Між двох вогнів

Війна, біди, руйнація — речі, які перетворюють звичний устрій на безлад, хаос. Вигода, грабіж, політичні дивіденди — явища, які в такій ситуації процвітають буйним цвітом бур’яну. Знаходяться і крикливі патріоти, й екранні популісти, й винахідливі авантюристи, а простіше кажучи — злодії. В такому розкладі хтось має тягнути найтяжчу «лямку» — рятувати область, яка перебуває в стані війни, неймовірних втрат і чисто людських трагедій. Геннадію Москалю знайомитися з Луганщиною не треба. Він тут не вперше. Стиль його роботи не назвеш дипломатичним, хоча він і визнає, що доводиться балансувати. Невірні кроки в стані війни вартують дорожче, ніж у мирний час, а ворог не розмінюється на погрози (Москаль, до речі, не має власної охорони). На звільненій території Луганщини ще достатньо в тому числі прихованих сепаратистських настроїв. «День» поспілкувався з головою Луганської облдержадміністрації Геннадієм МОСКАЛЕМ, якому наразі довелося взяти на себе господарський (і не тільки) фронт далекого сходу України.

— Геннадію Геннадійовичу, ви вже були губернатором Луганщини десять років тому. Чи змінилися луганчани за цей час?

— Змінилися. Вплинули і сепаратистські настрої, й війна. Явно змінилися. Інакше і не могло бути. Такі політичні струси не минають безслідно для суспільства.

— Яка вина лежить на луганчанах і яка на зовнішніх факторах?

— Луганчани тут ні до чого. Луганчан зазомбували політики. Ніхто не винний, окрім Партії регіонів. Вони піднімали людей проти київської «хунти» та «бандерівців». Але вони були слабі й не змогли утримати людей. Вони їх розігріли на «концертах». Як у нетрадиційних сектах, коли людей розігрівають і вони виходять з-під контролю. Цю хвилю підхопили різні аферисти, бандити, а потім і Російська Федерація.

— Коли ви очолювали Луганщину 10 років тому, спостерігали якісь процеси, що вже тоді були закладені вибухівкою?

— Так. Я тоді їм про це говорив. І сьогодні, коли мене нормально тут сприймають люди, справдилися мої тодішні попередження. Я їм завжди наводив приклад із Біблії: «Не сотвори собі кумира». От вони сотворили собі кумира в образі Партії регіонів. Доходило до того, що люди говорили, що за нашу любиму Партію регіонів готові померти. І коли вже сьогодні сталася ця біда, і я сюди прибув, вони мені розповідають про проблеми, негаразди. Можна сказати, що область розділили по живому скальпелем, і це тіло кровоточить з одної й другої сторін. Я ж їм відповідаю, що у них є можливість тепер реалізувати своє бажання — померти за свою улюблену і рідну Партію регіонів, але вже за неї ніхто помирати не хоче. Регіонали тепер тут серед людей — в ізгоях. З’явилися інші вподобання та «цінності», які витіснили Партію регіонів із політичного життя Луганщини.

— Які саме?

— «Расія» — тут так говорять. І хліб там смачніше, і світло світліше, і життя краще.

— Ви родом із Західної України, а перебуваєте на посаді голови області на сході. Як люди це сприймають?

— Це абсолютно мені не заважає. Свого часу я їздив сюди із передвиборчою агітацією від «Народної самооборони» і від «Фронту змін», працював і в Луганську, і в Криму, і в Миколаєві, і в Кіровограді, і в Дніпропетровську. На Західній Україні я був наче у відпустці, а передвиборчі кампанії я в основному проводив тут. Мене тут знали, сприймали. Я ніколи не говорив дурниці й не розповсюджував порожні політичні гасла. Завжди говорив прагматично і зрозуміло. Не завжди зі мною погоджувалися — сперечались, але довіру заслужив я виключно тим, що прямо говорив людям, що на них чекає. Що вони можуть мені сказати проти, якщо я їх про це попереджував? Але ж тоді «сліпа любов» взяла верх над здоровим глуздом і розумом.

— До речі, ви відрізняєтеся достатньо різкими і відвертими висловами.

— На Донбасі інакше не можна. Тут є своя специфіка, і це треба розуміти. В Західній Україні інтелігенція сприймає мене як хулігана і невиховану людину, а тут як свого хлопця. Різні цінності. Мені байдуже, що про мене думає професор Львівського університету. Мені сьогодні болить, що про мене думають люди на Донбасі. Чи підтримують вони мене, чи ні. Тут такий потрібен стиль роботи.

— Патріотично налаштовані люди на Луганщині розділилися. Дехто вас підтримує, дехто критикує.

— В чому полягає їхня критика?

— В тому, що ви не допустили всіх патріотів до посад та не достатньо робите люстрацію старих кадрів.

— Ну от ті, кому не дісталися посади, й критикують. Я не терплю мову ультиматумів чи порад вищого керівництва. Я завжди ігнорував прохання щодо влаштування когось за принципом, що він із такої-то партії. Жодної людини за таким принципом я не влаштував і не влаштую. Хто хоче, хай критикує.

— Чи відчуваєте ви на сході зло від своїх, від тих, хто мав би вас підтримати?

— Ви чули, щоб у Сєверодонецьку проходили якісь демонстрації чи пікети? Я тримаю рівновагу. В чомусь я програю, в чомусь — виграю. Ви ж зрозумієте мене, є люди, які вважають, що радикалізмом і криками «Слава Україні!» можна щось зробити. Я можу теж кричати з ранку до ночі, але я маю свої гасла підкріпити ще й конкретними справами. Якщо людина кричить, а за життя не збудувала й собачої будки, то ті крики у степах донецьких не будуть почуті. Я балансую. Простих рішень у цій ситуації немає. Я не долар, щоб бути любимим усіма. Я не прагну до всенародної любові. Я просто добросовісно виконую свої функції. Я займаю державницьку позицію. Хто мене критикує, хай пройде зі мною вулицею. З десяти — дев’ять людей зі мною вітаються. А я ходжу пішки без охорони, і ми єдина обласна адміністрація, яка не має охорони.

— В Інтернеті є цілі групи, які присвячені вам персонально.

— Хтось себе бачив губернатором, хтось заступником. Як говорила у нас одна з політиків, «у мене є мрія». І у мене є мрія, але сталося так, що потрібно було в тяжку годину не по телевізору розповідати про те, що робиться на Донбасі, а реально допомогти. Я міг взяти автомат і піти на блокпост. Я б і там був ефективний, але не стільки, як на цій посаді.

— Як справи з державною інформаційною політикою на Луганщині? Начебто ЛДТРК (Луганська держтелерадіокомпанія) переїхала до Сєверодонецька?

— І що з того, що вона переїхала? Їм платить гроші Держтелерадіо, а вони як сиділи в Луганську, так і сидять. Є два фактори переїзду. Офіційна перереєстрація на підконтрольній українській владі території. І, по-друге, має переїхати персонал. А персонал не переїхав. Тому все це для того, щоб отримати з державного бюджету кошти. Якщо в Україні сьогодні такий великий державний бюджет, що може платити гроші тим, хто сидить в Луганську, то «на здоров’я». Але це не платиться з обласного бюджету чи місцевого. Це платиться з державного бюджету, тому нехай центральні органи виконавчої влади дають їм оцінку. Ніхто з ЛДТРК сюди не переїхав, нікого тут не бачили, і ці крики «ура-патріотів», що я когось там призначав, не мають підстав. По-перше, я не можу нікого призначити, бо цим має займатися Держтелерадіо на конкурсній основі, а не я. До чого була ця перереєстрація, коли немає жодної камери, жодної студії чи програми? Навіть кімнати немає, де вони сидять. Окозамилювання.

— З інформаційною політикою ми програємо на сході України...

— Не те слово — «програємо». Мені доповіли, що так зване ЛНР має до 15 газет, агіток і тому подібні засоби інформування, які розповсюджуються безкоштовно. Ми ж не можемо нічого. Навіть офіційні розпорядження і все, що потребує необхідного оприлюднення, ми вимушені тільки в разі укладання договору з якоюсь сєверодонецькою міською газетою чи іншими газетами. Жодного друкованого державного органу, який би представляв владу, на Луганщині немає. Так само ми не маємо телебачення, радіо. Не маємо ні газети, ні бойового листка. Навіть стінгазети немає.

— Як ви ставитеся до пропускного режиму між окупованою територією й підконтрольною українській владі?

— Це функція Антитерористичного центру. Вони все це роблять, і мені це не заважає.

— Ви колись працювали в УБОЗі, зокрема в Криму. Зараз у вас функція господарника.

— У мене багато функції. От Президент підписав закон про військово-цивільні адміністрації. Всім тим патріотам, які хочуть боронити Україну, можу запропонувати: у нас є маса сел, де повтікали голови сільських рад, міських рад, разом із депутатським корпусом, медиками, вчителями. Я запрошую їх очолити військово-цивільні адміністрації. Але я на 90 відсотків знаю, що вони від цього відмовляться, тому що всі хотіли б керувати тут, в обласній адміністрації. Я підбираю за фаховим принципом. «Безхозних» населених пунктів у нас маса. Туди треба возити їжу, бо підприємці через постійні обстріли звідти виїхали. Я готовий ввести туди військово-цивільну адміністрацію. Чи готові очолити їх ті, хто мене критикує? У нас багато хто хоче бути начальником. Якщо в мене є заступник по житлово-комунальному господарству, то він має розбиратися, звідки вода, звідки газ, звідки електрика, звідки тепло. Як це відремонтувати, де воно знаходиться. Брати ж на цю посаду через те, що він має заслуги революційні, то це ж ще не означає, що він має заслуги в житлово-комунальному господарстві.

— Ви як людина з правоохоронних органів, напевно, спостерігаєте за міліцією, яка була вивезена з Луганська. Наскільки вони патріотичні й чи не є там тло для формування ворога у себе в тилу?

— Я всім давно говорю: на Донбасі повністю розмито почуття любові до Батьківщини. Прохання, не наступайте мені на болючі мозолі.

— Зараз із нашого боку відбувається відведення тяжкого озброєння. Як цей процес триває з боку бойовиків?

— Так, вони відвели «Гради», але продовжують стріляти з мінометів, із танків. В Мінських умовах не передбачені гранатомети, наприклад. Мені все одно, з чого вони вбили людину, розбомбили школу чи хату. Яка різниця — з міномета чи з «Граду»? Що з того? Вони стріляють з того, що не потрапило до Мінських домовленостей. В цьому моменті я не бачу ніякого позитиву.

— В цьому аспекті, яке ваше ставлення до Мінських домовленостей?

— Вирішення кризи може здійснитися лише мирним шляхом, а от як — на це питання я ще відповісти не можу.

— Зараз піднімається питання про запит до Ради безпеки ООН із метою введення на схід України миротворчого контингенту.

— Я колись очолював державний комітет у справах національностей. Зараз його ліквідовано. Я був у Приштині, у Косово. І був у сербських анклавах. Я бачив зруйновані церкви, будинки. І бачив представників миротворчих сил ООН. Коли напали албанці, вони пальцем не поворухнули. Так скажіть мені, чи можу я довіряти цим людям після того, що сталося в Косово з сербською меншиною? Серби, до речі, підтримують це «ЛНР», і там частина сербів воює на їхньому боці. Чи не буде так, що ті ж серби на Луганщині будуть миротворцями?

— А може, і росіяни.

— Може, і росіяни. Я ж не знаю, кого ООН призначить. Луганщина є православною на 99%. Чи буде сприйнятий громадськістю той, хто сюди прийде?

— Відбувається координація з тими, хто більш-менш адекватний із боку бойовиків? І чи взагалі можливі якісь неофіційні тактичні перемовини із супротивником?

— Хто адекватний, той уже кинув зброю. Більше того, хто адекватний, той цю зброю до рук і не брав. Я не бачу там адекватних людей, і з ким можна було б про щось домовлятися.