«Ми не могли не піти. Країна в небезпеці, й її треба захищати»

Ще навесні успішний адвокат Едмонд Саакян здивував багатьох дніпропетровців своїм рішенням. Він записався в добровольчий батальйон і з автоматом у руках вирушив на схід. Уродженець Кавказу вважає, що Україна стала його другою Батьківщиною. Тут він служив у армії, вчився в Юридичному інституті, познайомився з українською дівчиною, що і вирішило його долю. Останні півтора десятиліття Е. Саакян займався адвокатською практикою і брав участь у багатьох резонансних процесах. Тепер він ходить у камуфляжі і берцях, несе службу на блокпостах і з’являється в Дніпропетровську на своєму автомобілі, прошитому кулями. Нещодавно, разом з іншими добровольцями, Едмон виступив ініціатором створення громадської організації «Міжнаціональна єдність». Він вважає, що в Україні, яка бореться з іноземною агресією, дуже важливо зміцнювати дружбу народів, мир і злагоду усередині країни.

«НАСТАВ ЧАС І МЕНІ ЗРОБИТИ ПРАВИЛЬНИЙ ВЧИНОК»

— Чому ви пішли воювати?

— Ви не перший ставите це питання. Скажу так, я все життя вірив в ідеали і не просто вірив, а завжди вчив людей, що треба чинити правильно і згідно із законом. Тому зараз прийшов час і мені зробити правильний вчинок. Ще 1992 року мене викликали у військкомат і запитали, чи готовий я прийняти присягу на вірність народові України. Я відповів, що не лише готовий — це мій обов’язок, оскільки я отримав громадянство України й у разі потреби повинен стати на її захист. Тоді ніхто не міг і подумати, що 2014 року почнеться війна. Тому я вирішив, що пора цю присягу виконувати. У березні пішов у військкомат, а вони запитують: скільки вам років? Відповідаю — сорок вісім.  «Даруйте, але до 45 років призов, і ми вас не можемо взяти». Пізніше дозволили призивати до 50 років. Я з’їздив до Києва, купив повністю спорядження і пішов ще раз у військкомат. Наступного ранку мене призвали до армії.

— Які були перші враження про армію?

— Декілька тижнів ми були під Дніпропетровськом, проходили бойове злагодження. Мене призначили командиром відділення у 20-му батальйоні територіальної оборони. Недоліків в армії не зменшилося, а, напевно, стало ще більше у порівнянні з радянськими часом. Звичайно, у людей були претензії: чому не дають нам те або це? Я пояснював, що воюватимемо тим, що маємо. Єдиний раз, коли я сам обурився, це коли нам дали по чотири ріжки патронів і вперед — в зону АТО. Хто служив, той знає, що ріжок відлітає за три секунди. Досвідчений солдат може розтягнути його на хвилину, але оскільки у нас досвідчених і воюючих можна було по пальцях порахувати, то я реально розумів — через хвилину ми залишимося без патронів. Тому сказав їм, поки не буде мінімум по 300 патронів на людину, ми нікуди не поїдемо — ми йдемо на війну не вмирати, а перемагати. У добровольчі батальйони зібралися ті, хто готові воювати за Україну. Може, не всі були готові фізично, але морально — так. Ми прийшли тому, що країна в небезпеці і її треба захищати. Це не АТО, хто б і що не розповідав, а саме війна.

— Де ваш батальйон брав участь у бойових діях?

— Перше зіткнення було в Маріуполі 8—9 травня. Потім нас перекинули на кордон Донецької області — там ми охороняли ракетників і зенітників, чекали, що увійде російська армія. Коли ж вирішили, що Росія свої війська вводити не буде, нас перекинули в Донецьку область. Першим було місто Курахове, потім Гірник, Селідове, Мар’янка, Красногорівка. Шостий місяць без ротації на передовій.

— Багато військових скаржаться на погане постачання і говорять, що їх виручають тільки волонтери.

— Умови, звичайно, непрості. Але на кожному блокпосту або опорному пункті по-різному. Коли я бачу по телевізору, як бійці скаржаться, що їх не поять — не годують, що вони брудні, мені це не завжди зрозуміло. Ми, наприклад, скинулися і купили бочку для душу. Там, де є у підрозділах нормальні люди, — проблем особливих немає. Щоб у нас хтось був у дірявому взутті, ми цього не дозволимо. У кого немає — скинулися і купили. Люди, які скаржаться, вони самі винні у невлаштованості армійського побуту. Звичайно, дуже допомагають волонтери. Держава нам дала зброю і патрони, але логістики спочатку не було. То привезуть звичайні гранати для підствольних гранатометів, а «стрибаючих» немає, або навпаки. Потім завезли звичайні патрони, а «трасери» забули, хоча кожен третій патрон потрібно заряджати з трасуючою кулею, щоб коректувати свій вогонь. Але потихеньку машина заскрипіла, закрутилася, і сьогодні державне постачання налагодилося, хоча без волонтерів було б набагато важче. Зараз перед зимою практично весь наш батальйон переодягнули спільно з Міноборони.

«БАГАТО ЛЮДЕЙ, ЯКІ СИДЯТЬ У ШТАБАХ, УКРАЇНУ БАТЬКІВЩИНОЮ НЕ ВВАЖАЮТЬ»

— Як до вас ставиться місцеве населення?

— Щоб ви розуміли, коли я в Курахове зайшов в АТБ, касирка свідомість втратила. Вони були просто зомбовані пропагандою. Якось стоїмо на посту в Гірнику, їде дідусь на мопеді, зупинився: здрастуйте, все нормально начебто, а потім запитує: «Звідки ви?». Ми відповідаємо: «З Дніпропетровська». Ах, з Дніпропетровська — значить, найманці Коломойського. Я йому пояснюю: «Дідусю, Збройні сили України. Коломойський до нас не має жодного стосунку». «Все одно нас вбиватимете!». Я його запитую: «Дідусю, у вас автомат є?». Немає! «Скільки вам років — 72? Навіщо нам вас вбивати?». «Синку, ти зомбований, вбиватимеш», — відповідає. Вони наглухо були оброблені і місцевою пропагандою, і російською. Всі оброблені, за винятком 10—15 відсотків. Ось чому я всіх своїх попередив: «Хлопці, думайте, перш ніж говорити. Обов’язково повинно бути «Здрастуйте», обов’язково «До побачення», обов’язково «Щасливої дороги!». Покажіть людям, що ми прийшли їх захищати. Де таке було, аби українська армія когось убивала? Ось так потихеньку люди почали порівнювати і звикати.

— Чому такі складні бої з бойовиками — воюють добре?

— Я б не сказав, що вони добре воюють. Можливо, наше керівництво у Києві сподівалося обійтися малою кров’ю, сподівалося, що все «розсмокчеться», і проґавило той момент, коли треба було атакувати, незважаючи ні на що. Не буває війни без втрат. Якщо свого часу ми побоялися втратити 500 людей убитими, то зараз п’ять тисяч покладемо через це. Наша війна — це крок уперед і два кроки назад. Стався успіх — його треба розвивати. А у нас трішки успіху досягли і зупиняються. Починають якісь перемовини про перемир’я, а вони в цей час заливають укріплення бетоном по півтора метра. І в результаті ми втратимо сотні людей. Кілька місяців не могли Карлівку нещасну взяти, бо дали можливість укріпитися. Це колосальна помилка, що ми знову зупинилися, треба було продовжувати, незважаючи ні на що. Особовий склад в армії гине не лише через бездарне керівництво.

На Харківському заводі стоїть техніка — чому вона не у військах? За два-три тижні можна поставити ці танки в стрій. Новий Президент вже п’ять місяців керує країною, а жоден із цих танків не зрушив з місця. Якби у нас було 250 танків, то ми б за добу узяли Донецьк, просто мітлою б вимели. В Артемівську стоїть 2,5 тисячі танків, вони не справні, але один із трьох можна зібрати. Це 800 танків. В чому ж причина?

Хто за радянських часів служив в Україні, — не українці! Така політика була — там, де живеш, служити не можеш. Україна — благодатна країна, генералітет і офіцерство прагнули сюди. Тому багато людей, які сидять у штабах, Україну батьківщиною не вважають. При Януковичі у нас був міністром оборони колишній громадянин Росії і колишній офіцер російської армії. Виходить, що він відмовився від присяги і присягнув Україні? На мою думку, чесна людина може це зробити тільки в одному випадку — якщо виконує секретне завдання своєї батьківщини.

«ЩОДНЯ ЗВОЛІКАННЯ НАМ КОШТУВАТИМЕ НОВИХ ЖИТТІВ»

— Який настрій у бійців на передовій?

— Про наш батальйон можу сказати, що люди засмучені цим «перемир’ям». По-перше, обстріли не лише продовжуються, вони посилилися. Різниця в тому, що нам забороняють відповідати. Тільки якщо конкретно на нас нападають, тоді можна відстрілюватися. Стріляють у нас із самохідних артилерійських установок, «градів», мінометів, зі стрілецької зброї. За тиждень декілька поранених. Це топтання на місці без ясної причини — деморалізує.

— Російські війська беруть участь у бойових діях?

— Те, що вони точно присутні в Україні, — поза сумнівом. Перший «гуманітарний конвой» завіз боєприпаси — в цьому теж можна не сумніватися. Ми самі свідки — до приходу «гуманітарного конвою» «ДНРівці» майже видихалися. Чинили опір вони мляво і при найменшому натиску втікали. Якщо ми давали два залпи, то вони всього п’ятьма снарядами відповідали. Інколи вони вже почали стріляти з «градів» шумовими боєприпасами. Тільки-но цей конвой зайшов до України, через два-три дні вони стріляти почали разів у десять більше, ніж ми. З десантниками російськими ми прямо не стикалися, але стикалися наші друзі.

Проти нас стояли російські найманці, бо ми вилучили купу паспортів в убитих, крім того, полонені розповідають. У підрозділах у сепаратистів з’явилося однотипне російське озброєння. Це лише спочатку «ДНРівці» були хто з чим — з мисливськими рушницями, карабінами, старими автоматами калібру 7,62. Але з кінця червня — початку липня все різко змінилося. Збірну «наркомансько-алкоголічну бригаду» з місцевих загнали на блок-пости, а проти нас стали серйозні бійці, фізично розвинені, хороший якісний камуфляж, однотипні бронежилети, нові автомати і патрони, які бронежилет пробивають. Без централізованого державного втручання такого ніяк не могло статися, такого спорядження у їхніх магазинах не купиш.

— З вашої точки зору, яка перспектива на нас чекає?

— Все залежить від керівництва. Для мене особисто не зрозуміло, чому ресурси, які у нас є, не використовуються. Так, наші керівники робили серйозні заяви, а далі що? Ось розповім просту річ. Телефонує мені агент і говорить, що за кілька кілометрів дві «Ниви» без номерів, вісім осіб і щось там копаються на узбіччі — швидше за все, фугас закладають. Я з хлопцями сідаю на машину і попутно докладаю про ситуацію. У відповідь нам забороняють щось робити — а раптом засідка? Я говорю: але це ж ми ризикуємо, ми готові ризикнути? «Ні, забороняю». Так ми і не поїхали. Ви ж розумієте — в армії дисципліна, ми могли б поїхати самовільно, але тоді, якби ранило або вбило когось, — це кримінальна відповідальність.

Пропонуємо: давайте зробимо вилазку, обстріляємо. А нам відповідають: а раптом вони нас? Так ми воюємо чи як? Щодня зволікання нам коштуватиме нових життів. Ще раз скажу: «ДНР» створювалася не для того, щоб самоліквідуватися. Путіну потрібне вогнище напруги в Україні. Чим гірше ситуація в Україні, тим краще для Путіна. Він розраховує, що коли ситуація повністю звалиться, Україна, як перезрілий плід, впаде йому в руки. Але він зробив помилку. Путін вирішив, що якщо взяв під контроль Януковича, поставив своїх людей на чолі СБУ і Міністерства оборони, то Україна вже у нього. Він не зрозумів, що народ, який спробував свободи, — це вже не той народ.

«Я ЗНАЮ ЛЮДИНУ, ЯКА ДАЛА ХАБАР, ЩОБ ПІТИ ВОЮВАТИ»

— Як ви вважаєте, чи народилася нова українська армія?

— Народилася, але може й померти. Армія, яка не зцементована вірою й ідеєю, не життєздатна. Ми трималися на ідеї, на тому, що ми добровольці, але настає така мить, коли люди ставлять собі питання — а навіщо ми тут потрібні, якщо нас там зрадили, кому потрібен наш порив? І якщо зараз ситуація не зміниться, якщо люди й надалі впадатимуть у відчай і думатимуть, що їх зрадили, то ми втратимо цю армію, яка стала бойовою і обстріляною. Армію треба реорганізувати — у кожному підрозділі є слабкі або такі, що вагаються, відсіяти їх, зцементувати. Дайте нам танки, і ми залізною мітлою виметемо сепаратистів.

— Зараз у Верховну Раду йдуть командири добровольчих батальйонів — це щось може змінити?

— Я сумніваюся. Ну, потраплять у Верховну Раду на 450 депутатів з десяток командирів і що? Навіть за умови, що вони хороші, високоморальні і порядні люди, що вони зроблять? Виходитимуть на трибуну і говоритимуть, але що зміниться? Треба міняти систему і людей у ній.

У мене троє дітей, молодшому синові три роки всього. У мене дві внучки. Вся моя сім’я трималася на мені — якщо мене вб’ють, у них будуть великі проблеми. І попри це я покинув усе і пішов в армію, розуміючи, що мене можуть убити будь-якої миті. Люди, які пішли добровольцями, — це кращі люди. Я знаю людину, яка хабар дала, аби піти воювати. Ви розумієте, що це вчинок гідний героя? Такі люди є в кожному армійському підрозділі. Вони йдуть на смерть задля країни. Ці люди будуватимуть країну, а люди, які сидять у теплих кабінетах, вони не будуть її ніколи захищати. Інколи складається ідіотська ситуація — у нас двадцять людей хотіли потрапити в батальйон, оббивали пороги військкоматів, але їх не брали. А паралельно з цим працівники військкоматів бігають за іншими і не можуть їм повістки вручити. Я вважаю, що перед кожним, хто прийшов добровільно, треба на коліна стати. Зрозумійте правильно, якщо він навіть нічого особливого не зробить за цю війну — це вже громадянський вчинок 

— Важко буде повернутися до мирного життя?

— Те, що нам показують в американських фільмах, говорять про реабілітацію, — це частково правда,  але це стосується молодих хлопчаків із незміцнілою психікою, яких кинули в м’ясорубку. Я не зламаюся — нам по сорок п’ять, по сорок вісім, по тридцять п’ять — ми дорослі, люди, що відбулися. Якщо хтось дійсно зламається, це буде невеликий відсоток. Основна маса добровольців свідомо прийшла на війну, повоює і повернеться додому. Жодних особливих проблем із поверненням до мирного життя не буде. Особисто мені сповна вистачає, аби моя дитина заусміхалася, я її обійму — от і все. І забуду весь жах.