Лист із Москви,

Колись дуже давно, якщо мене на зраджує пам’ять, 1978 року, сестра мого батька, що жила тоді в Керчі, взяла путівки в профспілковій організації й повезла мене з собою на вихідні дні в будинок відпочинку на острів Тузла у селище, що звалося Середня Коса.

Тоді ця смужка землі, що лежала поміж Чорним та Азовським морями, не мала ніякого господарського чи, тим більше, політичного значення. Відпочиваючих приваблювало лише те, що купатися там можна було на вибір — в Чорному або в Азовському морях. Декілька занедбаних будівель рибацького селища, довга смуга морського узбережжя, поодинокі рибальські човни, покинуті на ньому, та теплі хвилі двох морів — ось і все, що було тоді на острові. Здавалося, що тиша, спокій і забуття царюватимуть тут завжди.

Все раптово змінилося тут цієї осені. Острів «розвернувся». Значущим стало не його південно-північне, а східно-західне розташування. Несподівано цей малозначущий і маловідомий острівець виріс до масштабів європейської політики і став, як до того Крим чи Севастополь, чи не найважливішим фактором у російсько-українських відносинах.

«Вартість питання», як прийнято зараз казати в таких випадках, становить десь $10 — 15 млн. Як повідомили у відділі безпеки мореплавства міністерства транспорту Росії, років зо два тому там провели підрахунки, і з’ясувалося, що російські судна за прохід через Керч-Єникальську протоку платять Україні десь приблизно $15 млн. на рік. Це — плата за навігаційні, лоцманські послуги та декілька інших зборів. Зараз через протоку щороку проходить близько 8 — 8,5 тисячі суден, з яких 65% — безпосередньо російські чи ті, що прямують в російські порти. Загострились і проблеми рибальства: заводи по розведенню риби знаходяться у Краснодарському краї, а ями, де зимує риба, — в Україні.

У кожної поміркованої людини виникає запитання, чи можна вирішити ці проблеми якось інакше, не завдаючи такої шкоди російсько-українським стосункам узагалі? До речі про збитки: ніхто не підрахував збитки від погіршення стосунків між двома країнами внаслідок цього конфлікту. Виявляється, що можна.

Для того треба викопати ще один канал по мілині довжиною приблизно 800 метрів і заглибити два інших фарватери, які там існують. У такому випадку судна можуть не користуватись Керч-Єникальським каналом і, відповідно, не платити грошей Україні. Проект цей існує вже кілька років, але до цього часу не був здійсненим за причини неврегульованості статусу Азовського моря і Керченської протоки.

У такому випадку належність Коси Тузла взагалі не буде мати ніякого значення, так саме як і будівництво дамби до неї. Судноплавство по цій мілині в Азовському морі не здійснюється, і дамба може завадити хіба що рибальським човнам.

Замість переговорів по суті справи з наміром якось розрядити ситуацію обидві сторони ведуть позиційну дипломатичну боротьбу, яку вже давно спостерігачі в Україні звуть «холодним миром», із вражаючим спокоєм спостерігаючи за тим, як в конфлікт поступово втягується громадськість обох країн і навіть інші країни, впливові міжнародні організації.

Президент України Леонід Кучма повідомив про назріваючий конфлікт керівництво НАТО. Генеральний секретар, поки що, Альянсу Джордж Робертсон збирається обговорити цю проблему з головою МЗС Росії Ігорем Івановим під час його візиту до Москви, який заплановано на 29 — 30 жовтня...

Про те, що Росія, якби захотіла чи надавала відповідного значення проблемі, давно могла б вирішити питання судноплавства Керченською протокою, вже говорилося. Та й цифра $15 млн. на загальному тлі цифр, що фігурують у взаєморозрахунках двох країн, така мала, що про неї просто б забули за інших обставин. Можна припустити, що справа тут в іншому.

У ноті МЗС України говориться про велику стурбованість у зв’язку з проханням МЗС Росії надати йому «копії документів, включаючи картографічні, на підставі яких українська сторона будує свої уявлення про належність їй Тузли».

Київ посилається на такі документи: географічні та топографічні карти, видані в СРСР, а також радянські довідники адміністративно-територіального ділення УРСР і, зокрема, довідник 1969 року видання. Усі вони, повідомляє МЗС України, «повинні бути в російських архівах», і вони відносять розташований на острові населений пункт Середня Коса до адміністративного підпорядкування Кіровського райвиконкому Керчі. Крім того, в ноті є посилання на статут СНД та два договори. Перший було укладено до розпаду СРСР 19 листопада 1990 року, й у ньому йдеться про збереження кордонів, встановлених за радянської влади. Ще раз непорушність кордонів була підтверджена в Договорі про дружбу, співробітництво та партнерство від 31 травня 1997 року. Між іншим, у Москви є свої заперечення щодо того. Після розпаду СРСР делімітацію російсько-українського кордону так і не було здійснено, бо сторони не змогли домовитися про розділ акваторії Азовського моря. А це означає, що російська сторона ніколи не визнавала питання закритим.

І все ж таки я вірю, що «ударне будівництво» зупиниться на кордоні чи піде далі тільки з обопільної згоди. Я вірю, що й ця прикра подія допоможе нам зрозуміти важливі для нас речі. Може бути, що в цій суперечці хтось щось для себе виторгує в протилежної сторони, виграють якісь конкретні бізнесові інтереси на якийсь час. Але така, вибачте, політична поведінка обох сторін, хоч би що казали люди, які повинні її виправдовувати, хоч на які б «національні інтереси» для цього посилалися, я певен того, до справжніх національних інтересів України чи Росії має стосунок дуже відносний і посередній чи взагалі прямо їм протистоїть.

Щодо мене, я звик розуміти під національним інтересом будь-якої країни інтереси більшості її громадян. Відверто кажучи, мені не дуже подобалася, за зрозумілих тоді й тепер причин, ідея роз’єднання трьох слов’янських народів ще в середині та наприкінці 80-х років. І зовсім не тому — як тоді, так і зараз, — що я не визнавав за своєю Батьківщиною, яку я після матері, жінки, дітей та онучок люблю більш за все в житті, права на самостійне державне існування. А тому, що ми, як, на жаль, завжди, дуже спізнилися з цим, і спізнилися чи не назавжди. І ще більше тому, що навіть зі своїм бюрократичним, комсомольським досвідом, я вже тоді розумів, що в наших умовах, за нашої політичної культури за цим обов’язково прийде підміна, тотальна підміна національного корпоративним, спільного — особистим, а дієвих засобів боротьби з цим страшним і руйнівним явищем ми поки що не маємо.

«Тузлинський інцидент», — а я дуже сподіваюся на те, що це буде саме інцидент і не більше того, — це тільки ще один прояв в довгому ланцюгу інших того, що громадська думка — наша з вами, шановні земляки, в Росії та в Україні ще дуже мало значить, що всі ми, шановні, ще дуже мало розуміємо, в чому полягає справжній національний інтерес, що контроль з нашого боку, з боку суспільства за політичною системою, її діячами поки що не встановлено зовсім, ось вони й роблять, що їм заманеться.

Тобто я про те, що поки цього немає, поки немає громадянського суспільства, будемо ми з вами сліпими знаряддями в руках влади, зокрема й дуже національної, в Росії, в Україні — все рівно.

Кілька днів тому в Москві відбулася подія, яка мене здивувала, з одного боку, і укріпила надію на краще, з другого. Тут група громадян, відверто кажучи, не дуже велика, провела демонстрацію протесту проти односторонніх дій місцевої краснодарської влади, які зашкоджують розвитку нормальних стосунків з Україною. Це вперше, коли російська громадськість виступила проти дій своєї влади в такому питанні. Я сподіваюсь, знаючи нашу владу, не востаннє.

Я певен, що й в Україні знайдеться чимало людей, які будуть спроможні дивитися на будь-яку подію в російсько-українських стосунках з народного, а не з панського погляду. А він, як на мою думку, такий: і для України, і для Росії добре все те і всі ті, хто сприяє розвитку якнайтісніших стосунків на всіх напрямках, а все, що тому стоїть на заваді, однозначно погане. Особисто я, живучи в Москві, весь час тримався цієї думки, і, повірте мені, вона мене жодного разу не зрадила.

«І на оновленій землі царя не буде, супостата! А буде син і буде мати, і будуть люди на землі», — писав Кобзар. Мені здається, що Тарас Григорович мав на увазі не тільки того самого царя, а й усіх інших. Подумаймо над цим разом.