Мер Рівного вважає, що не можна побудувати ринкову економіку в одному окремо взятому місті
Він був одним із останніх «застійних» голів міськвиконкому, котрі керували обласним центром у 80-ті. Через десятиріччя, на іншому витку історії, Віктор Чайка знову посідає місце мера Рівного. При цьому своїм прикладом підтверджує тезу про роль особистості в сьогоднішній українській політиці. Практично без підтримки політичних партій Віктор Чайка легко переміг на минулих виборах дев’ятьох кандидатів на головний пост у Рівному. При цьому одним із його конкурентів був голова крайової організації Народного руху, народний депутат Василь Червоній. До речі, НРУ на Рівненщині на минулих виборах набрав більше голосів, ніж будь-яка інша партія, й дав у парламент відразу двох депутатів.
Рівне з кабінету Віктора Чайки бачиться деякою подібністю маленького Парижа. Розвішані на стінах фотографії з видами міста вражають вміло підібраними ракурсами. На них не побачиш брудних вулиць, старих будівель, що покосилися, й розбитих доріг. Меру, схоже, фотоетюди місцевих майстрів подобаються, але це не означає, що він не бачить численних проблем, які стоять перед обласним центром. А вони типові для всіх середніх міст України. Рівне, яке пережило в 70-80-ті період стрімкого зростання, в наші дні виявилося зовсім не готовим до плавання в бурхливому ринковому морі. Великі підприємства, в більшості своїй жорстко пов’язані із загальносоюзними програмами та військово-промисловим комплексом, протягом останніх восьми років тихо вмирали, залишивши без роботи й коштів для існування десятки тисяч рівненчан. Багато хто з них покинув обласний центр, повернувшись у села до родичів. Більшість тих, котрі залишилися, зайнялися дрібною торгівлею й вирощуванням овочів на приміських городах. Із красивого, затишного промислового центру з населенням майже третина мільйона чоловік Рівне перетворилося на досить брудне занедбане місто, де ледь не кожна вулиця стала міні-базарчиком. Саме цим містом і почав майже рік тому керувати новий — старий — мер Віктор Чайка.
Із порівняння минулого й теперішнього становища в обласному центрі ми й почали свою розмову.
— Я досить досвідчений чоловік, котрий прожив у місті чверть століття, але, даючи свою згоду на участь у виборах, не підозрював, який обсяг роботи на мене чекає. Якби знав про масштаб проблем, мабуть, не став би балотуватися. Місто переживає, м’яко кажучи, далеко не найкращі свої часи. Комунальне господарство вимагає дуже значних коштів. Наприклад, не працюють багато ліфтів у будинках. Для літніх людей це справжня трагедія. За останній рік ми відремонтували 280 дахів, але необхідно довести до ладу ще 500. Житловий фонд занепадає. Фактично шість років не проводився його капітальний ремонт. Я іноді з жахом прокидаюся вночі й думаю, що при більш-менш сильному вітрі може завалитися не один із старих будинків. Щоб уникнути трагедії, потрібні кошти на відселення мешканців, а їх немає. Раніше, крім мера, проблемами розвитку міста займалися й контролювали міськком, обком, облвиконком, профспілки й комсомол. Сьогодні всі проблеми доводиться розв’язувати одному голові міськвиконкому. З одного боку, це складніше, але, з іншого, немає такої кількості контролюючих органів, керівники яких чомусь завжди краще за самого мера знали, як і що треба робити. Ну й... ясна річ, велика різниця в коштах. У 80-ті в Рівному вводилося щорічно 200-300 тисяч квадратних метрів житла. За цим показником ми не поступалися навіть Львову, де населення тоді було втричі більше. 1998 року в обласному центрі було здано всього 20 тисяч квадратних метрів житла. Це надто мало. Цього року ми запланували ввести вже 50 тисяч квадратних метрів.
— Що ж являє собою сьогодні місцеве самоврядування в обласному центрі, його повноваження, функції та завдання?
— На жаль, можливості місцевих органів влади вельми обмежені. Я фактично не можу реально впливати на промислові підприємства міста, від яких залежить добробут його жителів. Наприклад, у Рівному є величезний льонокомбінат, який випускає чудові, конкурентоспроможні на ринку тканини. Тепер він завдає збитків і працює лише на 15 відсотків. Значне число його робітників фактично опинилося «за бортом». Ми почали розбиратися. Виявилося, що сировину для цього підприємства ми ввозимо із Франції, тим самим даючи дохід їхнім селянам, вирощування ж льону на Рівненщині майже припинилося. Про власників, котрі мають половину акцій цього підприємства, в області ніхто нічого не знає. В результаті можливість місцевої влади впливати на долю величезного підприємства практично зведено до нуля. Подібне становище й на інших рівненських заводах. Навіть там, де держава володіє контрольним пакетом акцій, керує практично тільки один представник, призначений Фондом держмайна. На мій погляд, це неправильно, бо за нинішніх украй складних економічних умов необхідний контроль за виробництвом із боку місцевої влади.
Щодо бюджету, то тут склалася взагалі парадоксальна ситуація. Від нас вимагають виплатити зарплату вчителям, лікарям. У той же час із нарахованого левова частка забирається як податки. У результаті за минулий рік обласний центр перерахував у вигляді податків до бюджету 12 мільйонів гривень і залишився винним тим же вчителям і лікарям 4,3 мільйона. Фактично сьогодні бюджет Рівного становить лише 30% від необхідного для нормального розвитку. Про виконання яких програм можна говорити, якщо 90% наших витрат призначаються на виплату заробітної плати. Як за таких умов підтримувати в нормальному стані комунальне господарство?
Якщо вже торкнулися проблеми формування міського бюджету, то в нас у державі існує вельми оригінальна система дотацій. Рівне 1998 року перерахувало до обласного бюджету 17 млн. гривень і повинно було отримати у вигляді дотацій 5,8 млн. Минув рік, і ми підрахували, що «живих грошей» із цієї суми було перераховано всього 150 тисяч гривень. Тут, як мовиться, коментарі зайві.
За таких умов треба вирішувати невідкладні проблеми комунального господарства. Ми стараємося знайти нестандартні виходи. Шукаємо багатих людей, ладних придбати для жителів аварійних будинків квартири, а на місці руїн побудувати собі котеджі. Упорядковуємо вуличну торгівлю, не розганяючи людей, котрі таким чином заробляють собі на хліб, а будуємо в різних кінцях міста упорядковані ринки. Стараємося ввести в дію житлові будинки, закладені за «минулої епохи», та готуємося почати будівництво нових мікрорайонів. Шукаємо способи заробити гроші.
— Чи можна вивести із теперішнього затяжного штопора господарство Рівного?
— Не можна побудувати процвітаючу ринкову економіку в одному окремо взятому місті. Ми всі дуже залежимо від тих правил гри, які нам диктує найвища влада. Боляче дивитися, коли розумних, заповзятливих людей штовхають на обман закону, бо інакше працювати майже неможливо. Не вирішується на місцевому рівні проблема реструктуризації промисловості. Яка продукція потрібна Україні та в яких обсягах, шляхи передачі реальним власникам підприємств, може вирішуватися тільки «нагорi». Відсутність принципових рішень із цих питань поглиблює кризу. Ми втрачаємо час, а люди — віру, без якої важко щось сьогодні зробити.
Звичайно, Рівне — це аж ніяк не вся Україна, але ті проблеми, з якими стикається й намагається розв’язати місцева влада обласного центру, актуальні для десятків середніх міст, що перебувають на межі фактичного вмирання як промислові та економічні центри регіонів.
І ще Віктор Чайка зазначив, що, на його думку, тільки десять відсотків громадян готові до життя за нинішніх умов. Чи зможе влада як місцева, так і центральна в найближчому майбутньому дати шанс іншим дев’яти десятим знайти себе, не дати гніву й відчаю взяти гору?
