Лист із АТО

Співробітники більшості силових структур уже третій рік зі зброєю в руках захищають Батьківщину від російській агресії. Ця справа є святою, а критичні оцінки їхньої діяльності мають бути гранично виважені. Фантазування на тему, хто кращий «полководець» (Полторак, Гелетей чи Аваков etc.), під час війни є безглуздим, непродуктивним і навіть шкідливим заняттям. Разом із тим, оцінка ефективності державних структур у найкритичніших умовах стає життєво необхідною для правильного розуміння всього комплексу обставин задля вироблення оптимальної стратегії протидії зовнішній агресії і для самого збереження державності нації. В умовах відкритої воєнної агресії таким критерієм ефективності логічно вважати результативність у зупинці агресії, включно з ефективним ураженням живої силі, озброєння та господарської інфраструктури країни-агресора.

На жаль, здобутки вітчизняних силових відомств за цими показниками є більш ніж скромними. Найслабшою ж ланкою в системі національної безпеки є, очевидно, Служба безпеки України. Тотальна зрада її співробітників у Криму та на південному сході країни навесні 2014 р. стала головним чинником окупації наших земель, причому досі жодного з високих чинів цього малоефективного відомства публічно не покарано. СБУ продемонструвала повну неспроможність зупинити розвал вітчизняного військового та військово-промислового потенціалу й синхронну з ним розбудову численних антидержавних й терористичних структур — всіх цих «партій регіонів», «оплотів», «родіни» та подібної нечисті. Чи приведуть кадрові й організаційні зміни в СБУ до підвищення її ефективності — покаже, звісно, тільки час.

І все ж в умовах зовнішньої агресії наївно покладатися на добру волю тих, хто сприяв обкраданню держави та зраді національних інтересів. Якщо кадровий склад державних структур, формально призначених для захисту нації і держави, не дозволяє навіть у мінімально необхідному обсязі виконувати функції захисту державного суверенітету, захисні функції має перебирати на себе активна, патріотично налаштована громадськість, змушуючи своїм тиском працювати належним чином відповідні державні органи і виявляючи ініціативу у формуванні «знизу» силових (зокрема антитерористичних, розвідувальних та контррозвідувальних) структур для ефективної протидії агресорові.

Не можна стверджувати, що СБУ всі 25 років незалежності повністю ігнорувала ворожу діяльність спецслужб Москви проти України. Слід визнати, що Служба досить ефективно спрацювала 1995 року під час ліквідації так званого президентства Мєшкова в Криму. Втім, зрештою, політика постійних компромісів і поступок перед Москвою, обрана вищим керівництвом України, призвела до того, що СБУ з часом перетворилась фактично на філію ФСБ Росії, і з початку президентства Януковича замість гарантування безпеки нації і держави здійснювала нагляд за тим, щоб Україна була безпечною для «освоєнія» та загарбання спочатку російським капіталом, а згодом — і російським військом... «Боротьба кує кадри, кадри розгортають боротьбу»,      — запровадження цього сформульованого Степаном Бандерою принципу як базового буде ефективним для підготовки кадрів для сфери національної безпеки за нинішніх надзвичайно критичних обставин.

Болючим, кривавим, але одночасно життєдайним щепленням від угодовства та капітуляції для творення нової національної еліти має стати входження до її складу вчорашніх воїнів, які довели на полі бою вміння протистояти московитам, власноруч знищуючи живу силу й техніку агресора. Набутий на війні неоціненний досвід банальної фізичної вразливості хижих зайд цілковито руйнує міфологію «русскомірства», на якій понад 20 років трималося потворне «партнерство» України з Москвою. Війна творить принципово іншу модель сприйняття протистояння, новий психотип з відродженим здоровим інстинктом збройного протистояння ворогу. Тому в годину випробувань   — а якраз такий час настав для України після того, як частину нашої землі було окуповано ворогом — саме офіцери з вдалим досвідом організації знищення ворога мають визначати державну стратегію гарантування безпеки країни як у військовому, так і в інформаційному, політичному та економічному аспектах. Приміром, на посаді генерального прокурора будь-який офіцер із досвідом бойових дій в зоні АТО буде набагато ефективніший за Юрія Луценка з досвідом жертви промосковського режиму.

У будь-якому разі, необхідною умовою успішного спротиву чужоземній агресії в умовах активного використання агресором агентури та колабораціоністів на терені України є глибинні та якісні зміни кадрового складу й самої системи підготовки та добору кадрів всіх силових відомств — СБУ, МВС та ГПУ. Такі зміни будуть корисними для підвищення ефективності роботи вказаних відомств в тому разі, якщо вони матимуть не хамелеонівський характер (зміна мундирів, назв відомств тощо), а базуватимуться на вищезгаданій бандерівській формулі: кадри — боротьба — кадри, будучи спрямованими на добір якнайкращих мисливців на живу силу та агентуру агресора.

Українська влада, внаслідок звички більшості можновладців до так званого стратегічного партнерства з Москвою, занадто м’яка, порівняно з тією ж Європою, у ставленні до зрадників і колабораціоністів. Зміна кадрового складу законодавчої та судової гілок влади має забезпечити впровадження справді європейських підходів щодо вирішення питання з колабораціоністами. Приміром, суд вже багато місяців не може вирішити, як вчинити з колишнім мером Слов’янська Нелею Штепою, яка всіляко сприяла окупантам в їхніх безчинствах і закликала співгромадян прийти на організований окупантами референдум 11 травня 2014 р. У «цивілізованій Європі» з такими істотами не панькалися. «Поміж 1944 і 1945 у Франції було розстріляно (офіційно) 105000 мужчин і жінок «колаборантів» [1]. Залишається сподіватися, що судова реформа в Україні дозволить врахувати світовий досвід Франції та інших країн в питанні відповідальності за співпрацю з агресором. Імовірно, ми можемо уникнути крайніх підходів, до яких вдалися, наприклад, Чехословаччина та Норвегія. Із Чехословаччини після звільнення було депортовано понад три мільйони судетських німців, які створили за підтримки окупантів «протекторат Богемії та Моравії» (тогочасний аналог окупованих Москвою «ДНР/ЛНР» та Криму); під час депортації до 30 тис. людей загинуло. В Норвегії ж до відповідальності було притягнуто всі 55 тисяч членів колабораціоністської партії «Національне єднання», і ще 40 тис. громадян, тобто майже 100 тисяч із трьох мільйонів норвежців. Суди винесли 713 смертних вироків, і 741 людину засудили до довічного ув’язнення [2]. «Наша влада повинна бути страшною для ворогів Української держави», — передбачав Степан Бандера, враховуючи всю жорстокість реальної європейської політики.

Варто також запозичити й пізніший закордонний досвід. За кілька десятиліть після закінчення Другої світової війни цивілізовані країни виробили нові, більш гуманні механізми захисту своїх національних інтересів. Зокрема в країнах Балтії було введено певні обмеження на набуття громадянства особами, які не інтегровані до місцевої національної спільноти (неспроможні вивчити мову країни проживання тощо). Також Україні може стати в пригоді вивчення та втілення світового досвіду «заборони на професії». Так, у низці країн Східної Європи вже понад 20 років діють закони на заборону професій у державних закладах для осіб і громадян, які співпрацювали зі службами розвідки СРСР або активно працювали в комуністичних партіях своїх країн. У сусідній Польщі такий закон забороняє громадянам отримувати посади у вищих навчальних закладах. Очевидно, для мінімізації загроз від іноземної агентури та колабораціоністів (цілком реальних, як показала практика) аналогічні заходи в Україні варто запровадити стосовно партій, члени яких масово підтримали воєнну агресію проти України (наприклад, КПУ).

Так чи інакше, відповідальність за злочини та ворожі дії проти власної країни має бути унормована та здійснюватись у правовому полі, реформування якого відбувається безпосередньо в даний час. Без очищення від скверни держава залишатиметься носієм згубного спадку, насиченого трупною отрутою антиправових за своєю глибинною суттю традицій Московщини, які досить влучно охарактеризував Віктор Єрофєєв: «Головна мерзенність російського життя — не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда» [3].

¹.  Є. Маланюк. «Нотатники (1936 — 1968)». К.: Темпора, 2008. — 336 с.

². «Кампанія переслідування колабораціоністів: поголити, вигнати, вбити». Радіо Свобода, 13   травня 2015 р. — Режим доступу: http://www.radiosoboda.mobi/a/27013908.html — Заголовок з екрана.

³. В. В. Єрофєєв. «Енциклопедія російської душі». К.: Ярославів Вал, 2011. — 224 с.