Мітинг на «Титаніку»
Як і переважна більшість моїх сучасників, я не можу не цікавитися політикою, бо сьогодні політичні події є одним із найбільш впливових чинників нашого буття. Вони, як погода (переважно погана), діють постійно і на кожного з нас. Проте, всупереч цьому прагматичному інтересові, я майже не можу примусити себе стежити за подіями у Верховній Раді, а особливо навіть у дуже важливих випадках слухати радіотрансляції парламентських сесій. Уже через кілька хвилин стає нестерпно стежити за цим ток-шоу, алогічним і позбавленим будь-якої державницької ідеї. В уяві мимоволі виникає картина потопаючого корабля, на палубі якого перманентно відбувається бурхливий мітинг членів команди. А тим часом перелякані на смерть пасажири тремтять десь у трюмах. Особливо відштовхує те, що на мітингу йдеться не про порятунок пасажирів або всього корабля, а безперервно вирішуються дві теоретичні проблеми: «Чому так вийшло?» і «Куди плисти?». Кожен виступаючий звинувачує всіх інших, і мало хто відчуває персональну відповідальність за те, що сталося. Нібито ніхто з них не має будь-якого стосунку до управління тим кораблем, нібито всі вони не доклали, так чи інакше, своїх зусить до катастрофи.
Не можна заперечувати: в команді є й такі члени, котрі з усієї сили намагаються виправити рух судна, покласти його на безпечний курс. Їх, однак, постійно відволікають від праці, від пультів управління, штурвалів та двигунів і вимагають негайно вийти на палубу, щоб звітувати і «відповісти за все». А тим часом корабель, як Пізанська вежа, нахиляється, нахиляється, і ніхто не може цьому зарадити.
Неважко уявити душевний стан і відчай тих людей у Верховній Раді, які мають конкретні ідеї і які готові ретельно опрацьовувати всі деталі порятунку. А замість цього вони приречені день у день брати участь у non stop парламент-шоу, працювати з колегами, які вбачають призначення парламентарія саме у красномовних та емоційних виступах перед мікрофонами і телекамерами. Щось на зразок революційних вождів із радянських фільмів, а ще краще — подібно до депутатів-більшовиків у царській Держдумі. Ті, як відомо, також діяли за принципом «чим гірше, тим краще» і з усієї сили «розгойдували човна». Цей стиль роботи особливо підходить депутатам, які за своїм способом мислення, досвідом та освітою просто нездатні займатися чимось іншим. А от ударити себе в груди так, щоб у Царському саду ворони занепокоїлися, або театрально, вигукнувши «Зрадники!!!», заридати в мікрофон, то вже зовсім інша річ. (Певний спад нашого театрального мистецтва я пояснюю саме тим, що багато великих акторів і актрис марнують свій талан у Верховній Раді. Скільки серед них готових Гамлетів, які вічно вирішують фатальну проблему «To be or not to be?»! Скільки леді Макбет, готових на все заради корони!)
Незрозуміло, чим усе це може закінчитися для пасажирів. Адже більшість керівних офіцерів продовжує нестямно розгойдувати човна (на щастя, його не так легко потопити), а меншість страждає від політичного безсилля, від остраху за майбутнє корабля та ще — від нестерпного сорому за своїх колег. Що тут удієш? Усе-таки, мабуть, світська влада не від Бога, а від нас із вами, шановний читачу, хоча ми й сидимо у трюмі.
Якщо кинути уважний погляд на згадану вище палубу, що так небезпечно накренилася, то можна помітити одну цікаву обставину. А саме: попри відчайдушність, зневагу до небезпеки та безкорисливість, більшість мітингуючих членів команди має на собі надійні рятівні засоби і постійно розміщується біля того борту корабля, звідки зручніше стрибати в рятівні човни. А пасажири потурбуються самі за себе — їм не звикати. До того ж усе одно човнів на всіх не вистачить.
№197 15.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
