Львівщина: «професіонали рекомендують»
Чергова серія пропозицій майбутньому президенту України (цього разу від жителів Львова) становить низку аргументованих і, напевно, ділових порад професіоналів із різних галузей. Нагадаємо, що на запитання «Що, на вашу думку, повинен зробити для України її майбутній президент?» на сторінках газети вже відповіли представники Криму, Хмельницької, Житомирської, Рівненської та Харківської областей. Пропонуємо приєднатися до нашого обговорення.
Мар’ян ДОЛІШНІЙ, голова Західного наукового центру НАН України та МОН України, академік НАН України, доктор економічних наук, професор:
— Cерйозні аналітики сьогодні добре розуміють, що одним із прорахунків, який заважає просуванню України вперед, є її надмірна централізація. Зосередження владних інструментів, так би мовити, в одних руках, зв’язує ініціативу на місцях, змушує весь час оглядатися, звірятися, а це часто означає — топтатися на місці або ще гірше — просуватися в бік, далекий від розв’язання поставлених перед суспільством завдань. Я хочу відразу підкреслити, мова в жодному разі не йде про федеративність, але про необхідність запровадження інноваційної моделі регіонального розвитку, коли починають діяти мотиваційні механізми розвитку території. Програмно-цільовий підхід до управління областями України вже має в нашій державі свої позитивні приклади. Приміром, Донецька область, де повніше, ніж у інших областях, застосовувалися організаційно-економічні важелі, досягла суттєвого підвищення економічних і соціальних показників. Варто передати на місця функції та обов’язки, які не стримували б, а стимулювали поступ. Доля відрахувань, зосереджених у місцевих бюджетах, має бути значно більшою, причому в бюджетах усіх рівнів управління територіями. При цьому варто зменшити податковий тиск, особливо щодо діяльності малих та середніх підприємств, однак, можливо, розширити число показників, за якими ведеться оподаткування. Приміром, ми маємо близько 40 тисяч новозбудованих будинків, і їхні власники вже давно повинні платити податок на нерухомість.
Аналіз суспільних проблем і тенденцій розвитку свідчить: визначальними напрямками удосконалення територіально-адміністративної системи України повинно стати укрупнення існуючих адміністративних утворень, при цьому одним із принципів реорганізації має стати як дотримання принципів збереження унітарності держави, врахування спільних економічних, соціальних, політичних завдань, так і уважне ставлення до особливостей кожної з територій. Усі «ріжності», як говорив Липинський, треба враховувати кожному великому керівнику. Проблема полягає не в зміні меж, а в ліквідації штучних бар’єрів, що існують сьогодні між областями, в запровадженні нового соціального районування України, де одиницею повинна стати така область, що тривалий час була одиницею територіального управління та яку характеризує внутрішня організованість, спільність інтересів. Сьогодні ж області не мають можливостей для самовідтворення та самофінансування, а в ідеалі вони повинні мати ці можливості. Як повинні існувати міжобласні зв’язки, що в змозі працювати на створення конкурентоспроможного середовища, і саме тоді «ріжності» об’єднають та посилять державу — через спеціалізацію, комбінування та кооперування.
Найбільш прийнятною є пропозиція щодо створення шести соціально-економічних районів (макрорегіонів) — Центральний, Західний, Донеччина, Придніпров’я, Причорномор’я, Харківщина з відповідними центрами: Київ, Львів, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків.
Варто розглянути й досвід наших сусідів-поляків, які мали 48 воєводств, а тепер мають 16, можна навести в цьому сенсі приклад Словаччини, Угорщини. До речі, у багатьох країнах сформовані й відповідні структури в центральному уряді, які напряму займаються проблемами регіонального розвитку. На нашу думку, Україні теж варто створити єдиний державний орган з координації регіональної політики. Розпорошення регіональних проблем по багатьох міністерствах та відомствах, гіперцентралізація бюджетної системи, надлишкові розподільчі функції центру (а це і є складові адмінресурсу) сприяють посиленню кланово-галузевих інтересів і відповідному ігноруванню місцевих потреб. Звичайно, для всього цього потрібна чимала політична воля президента та спільна виконавська дисципліна громадян, висока національна свідомість, зрештою, розуміння, що європейська держава має будуватися на європейських стандартах.
Важливою в цьому процесі, на мою думку, є роль територіальних громад, вона останнім часом зменшилася, а щоб її підняти до належного рівня, треба зробити багато, наприклад, передати у її власність чимало об’єктів, зокрема шахти, що закриваються, збанкрутілі підприємства, які розпродаються за безцінь або взагалі нищаться, військові містечка, які вивільняються у зв’язку із військовою реформою. Місцева громада має від цього багатіти, а не бідніти, відчувати себе здатною подолати серйозні завдання, а кожен громадянин відчувати себе не гвинтиком, а вільною людиною в демократичній державі, до голосу якої прислухаються. Ось що мені хотілося б сказати новому президенту, який, я маю надію, прислухатиметься до голосу розуму.
Зіновій БЕРМЕС, голова асоціації роботодавців Львівщини:
— Країну, що процвітає, знають не лише за іменами футболістів, боксерів та співаків. Хоча й це потрібно. Країну визнають тоді, коли товари, які випускаються на її підприємствах, є конкурентоспроможними на світовому ринку. Що заважає українським виробникам випускати конкурентоспроможну продукцію? Адже для цього потрібні ніби лише дві прості та зрозумілі речі — хороша якість та невисока ціна. Якість залежить від найсучасніших технологій. На жаль, зараз ми працюємо не за такими технологіями. Навіть зарубіжні підприємства, що працюють в Україні та випускають непогані товари, все ж таки більше зацікавлені в нашій дешевій робочій силі, а технології, в кращому випадку, використовують такі, що вже трошки застарілі на Заході… На мою думку, держава має дбати про це й давати зелене світло саме тим інвесторам, що привозять новітні технології або використовують наші ноу-хау. На останнє в мене — великі надії.
Щодо ціни, то її неймовірно складно понизити. Наразі існує практично єдиний шлях — низька заробітна платня. Якщо врахувати, що вона в нас і так — нижче нікуди, то знизити собівартість проблематично. Хоча якщо розкласти собівартість за пунктами, то виявиться (і це знає будь- який підприємець), що 50% собівартості складає сьогодні вартість енергоносіїв. Тобто якщо держава й далі не стимулюватиме енергозбереження, не вкладатиме кошти в розвиток енергетики, пошук та впровадження нових енерготехнологій, нам немає чого мріяти про низькі ціни. А це означатиме — забути про конкурентоспроможну продукцію. На жаль, нинішня система не стимулює до зменшення витрат. Навпаки, виробник прагне закласти у витратну частину якомога більше, щоб заплатити якомога менший податок з прибутку. Така система не має майбутнього.
Україна за всіма ознаками перебуває напередодні вступу до СОТ, однак якщо ми не змінимо своє ставлення до конкурентоспроможності української продукції, то опинимось на задвірках, і вступ до СОТ утратить свій сенс. У світі існує жорстка конкуренція, виживають найкращі, ті, що дають гарну якість за низькими цінами. Сьогодні ж перед українським виробником стоїть проблема н е стати конкурентоспроможним на світовому ринку, а вижити на ринку власному. Бо наближення до кордонів Євросоюзу, хочемо ми цього чи ні, а стимулюватиме ще активніший прихід в Україну іноземних товарів. Наші підприємці таким чином опинилися в складній ситуації, їм потрібна підтримка, і ця підтримка має прийти з боку держави, вона має стимулювати їхню діяльність законодавчим шляхом.
На жаль, у спадок від радянських часів ми отримали економіку з енергоємними технологіями. Тоді мало хто рахував, скільки платили за газ чи електроенергію, бо вони були дуже дешевими. Сьогодні ж ми маємо все це ретельно рахувати й поступово позбуватися залежності від Росії у сфері економіки, відходити від енергоємних технологій, шукати альтернативних шляхів отримання енергії, розбудовувати власну промислову базу для потреб енергетики. Ми вже відчули, як будь-які катаклізми в Росії б’ють по нас, ринок моментально реагує підвищенням цін. Цього не повинно бути, якщо ми дійсно хочемо незалежності, сталого розвитку та справжнього добробуту для наших людей.
Михайло ЯВОРСЬКИЙ, директор Львівського центру науково-технічної та економічної інформації, кандидат технічних наук, член-кореспондент Української академії інформатики, президент Західноукраїнської регіональної асоціації інноваційних фірм «Львівтехнополіс»:
— На жаль, і мало хто зі мною сперечатиметься, Україну якщо не зараховують до країн третього світу, то подумки наближають до цього рівня. І це за існуючої кількості навчальних закладів, наукових установ, докторів наук і взагалі мислячих інтелігентних людей. Здається, ми давно мали би з нашим інтелектуальним потенціалом зробити величезний прорив вперед. Якщо цього не відбулося, то значною мірою через те, що творчі особистості, люди, наділені інноваційним характером мислення, не мають можливостей реалізуватися. А ця реалізація за принципом ланцюгової реакції може витягнути з безвиході й багатьох інших людей.
Цікаво, що з чисто формального погляду все ніби є, працюють певні структури, щось розглядають, обговорюють, беруть на замітку… А за великим рахунком величезна кількість людей, що має корисні суспільству, нові й дуже перспективні розробки, нікому не потрібна. Це дуже рідкісні випадки, коли вони стикаються з ініціативними, грошовитими й далекоглядними особистостями, які можуть втілити їхні задуми в реальність. (Часом ці ідеї просто крадуть, наживаються на тому інші, не причетні до цього люди, але це тема іншої розмови.) Я ж веду до того, що в нас на державному рівні немає серйозної, розкрученої структури, яка б працювала з інтелектуалами.
Останнім часом політики та економісти все частіше вживають термін «інноваційне підприємництво». Це особливий новаторський процес створення нового, процес господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновацію. Все це пов’язане з готовністю підприємця добровільно взяти на себе певний фінансовий та моральний ризик. Часто здійснити всі етапи інноваційного підприємництва одному підприємству чи винахіднику неможливо. Саме тому величезне значення має інфраструктура інноваційного підприємництва. Вона поєднує організації, вчених та бізнес-структури, які займаються конкретним видом інноваційного бізнесу. Ми на своєму рівні намагаємося відбирати такі ідеї та програми, намагаємось лобіювати їх, однак про все це повинна серйозно, системно дбати держава, вкладаючи кошти та опікуючись людьми з новаторськими ідеями.
Мені б хотілося, щоб майбутній президент знайшов можливості залучити в державні структури, особливо вищого рівня, якомога більше освічених, інтелігентних людей, зорієнтованих на розвиток науки, технологічних новацій, підтримку людей, здатних своєю науковою працею принести користь державі. Діяльність державних структур має бути прозорою й кожен чиновник — не працювати сам на себе, а публічно звітувати про роботу задля користі громади. Що вартісного він зробив і яким є реальний коефіцієнт його діяльності? Сьогодні, на жаль, людей, добре обізнаних із тим, що робиться в світовій науці, у сфері новітніх технологій, в урядових структурах усіх рівнів дуже мало. Здебільшого знання їхні поверхові, а всі розмови мають демагогічний характер. Згадайте Френсіса Бекона, він дуже вірно говорив: «Можемо стільки, скільки знаємо».
Чомусь суспільство надто легковажить у питаннях обрання, висунення чи призначення на різного рівня державні посади. А чиновницький апарат має надто великий вплив на наше життя, його якість і перспективи. Часом один чиновник може легко зламати те, що роками розробляв, над чим бився творчий колектив…
Олександр КАЧКОВСЬКИЙ, начальник головного управління праці та соціального захисту населення Львівської облдержадміністрації:
— Мені за посадовими обов’язками необхідно щодня відслідковувати соціальні зрушення, слідкувати за цифрами, що свідчать про переміни в той чи інший бік, і можу із впевненістю сказати, що останнім часом чітко визначилися позитивні тенденції в соціальній політиці України. Свідченням цього стала повна ліквідація заборгованості з виплати пенсій, державних соціальних допомог сім’ям. Так, звичайно, мінімальна пенсія в нашій державі ще дуже мала, однак вона вже виплачується стабільно. Фінансування територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та самотніх громадян у нас в області збільшено в 2004 році в порівнянні з минулими роками в два рази, фінансування будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів — на 43,4%. Зарплата росте, в травні, в порівнянні з відповідним періодом минулого року, вона збільшилася на 23,7%. Все це я перераховую не тому, що намагаюсь відстоювати честь мундира, а говорю із серйозною стурбованістю — дуже вже не хочеться, щоб після виборів президента ці позитивні тенденції змінилися й знову ми повернули до часів, коли за політичними баталіями не видно було пересічного пенсіонера, багатодітної матері, інваліда з його маленьким проблемами, бідами та турботами. Тому людина, що поставила собі за мету стати за державне кермо, мусить, зобов’язана бути налаштованою на конструктивізм. Надто багато ще потрібно здійснити в найближчий час. Приміром, зробити все можливе, щоб підняти рівень соціальних допомог, мінімальних пенсій та мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму. Хоча, щиро кажучи, і означений на сьогоднішній день прожитковий мінімум навряд чи здатний забезпечити людині якісне, повноцінне життя. Тому хочеться виваженості, стабільності, бо все перераховане можливе за умов подальшого економічного зростання, наполегливого вдосконалення чинного законодавства, продовження розпочатого поступу. Можливо, людям, далеким від адміністративно-чиновницького середовища, складно в це повірити, однак усі попередні уряди практично нічого не зробили, щоб Україна жила краще. Розподіли змінювалися перерозподілами, реорганізації новими реорганізаціями, якесь постійне топтання на місці, крок вперед — два назад… Лише зараз колесо закрутилося й буде величезним злочином його зупинити, навіть прикриваючись найгучнішими гаслами та новітніми політичними доктринами. Треба закріпити досягнуте й просуватися далі. А рухатися з огляду на те, як живуть розвинуті країни, є куди.
Роками на всю область для інвалідів приходило 25 — 30 машин і лише цього року виділили сотню. Якщо врахувати, що колись їх виділялося на область тисячу, стає зрозумілим, що нам іще працювати й працювати. До речі, аналізуючи скарги, які приходять в управління, можу сказати, що найболючіші проблеми на сьогоднішній день — це саме виділення спецавтотранспорту та санаторно-курортне лікування. На черзі за путівками стоїть 17000 осіб, а на рік розподіляти між черговиками — інвалідами, ветеранами та пенсіонерами доводиться лише 1500…
Гостро стоїть питання із забезпечення права пільговиків на отримання ними за їхнім бажанням пільг як у безготівковій, так і в готівковій формі. Збільшення фінансування закладів та установ соціального захисту відповідно до їхніх потреб. Встановлення стабільних джерел фінансування центрів професійної, трудової, медичної і соціальної реабілітації інвалідів. І навіть таке, майже зовсім забуте, — створення умов для підвищення рівня безпеки праці...
