Лiкування вiд тоталiтаризму: нiмецькi рецепти

Сьогодні представляємо нашому Читачеві розмову кореспондента «Дня» з д-ром Манфредом Ломанном — керівником Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні, одного із найбільших фондів політичної освіти і політичних консультацій не тільки в Німеччині, але й у світі. Фонд провадить різноманітні освітні заходи для українських політиків, урядовців різних рівнів, церковнослужителів, журналістів. Основна увага приділяється проблемам розбудови громадянського суспільства; консолідації партій, орієнтованих на реформи; підтримці молодих політиків; розвитку відносин довіри як між державою та церквою, так і між окремими церквами. В усіх аспектах діяльності Фонду акценти завжди ставляться на формуванні соціальної ринкової економіки та демократизації суспільства.

Пан Ломанн — керівник Представництва фонду з часу його заснування в Україні. Він встиг добре познайомитися з життям країни і має свій погляд на деякі наші проблеми.

— Які програми Фонду ви вважаєте найбільш ефективними? Що стало для нього найбільшим розчаруванням?

— Прибув я до України в 1994 році. Спочатку вивчав і аналізував ситуацію в новій для мене країні, а потім, після зустріч і консультацій з німецькими та іншими західними спеціалістами, які тут живуть, а також з українськими експертами, визначив головні напрямки роботи Фонду. Це робота з політиками або групами, які виступають за проведення структурних реформ в економіці, робота з молодими політиками; підтримка розбудови громадянського суспільства і незалежних ЗМІ; підтримка втілення моделі ринкової економіки. Основними формами роботи Фонду є консультації, лекції західних спеціалістів, проведення дискусійних «круглих столів», організація поїздок груп спеціалістів за кордон для вивчення досвіду роботи різних політичних і суспільних інституцій та ін.

Ми досягли певного успіху, підтримуючи консолідацію центристських партій, орієнтованих на реформи та демократію. І хоча цей блок політично досить різноманітний, він безсумнівно представляє певний рух до демократії, реформ та європейської інтеграції.

Нашим успіхом можна вважати також те, що чимало молодих людей, які брали участь в наших семінарах та інших заходах, стали депутатами ВР і місцевих рад. Відзначу, що у роботі з молодими політиками ми свідомо не прив’язуємося до якоїсь однієї партії чи політичного напрямку. Тим більше, що молоді політики менш обмежені, менш «сектантські» у порівнянні зi старшим поколінням. Для них політичний діалог не є проблемою, хоча у нас збиралися демократи, комуністи, соціалісти, навіть комсомольці. Під час поїздок до Німеччини всі вони виявляли однакову зацікавленість, бажання чомусь навчитися. Треба, втім, визнати, що в передвиборний період ситуація дещо ускладнюється. (Перед виборами ми звичайно запрошували керівництва більшості партій для того, щоб вони представляли згромадженню свої програми. Це є важливим внеском у розвиток політичної культури).

Щодо невдач, то всі вони прямо пов’язані з невдачами країни у побудові соціальної ринкової економіки та громадянського суспільства. І хоча й тут можна відзначити багато змін на краще, я з ностальгією згадую ті надії, ті наші заходи першої половини 90-х років, що були пов’язані з приватизацією, з Фондом держмайна. Надії, які не справдилися. Зміни є, але не досягнуто дуже важливе — прозорiсть у цих сферах. Мало що робиться для обмеження впливу могутніх фінансово-промислових угруповань, їхнього втручання в політику.

Не будемо, втім, песимістами. Бо йдеться про нову державу, повсталу на руїнах Радянської системи. Аби створити принципово нові структури, нову економіку, нову політику потрібен час. Вважаю також, що керівництвом України зроблено дуже важливий і рішучий крок — офіційне прийняття і оголошення курсу на європейську інтеграцію. Мета сформульована чітко й публічно, про неї знає все населення країни — можна буде слідкувати за реалізацією цієї мети, зіставляти проголошене з конкретними політичними акціями, законами, висловлюваннями уряду. Між іншим, західним політикам завжди важко було розуміти, що таке, власне, «багатовекторність», яка певний час мала визначати зовнішню політику України. Це було тим більш дивним, що Україна, як європейська держава, добре усвідомлює свої шанси на світовій арені; це особливо стосується молодої генерації політиків та підприємців.

Якщо повернутися до наших успіхів та невдач, то варто сказати, що намагання Фонду сприяти нормальному діалогові між державою та трьома православними церквами були, на жаль, не зовсім успішними.

— Що було найбільш складним у стосунках працівників Фонду з українською владою, урядовцями, чиновниками?

— З українською бюрократією були певні проблеми зразу після приїзду. Кожна операція — оренда приміщення під офіс, отримання віз, відкриття рахунків — натикалась на незрозумілі перепони. Дуже складно було організовувати конференції в готелях (тоді державних) через вельми низький рівень сервісу. Зараз ситуація частково змінилася на краще — з’явилися люди, які мають поняття про нормальний сервіс. Хоча в регіонах, а деінде і в Києві, досі збереглося ставлення до клієнта як до фактора, який заважає нормальній роботі. Мене також завжди нервувала дискримінація іноземців, з яких більше беруть за готель, за квиток до музею, за транспорті квитки. Цей незбагненний порядок, слава Богу, здається вже скасовано.

У різних місцях, однак, трапляється по-різному. Наприклад, у Львові завжди було краще, вочевидь через те, що місто лише 40 років було радянським. Люди там більш відкриті, більш привітні до іноземців; до того — там значно вищий загальний рівень знання іноземних мов. До речі, я працював у різних країнах, зокрема, в Азії (Індія, Індонезія тощо), але саме Україна мене вразила таким незнанням європейських іноземних мов на всіх соціальних щаблях, включно з політичними. Між тим безпосереднє спілкування людей різних країн є дуже важливим, особливо для народу, який обрав європейську орієнтацію. Зараз цей стан поступово міняється — разом із приходом у політику молодих людей.

— Що було, на думку пана Ломанна, важливою стратегічною помилкою України на початку 90-х років?

— На відміну від деяких інших країн, які в ті часи отримали повну незалежність (Прибалтійські країни, Польща, Чехія та ін.), в Україні не відбулося зміни керівної еліти на всіх суспільних рівнях. Пам’ятаю, я колись брав участь у конференції в Ризі, де були присутні депутати, члени уряду, політики, адміністрація; всі вони були молодими людьми 30-35 років. Всюди, також в Україні, молода генерація має величезний потенціал, швидко навчається, не чинить опір змінам, приймає нове. Страшно подумати, скільки світлих голів, не бачачи вдома шансів для самореалізації, їдуть з України працювати за кордон. Це трагедія країни.

— У чому пан Ломанн вбачає основну різницю між середнім німцем (із Західної Німеччини) і середнім українцем?

— У Німеччині людина дуже рано усвідомлює, що її життя залежить від неї, що вона сама має приймати всі важливі рішення, планувати своє життя, забезпечувати, страхувати тощо. В Україні ж залишилося чимало споживацької ментальності — українець вимагає від держави те, що має робити сам. На превеликий жаль, це є великим гальмом процесів усвідомлення та прийняття того, чим є соціальна ринкова економіка. Адже ринкова економіка спирається на світогляд, який формує самостійність людини, формує свідомість того, що про своє життя перш за все має піклуватися вона сама.

У Німеччині, як і в інших розвинутих європейський країнах, широко діє принцип субсидіарності, згідно з яким вирішення життєвих проблем завжди необхідно починати на нижніх суспільних рівнях. А вже потім, при неспроможності цього рівня, підключається наступний вищий рівень. А починається з рівня родини, школи або певних громадських об’єднань. До речі, кожен німець сьогодні є членом декількох різних об’єднань (одночасно) — членом церковної громади, спортивного клубу, профспілки або громади батьків учнів певної школи. (Це традиція — середньовічні ремісничі цехи, купецькі гільдії та ін. грали колись велику суспільну роль.) Ще штрих — у німецькому суспільстві завжди є готовність вносити значні пожертви на різні благочинні акції, іншими словами — брати участь у вирішенні тих чи інших соціальних проблем (вдома і за кордоном) власними коштами. Це звичай масовий і традиційний. Без згаданих елементів людині важко усвідомити основні концепції соціальної ринкової економіки.

— Фонд Конрада Аденауера робив чимало зусиль, вкладав працю і гроші («круглі столи», лекції німецьких спеціалістів, поїздки в Німеччину церковнослужителів тощо) заради стабілізації релігійного життя в Україні? Отримані результати пан Ломанн заносить до активу чи пасиву Фонду?

— Будь-які складні проблеми, включно з релігійними, за умов демократії можуть бути вирішені тільки шляхом компромісу та консенсусу; іншого шляху просто немає. Може об’єднати, зближувати також спільна мета, така, наприклад, як розбудова заможної процвітаючої країни, в якій ці церкви знаходяться. На жаль, в українському православ’ї так не сталося. Та, попри все, я переконаний, що всі церкви могли б утворити одну організацію для спільного соціального служіння, спільної допомоги найбіднішим верствам населення. Таке служіння відповідало б і духу християнства і об’єднувало б. На жаль, це тільки моя візія, а не дійсність. Як християнин, католик, я страждаю, спостерігаючи такий глибокий розкол. Дивує мене також той високий рівень довіри до церкви, який фіксує статистика, — при наявній ситуації.

— Яка найбільша різниця у релігійному житті суспільств Німеччини та України?

— Почну зі спільного. Зараз у Німеччині число віруючих громадян постійно знижується (за деякими оцінками, віруючими є тільки половина німців); Східна Німеччина — то взагалі невіруюче суспільство. Подібні дані наводить статистика також для України — всього 5 — 8% віруючих регулярно виконують належні правила церковного життя. Тому думаю, що українські православні церкви дещо завищують дійсне, а не уявне число своїх парафіян.

Але, на відміну від України, у Німеччині, існує сильний екуменічний рух між різними християнськими конфесіями; зокрема, дві головні церкви Німеччини — Католицька і Протестантська тісно співпрацюють у соціальній та освітній сферах. Об’єднало їх серед іншого те, що всі вони були переслідувані за часів фашистського режиму. Як відомо, Християнський демократичний союз, утворений Конрадом Аденауером в якості народної партії, об’єднав у політичну партію християн різних конфесій і в свій час прийшов до влади. Такого в Україні ще немає.

— Ви вже майже дев’ять років живете в Києві. Як він вам подобається? Чого бракує?

— Київ — гарне місто, в ньому чимало старих церков та споруд з мистецькими фасадами, щоправда, не всі вони у належному стані. А щодо парадних новобудов, наприклад, майдану Незалежності та деяких інших місць у старому Києві, то тут, звичайно, стоїть знак запитання. Йдеться не тільки про смак, але й про повагу до історії. Тим більш, що настільки мені відомо, думкою громадськості щодо подібних новобудов мало цікавилися.

У мене, як у іноземця, виникає ще й таке запитання. В Україні був страшний голодомор, загинуло кілька мільйонів людей. Держава ж досі не поставила гідного монумента жертвам голодомору (за винятком невеликого знака біля Михайлівського собору). Пам’ятники жертвам сталінізму, так званих чисток, ГУЛАГу сьогодні можна побачити тільки в Західній Україні. Тоді як навкруги досі стоїть чимало пам’ятників Леніну та іншим більшовикам — їх по Україні тисячі. А скільки українців загинуло в ті часи! Треба, щоб нові покоління знали і пам’ятали.

— Які плани на майбутнє — після від’їзду з України? Чи не збираєтеся писати спогади про своє тривале перебування тут?

— У серпні цього року я повертаюся до Німеччини, зв’язки з Україною, однак, не будуть перериватися. Дійсно, я збираюся написати спогади про Україну, про Київ та інші міста, такі як Полтава, Чернігів, Львів. І задля цього, зокрема, приїжджатиму до України. Збираюся ілюструвати свої розповіді старовинними художніми листівками (ХIХ століття) із своєї колекції. («День» друкував розповіді пана Ломанна про старовинний Київ.)

Але не тільки це. Планую описати також досвід роботи в Україні протягом дев’ять років: праця, поїздки, зустрічі з людьми, те, чому я тут навчився, свої враження. Тим самим, у дусі завдань і програм Фонду Конрада Аденауера, я буду намагатися заповнити деякі прогалини у знаннях західної людини про Україну. Особисто для мене Україна є, само собою, європейською країною, але на Заході відчувається великий брак знань про Україну.

— Чи пан Ломанн добре знав про Україну, про її людей до приїзду сюди? Що його тут особливо здивувало?

— Знав дуже мало — тільки те, що це складова частина Радянського Союзу, знав історію Другої світової війни. Але в уяві західної людини Радянський Союз завжди був єдиним однорідним абстрактним цілим без яскраво виражених складових. У цьому іміджі був зацікавлений і творив його Радянський уряд — аби не нагадувати Російську імперію, спадкоємцем якої він був. Західні ж совєтологи, здебільшого «ліві», не спростовували цей образ. Хоча були й винятки. Наприклад, професор Гампель, який кілька разів приїжджав до України і матеріал якого друкувала ваша газета, завжди об’єктивно змальовував радянську дійсність.

Маю особливу повагу до українців, які чинили, з великим ризиком для себе, спротив радянській диктатурі; такі люди були і в Німеччині за часів Третього рейху. Зокрема, я добре знав і дуже поважав Вячеслава Чорновола. Його покоління багате такими людьми, але, на жаль, вони сьогодні мало впливають на життя суспільства, на рішення, які приймає влада.

Є й друга сторона медалі. Коли я почав тут працювати, мене вразив той факт, що у вищих навчальних закладах залишилися при посадах всі ті доценти та професори, які колись викладали філософію марксизму-ленінізму, політекономію соціалізму, історію КПРС та подібне. Вони поміняли (або перейменували) свій фах і спокійно працюють далі — виховують нові генерації. У Німеччині подібне абсолютно неможливе. Ще в часи окупаційної влади, а потім і в ФРН, кожного дорослого, в тому числі і тих, хто претендував на викладання у школах чи вузах, перевіряли за так званою програмою денацифікації. Була розроблена спеціальна анкета із 125 пунктів, яка фіксувала чимало важливих сторін і деталей, що стосувалися праці (або співпраці з владою) за часів гітлеризму, особливо в царині ідеології. А потім приймалося рішення про можливість праці в тих чи інших закладах. Особи, які свідомо працювали на користь режиму, не мають права викладати в школах та вузах. Особливо ті, що були членами націонал-соціалістичної партії і займали певні партійні посади. Треба зауважити, що цю роботу провадили самі університети на місцевому рівні, а відповідні закони приймалися на рівнях земель. Ще й сьогодні бувають неприємні скандали — та чи інша шанована людина раптом виявляється таємним співпрацівником якихось структур Рейху або Штазі (орган безпеки колишньої НДР). Звичайно, політична чи викладацька кар’єра такої людини на цьому закінчується. В Україні ж цим, очевидно, не займаються і не цікавляться — в школах і вузах спокійно працюють ідеологи минулої влади.