінії. Інші країни не опустилися до рівня Аргентини, але повернення кредитів є проблемою практично для всіх країн Латинської Америки.

По-друге, оскільки реформи не принесли процвітання, то регіон уже нудить від реформ. Приплив капіталів створює ефект багатства доти, поки він зберігається. Коли гроші перестають надходити, джерело багатства пересихає. Жоден розсудливий політик не піде на ще одне десятиріччя структурних реформ, які випробовуватимуть терпіння простих латиноамериканців, унаслідок чого рівень довіри електорату до цього політика може впасти нижче за допустимий. Але без нових і більш глибоких реформ буде дуже мало передумов економічного зростання, яке б послужило приманкою для інвестицій, без яких неможливе жодне економічне зростання.

Ця дилема розвитку вказує на третій чинник: неефективну політику. Уряди, що дотримувалися технократичного способу дій і бачили економічне зростання як наростаючий приплив, що підіймає всі човни, вже зникли. В Аргентині один невмілий президент змінює іншого. Установи зметено, права власності поставлено під сумнів, і зараз на підході процес випадкового і ще більш корумпованого перерозподілу.

У Перу та Венесуелі справи йдуть не набагато краще, Бразилія може незабаром піти тим же курсом. Популярність Лула Ігнасія да Сильва і його команди, які лідирують, згідно з опитуваннями громадської думки, напередодні президентських виборів, що проводяться у Бразилії, служать попередженням тому, що більшість латиноамериканської громадськості готова відкинути традиційні уряди. Лула і його партія настільки стоять осторонь від основної течії економічної думки і політики, що капітал уже почав тікати — незважаючи на те, що до виборів залишилося кілька місяців.

У Мексиці процес демократизації привів до більшої стабільності, але вона цілком може виявитися недовговічною. Вартість песо зараз дуже завищена. Якщо відбуватиметься подальше погіршення зовнішнього платіжного балансу, то мексиканська економіка знаходитиметься під загрозою жорсткої посадки. Незважаючи на всі хороші новини про неповнолітню мексиканську демократію, її президент починає виправдовувати ранні страхи щодо нього: відсутність далекоглядності, немає парламенту, з яким він може працювати, немає команди, яка знає, що треба робити.

Останній чинник — це надто низька норма накопичень, що властиво всьому американському континенту. Насправді, з економічного погляду це визначає все, оскільки там, де мало накопичень, там мало інвестицій — і, отже, практично відсутня основа для накопичення капіталу і зростання продуктивності. Венесуела зараз прагне повернення урожайних для ОПЕК 1970-их років, які вона упустила, оскільки нехтувала можливістю розвитку своєї нафтової промисловості. Багатство Аргентини зараз відпочиває у Маямі і, можливо, залишиться там назавжди. Бразилія і Мексика є показовими прикладами країн, що продали активи і зробили швидше позики, ніж накопичення.

Азія у цьому значенні дуже відрізняється. Подивiмося на Китай, де норма накопичень та інвестицій близька до 40%, де сальдо поточного платіжного балансу позитивне і де відсутній державний борг. Урядові установи дружньо налаштовані стосовно ринку, а населення добре освічене, дисципліноване і легко може переучуватися. Винагороди за прийняття ризикованих рішень та ініціативу видаються негайно і служать дуже хорошою мотивацією.

Треба визнати, що Китай залишається бідною країною. Її ВВП на душу населення вдвічі нижчий, ніж у Бразилії. Але при зростанні у 15% на рік, що спостерігається у прибережних районах Китаю, хто може серйозно заперечити, що через 15 років за цим показником Китай не обжене Бразилію? У Китаї, незважаючи на наявні там величезні проблеми, справи йдуть у правильному напрямі і не в останню чергу за рахунок прямих іноземних інвестицій і очікуваних у недалекому майбутньому вигод від вступу до СОТ. У Латинській Америці все йде не так: уряди відмовляються від проведення реформ і економіка втрачає зв’язки зі світом.

Справи у Латинській Америці йшли добре доти, поки туди текли паперові гроші, але ті часи вже в основному минули. Тому в майбутні роки нам потрібно чекати звідти більше поганих економічних, соціальних і політичних новин. Демагоги типу венесуельського Уго Чавеза або Карлоса Менема, який знову виставив свою кандидатуру в президенти Аргентини, можуть видатися поганим жартом, але всі, кому небайдужа доля Латинської Америки, сміятися не повинні. Проект Синдикат для «Дня»

Руді ДОРНБУШ, професор економіки Массачусетського технологічного інституту

КОМЕНТАРІ

Iгор БУРАКОВСЬКИЙ, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

РОЗУМНИЙ УЧИТЬСЯ НА ЧУЖИХ ПОМИЛКАХ

Активне переосмислення досвіду економічних реформ та ефективності економічної політики в Латинській Америці сьогодні не є чимось новим. Матеріали на цю тему слід розглядати як продовження досить тривалої дискусії стосовно стратегій економічного розвитку (подолання відсталості) в цілому та ролі зовнішніх чинників зокрема.

Ще задовго до сучасних фінансових потрясінь економіки латиноамериканських країн виявилися вразливими до зовнішньоекономічних шоків, зумовлених, в принципі, традиційними причинами: різкими коливаннями цін на сировинні та напівсировинні товари, відсоткових ставок на міжнародних фінансових ринках, досить різкими змінами в обсягах та напрямках руху потоків капіталу.

Слід окремо відзначити, що на тлі вищеназваних процесів в країнах Латинської Америки досить часто змінювалася економічна стратегія та політика, хоча заради об’єктивності треба сказати, що такі зміни в цілому ряді випадків були зумовлені саме впливом зовнішнього економічного середовища.

Концептуальні засади економічних перетворень в країнах Латинської Америки після Другої світової війни пов’язують з іменем Рауля Пребіша, який очолював Комісію ООН з Латинської Америки. Саме Рауль Пребіш вперше запропонував концепцію поділу світу на індустріальний центр (північ) та сировинну периферію (південь). На думку Пребіша, індустріалізація країн континенту мала привести до поширення нових виробничих технологій, зростання зайнятості, продуктивності праці, скоротивши тим самим вразливість регіону до негативного впливу зовнішнього середовища у формі різких коливань цін на сировинні товари. Саме ці міркування лягли в основу стратегії імпортозаміщуючої індустріалізації, основними інструментами реалізації якої був захист національних виробників за допомогою мит, квот, тарифів та інших обмежувальних заходів, надання субсидій. Якщо говорити коротко, то імпортозаміщення певною мірою сприяло розвитку важкої промисловості, яка пізніше стала основою національних економік. Економіки демонстрували досить пристойні темпи зростання. Водночас індустріалізація потребувала значних коштів, запозичення яких на світових ринках привело до драматичного зростання зовнішньої заборгованості країн регіону. До того ж капіталоінтенсивні виробництва вимагали імпорту іноземних комплектуючих, що неминуче вело до зростання залежності від світового господарства, яку країнам намагалися знизити.

В 1982 році Мексика офіційно заявила про неспроможність обслуговувати зовнішній борг, що знаменувало собою пошук нових підходів до вироблення економічної політики. І вже наприкінці 80- х років поступово було досягнуто консенсусу стосовно того, що модель економічного розвитку, яка базується на протекціонізмі та активному втручанні держави в економіку, себе вичерпала. До того ж приклад країн Азії свідчив на користь необхідності здійснення реформ, зорієнтованих на розвиток ринкових механізмів. І хоча політика в окремих країнах багато в чому відрізнялися, але в цілому для Латинської Америки в той час були притаманні спільні елементи: стабілізація (подолання інфляції), посилення фіскальної дисципліни, дерегуляція та приватизація, зменшення митних тарифів на імпорт тощо. Міжнародна економічна кон’юнктура сприяла масштабному притоку іноземного капіталу, що, разом iз зазначеними раніше заходами економічної політики привела до відновлення економічного зростання після кризового періоду 1983—1990 рр.

Мексиканська фінансова криза 1994—1995 рр. засвідчила вразливість економіки латиноамериканських країн до фінансових негараздів, які мають місце саме в регіоні, наступна Азійська криза продемонструвала вразливість до шоків, які виникають в світовій економіці. І хоча ситуація в різних країнах складається сьогодні по-різному, але в цілому регіон відреагував на ці події намаганнями поглибити ринково орієнтовані реформи.

Позитивний та негативний досвід країн Латинської Америки дає можливість зробити декілька вельми важливих висновків для України. По-перше, економічна політика має бути послідовною та ринково орієнтованою, що вимагає від держави значно більшої «кваліфікації», ніж пряме регулювання економічних процесів.

По-друге, реалізація неправильно обраних пріоритетів може проявитися лише через певний період часу, але вже тоді економічні наслідки можуть бути просто руйнівними.

По-третє, країна повинна боротися не тільки за залучення іноземного капіталу, а й за те, щоб його «утримати» в економіці. А це знову потребує розважливої економічної політики.

По-четверте, фіскальна дисципліна в цьому широкому розумінні цього слова має бути альфою та омегою економічної політики.

По-п’яте, навіть за часи стабільності та позитивної економічної динаміки слід реально оцінювати внутрішню та зовнішню економічну ситуацію і об’єктивно оцінювати можливі масштаби потенційного кризового потенціалу окремих галузей, економічних рішень. Звичайно, цей перелік не є вичерпним, а самі висновки можуть здатись дуже загальними, але, на мою думку, досвід Латинської Америки переконливо свідчить, що свідоме чи несвідоме нехтування саме такими очевидними речами рано чи пізно призводить до практично миттєвого розгортання кризових процесів, наслідки яких долаються протягом багатьох років.

А тому виникає неоригінальне питання, чи засвоїть Україна латиноамериканські уроки.

Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу й міжнародних досліджень:

«ДОРОГI ГРОШI» — СОБI ДОРОЖЧЕ

— Будь-яка форма економічного курсу, розрахованого на створення «дорогих грошей», скорочення попиту та розширення іноземних позик, зокрема й для стабілізації обмінного курсу національної валюти, покриття бюджетного дефіциту — шлях до економічної катастрофи. За будь-якого варіанту економічної політики єдиний раціональний шлях — той, що веде до використання відносних переваг країни в плані створення нових і використання наявних чинників виробництва, підвищення конкурентоспроможності на основі наукової й технологічної місткості економіки. Це передбачає або створення сприятливих умов для формування національного капіталу, або залучення транснаціональних корпорацій, які погодилися б створювати в країні автономні центри, орієнтовані на передові технології й галузі виробництва. Оскільки в багатьох країнах Латинської Америки, зокрема в Перу, Колумбії, Бразилії, Еквадорі (за винятком, можливо, Уругваю, Чилі, Коста-Рікі), економіка нестабільна й значною мірою залежна від політики іноземних позик і капіталовкладень, зокрема державних позик, то в разі погіршення світової економічної кон’юнктури й термінового вилучення іноземних інвестицій, економічний крах у цих державах неминучий. Якщо наводити приклади, то, навіть незважаючи на максимально лояльне ставлення до Південної Кореї й багатомільярдну економічну допомогу від МВФ, азіатська криза 1996 року викреслила цю країну зі списку претендентів на роль економічних лідерів.

Щодо масових соціальних протестів, коли десятки й сотні тисяч людей у якийсь момент починають діяти за стереотипами й правилами поведінки натовпу, то це є можливим у більшості країн Латинської Америки, особливо у великих містах. Але майже неможливо в Україні, за винятком полярних, відносно гомогенних територій на зразок Донбасу або Львова. У більшості регіонів України просто неможливо уявити собі масові виступи людей, якими рухає спільний інтерес. Український натовп — це, скоріше, скупчення людей, які підозріло ставляться одне до одного, говорять російською, українською мовами або суржиком, що є православними УПЦ, УПЦКП, греко-католиками, іудеями, протестантами і т.ін. При цьому найактивніші представники цих співтовариств, кожне з яких, по суті, становить відносну меншість нації, за 11 років незалежності встигли заслужити стійке неприйняття один одного в інших соціокультурних і конфесійних групах. Тому уявити собі лідерів, які на початковому етапі могли б очолити цей натовп, практично неможливо.