Люди повітря та зміна постімперського вектора

Зовсім небагато часу залишилося до 13-ї річниці незалежності України. Це вагомий привід обговорити якість і перспективи нашої державності й української демократії. Сьогодні ми пропонуємо перший матеріал із серії публікацій до Дня незалежності.

«Единство, — возвестил оракул наших дней, —
Быть может спаяно железом лишь и кровью,
Но мы попробуем любовью,
А там увидим, что прочней».

Нині, коли пройшло майже 13 років з набуття Україною незалежності, варто нагадати, що ця знаменна подія відбулася в межах «третьої хвилі» демократизації. Саме спроба демократичних реформ у СРСР, здійснена М.Горбачовим, створила умови для радикальної активізації національних рухів і, зрештою, суттєвим чином спричинилася до розпаду Радянського Союзу.

Нова незалежна держава постала під гаслами демократії. Але пройшла вже майже половина життєвого циклу покоління, а політичний режим в сучасній Україні найчастіше характеризують у термінах напівдемократії або навіть напівавторитаризму. Йдеться, звичайно, про серйозних науковців, а не про демагогів, які своїми філіппіками щодо тоталітарної влади суттєво сприяють приходу авторитаризму, з часом дедалі більше нагадуючи пастуха із відомої байки, який своїми постійними криками про вовків настільки обрид селянам, що коли насправді прийшли вовки, то ніхто не прибіг рятувати стадо. Ще більше актуалізує проблему української демократії та переводить її у контекст класичного запитання різночинної інтелігенції «Хто винен?» те, що майже в усіх західних сусідів України з демократією все начебто гаразд. У будь-якому разi ці країни хоча б зовні більш відповідають демократичним критеріям щодо дотримання прав людини, свободи слова тощо. Ця стаття і є лише суб’єктивною спробою відповісти на запитання щодо сучасної якості української демократії, перспектив її розвитку, а також необхідних дій у цьому напрямі. А виходячи з того, що демократія — основа сучасної європейської державності, у цій статті автор прагне порушити кілька провідних проблем нинішнього етапу суспільного розвитку України.

Насамперед кілька попередніх зауважень. По-перше, європейська демократія, невід’ємно пов’язана з сучасністю, модерном, є одним з його продуктів. По-друге, демократія в Європі поставала лише в національних державах, і, відповідно, попри відомі ілюзії її прихід відбувався лише після або поряд із націоналізмом та у створеній ним державі. По-третє, демократія не є чимось раз і назавжди усталеним, протягом років вона суттєво, а іноді навіть докорінно змінює свої риси. Незмінним є лише одне — у будь- якій країні, за будь-яких часів сектор, що регулюється демократичними процедурами, залишається відносно невеликим. Державна бюрократія, армія, спецслужби, комерційні підприємства та корпорації у всьому світі управляються на основі авторитарних принципів.

ТРАЄКТОРІЯ

Аналізуючи розвиток України протягом років незалежності, часто забувають, що 24 серпня 1991 року, втім, як і будь-яка інша визначна історична дата, не фіксує автоматичне припинення всіх попередніх суспільних тенденцій, а лише сигналізує про перехід системи до певної нової якості. Набуття незалежності не скасувало на території України закономірності розпаду імперії. І в 1990-х, і нині наша країна продовжує відчувати хід цих процесів, хоча, звичайно, не тією самою мірою, як Росія. Слід зробити зауваження, що тут і надалі під імперією розуміємо державне утворення навколо певної надідеї, яке прагне забезпечити її максимально повну реалізацію в часі та просторі, а отже, тяжіє до необмеженої територіальної експансії; з другого боку, декларуючи закінчення історії, «вічність» усталеного порядку речей, способу життя.

Але події 1989—1991 років ще раз засвідчили марність сподівань на «кінець історії». Україна стала незалежною. Успадкування майже в недоторканному вигляді державного апарату УРСР, шматків радянської армії, міліції та КДБ і, що набагато важливіше, системи «духовного виробництва» та всього способу життя визначило в незалежній країні домінування перехідних форм суспільної організації — від імперських до притаманних національній державі. За лояльність керівництва імперських силовиків та бюрократії загалом новій державі було потрібно платити. Цією ціною виявилася консервація еліт. Нині, як свідчать соціологічні дослідження, істеблішмент за своїми соціопсихологічними характеристиками дійсно адекватний українському суспільству, але його стану не на середину 2000-х, а на середину 1960-х років.

Подібна ж суспільна ситуація склалася й у Росії. Але ряд як об’єктивних (насамперед фактична неможливість неімперських форм організації співжиття різноманітних етносів на величезних російських просторах), так і суб’єктивних чинників — туга за величчю, світовою владою, особливості політичної культури — визначили суттєво більшу складність завдань, що стоять перед РФ. Сучасну Російську Федерацію можна охарактеризувати як державу, в якій імперський спосіб побудови суспільства не знаходить духовної основи у вигляді провідної ідеї. Йдеться про могутнє державне тіло без душі, своєрідну державу-зомбі. Саме звідти лихоманка вибудовування російської ідеї, звернення до часів консервативної стабілізації самодержавства у 1880—1890-ті роки, заклики «мочить в сортире» та спроби побудувати на цьому державну ідеологію тощо. На наших очах розігрується велика історична драма. Втім, нині це все ж таки переважно проблеми самої Росії та її суспільства.

Україна здобула незалежність в розпал системної кризи радянського суспільства, і, відповідно, перші десять років пішли на вгамування, призупинення процесів розпаду. Коли палає будівля, про архітектуру не сперечаються. Саме в тому, що нині можна думати про подальший розвиток, не побоюючись за власне життя, і полягає заслуга Л.Кучми та його команди.

Але за боротьбою із демоном анархії якось пройшло непоміченим, що демократичні інститути, запроваджені Конституцією 1996 року, не тільки не забезпечили бажаної суспільної трансформації, а й самі зазнали суттєвих мутацій. Український парламент нерідко виступав не мотором, а гальмом необхідних суспільних змін, політичні партії насправді були або клановими утвореннями, або інтелігентськими клубами за інтересами. Домінантою вітчизняної політики стала інтрига, переважно беззмістовна для країни та безпощадна для її населення. Неурядові організації — основа основ сучасної європейської демократії — часто-густо просувають інтереси не українських соціальних груп, а своїх спонсорів. Вітчизняна преса після недовгого часу постперебудовчого ідеалізму перетворилася на чи не найкорумпованіший суспільний інститут. Тільки лінивий не ганьбить вітчизняних бюрократів. І справдi, зіткнення з БТІ, жеком або податковою викликає у будь-кого священний жах. Про судову систему говорити навіть немає бажання. Останні події в Сумах ще раз засвідчили це. Лицемірство роз’їдає публічну сферу — чого варті лише податкові декларації кандидатів на посаду президента України, й не лише їхні. Список можна продовжувати...

На жаль, такі результати слід визнати закономірними. Україна й нині, у 2004 році, не зійшла остаточно з траєкторії розпаду Російської імперії. Культурні феномени, характерні для сучасної України, з кожним роком все яскравіше засвідчують принципову вписаність нашої країни в постімперський простір, територіальні межі якого загалом збігаються із кордонами всенародної популярності російської попси. Сучасна архітектура як центральних майданів міст, так і заміських будинків вітчизняної еліти, різноманітні «юні орли», провідниці- трансвестити та скоморохи-гумористи органічні як для нинішньої України, так і для інших слов’янських країн Співдружності. Над величезним простором панує «вагітна смерть» М.Бахтіна, або, ближче до нашої традиції, друга, потворна іпостась гоголівської Панночки. Ця істота має безліч облич. Серед них і псевдоліберальна демократія пострадянського розливу, і пробірковий український націоналізм. Саме про них мова далі.

ІМІТАЦІЯ

Спочатку про демократію. Гасло останніх двадцяти років: «Дайош ліберальну демократію!» — майже повний аналог попередніх закликів про побудову комунізму. Більшість його прихильників не розуміють ні того, що таке лібералізм, ні того, що таке демократія. Без усвідомлення того, що основою цих понять була й залишається власна гідність і повага до гідності іншого, грубезні книжки на 680 сторінок на відповідні теми очікує доля посібників із наукового комунізму. До того ж і автори переважно не змінилися.

Принципова імітаційність ідеологічних конструктів, що панують у духовному просторі пострадянських країн, їхня сутнісна несправжність є як суттєвою ознакою неподоланої кризи, так і чи не провідним чинником її консервації. Підживлювана загальносвітовими, переважно декадентсько-релятивістськими тенденціями, вітчизняна ідеологічна криза не дозволяє, навіть фактично унеможливлює традиційні кроки, здійснення яких необхідно для справжнього становлення нової національної держави. Порівняння України з сучасною Польщею чи Чехією, в принципі, не є коректним, наше суспільство нині переживає етап, який ці країни пройшли ще у міжвоєнний період. Зазвичай завдання етапу творення нації вирішувалися «залізом і кров’ю», варіанти застосування такої соціальної інженерії були різні: від дій власних «санаторів» до послідовної політики окупаційних адміністрацій. До речі, постшеварнадзівська Грузія нині демонструє спробу пристосувати до нових умов цей відомий арсенал, про адекватність чого свідчить майже цiлковита підтримка населенням дій президента М.Саакашвілі.

Сьогодні Україна не має ні такого лідера, ні таких проблем, як наш кавказький союзник. Але має шанс здійснити побудову нації «любов’ю», тобто не як чергового суспільного проекту «третього стану», буржуазії, з якою у нас традиційно великі проблеми, а як одного з перших проектів «стану четвертого», так званих «людей повітря». Йдеться про відомий ще з часів середньовіччя суспільний прошарок людей інтелектуальної праці, які лише наприкінці XX сторіччя оформилися як дуже потужний соціальний чинник. Нині часто цю страту не зовсім коректно характеризують як пов’язану із постмодерном у широкому розумінні цього терміну. В Україні вони значним чином складають «новий середній клас». Тепер склалася унікальна соціальна ситуація, коли вирішення традиційних завдань модернізації, осучаснювання, таких, як побудова національної держави, становлення демократії, може бути здійснено не просто за активної, а за вирішальної участі «людей повітря». Переважна більшість нагальних завдань, які постали перед Україною, попри думку значної кількості вітчизняних суспільствознавців — «стихійних марксистів» чи за історичним походженням, чи за ментальним складом, перебувають у духовній площині. Саме це визначає як надзвичайну відповідальність, так, одночасно, і величезні можливості українського «четвертого стану». Проблема полягає насамперед у необхідності усвідомлення ним цих завдань, переходу від обслуговування чужих інтересів до формування власних. З огляду на вже наявні прецеденти, це здійснити можливо, було б бажання.

«ЧЕТВЕРТИЙ СТАН»

Для успіху модернізаційного, а за українських умов — націєтворчого проекту необхідно як мінімум три речі. По-перше, сучасний суб’єкт модернізації — соціальні інститути і відповідні соціальні групи, які здійснюватимуть реформи. По-друге, відповідне ідеологічне обґрунтування. По-третє, демократичний запобіжник авторитарним тенденціям — широка політична участь громадян, формування сучасного українського республіканського руху.

Вже найближчим часом необхідна глибока адміністративна реформа, реформа правоохоронних органів і спецслужб, вiйськова реформа, які б дозволили створити сучасну державу — основу демократії. Лише дисциплінований, професійний і відданий державі чиновницький і офіцерський корпус (як армії, так і поліції) може забезпечити виживання і розвиток незалежної країни, без якої, як зрозуміло, ні про яку демократію взагалі не йтиметься. Справа не тільки та не стільки в демократичному контролі, хоча він — важливий напрям таких реформ, а у побудові державних інститутів не під конкретні особистості, а під сформовані цілі й завдання, які випливають із чітко артикульованих національних інтересів. Якщо українська буржуазія ці національні інтереси сформувати не спроможна, а на це скидається, то їх має визначити «четвертий стан» та нав’язати цій буржуазії, яка за своїми психологічними характеристиками, принаймні у найвищих своїх прошарках саме до цього стану й належить.

Буржуазії необхідно пояснити та розтлумачити, що без незалежного Суду вона залишиться заручницею першого-ліпшого чиновника. Що судова реформа, як, втім, і справжня реформа системи освіти, зокрема вищої, якщо не викорінення, то хоча б обмеження хабарництва, подолання деградації у професорсько-викладацькому та вчительському корпусі — це умова виживання як нинішнього олігарха (як капітана національної промисловості), так і останнього крамаря.

Вже можна усвідомити, що класичні ідеологічні побудови в сучасній Україні не надто ефективні. Найвидатнішим мислителем українського етнічного націоналізму був представник традиціоналістської філософської школи Д.Донцов. При всій повазі до нього та до ідей «консервативної революції» загалом їхня реалізація в сучасній Україні призведе лише до великої крові й загибелі держави. До того ж, і кандидати в реалізатори зібралися, як один... Територіальний політичний націоналізм виступав паліативом протягом останнього десятиріччя. Але й нині залишається надто імітаційним, здебільшого несправжнім ідейним підґрунтям. Що треба робити? Питання відкрите, але можна бути впевненим, що широка дискусія дозволить знайти адекватну відповідь. Зрозуміло лише, що частиною цього політичного націоналізму повинно стати українське республіканство — сприйняття України як спільної справи всіх, переходу до громадянської політичної культури, до широкої політичної участі громадян у житті держави, насамперед, і спочатку — на рівні місцевого самоврядування. Не стукання у двері ЄС, а становлення Європи в Україні забезпечить реалізацію євростратегій. До речі, пропозиції євросусідства — гарний шанс саме для людей інтелектуальної праці. Україна має стати сучасною, мрії про країну — заповідник традиції, сповнену виключно хаток під солом’яними стріхами і співучих пейзан — це мрії про неєвропейську Україну, про яку Тарас Шевченко писав: «Я не знаю, Чи єсть у бога люте зло, Що б у тій хаті не жило? А хату раєм називають»; країну, якої вже нема і спроби повернути яку обернуться страшними бідами й злочинами.

Всі ці проблеми неможливо вирішити без якісного оновлення української політичної та державної еліти. Йдеться не стільки про кадрову революцію, хоча про неї також, а насамперед — про зміну загального психологічного клімату в країні. Треба спробувати називати речі своїми іменами, тим паче вибори — найліпший момент для цього. При цьому слід усвідомлювати, що найстрашніше, що може відбутися, — це те, коли зміни відбуватимуться за віковою ознакою, коли реалізуються надто небезпечні ідеї про штучне поглиблення конфлікту між поколіннями. У цьому разi про будь-який рух уперед можна буде надовго забути. Саме «четвертий стан» може надати кадровий резерв для оновлення, але ця соціальна група має зрозуміти, що Україна — це саме її держава та що лише побудова відкритої, заможної, сильної й незалежної країни гарантуватиме майбутнє. Слід лише усвідомити, що, як колись співалося в одній відомій пісні, «никто не даст нам избавленья, ни Бог ни царь и ни герой, добьемся мы осовобождениья своею собственной рукой».