Ми не йдемо в Європу з простягнутою рукою
На цьому аспекті євроінтеграції України рідко роблять акцент в матеріалах вітчизняних засобів масової комунікації. Втім, її опонентам, власне, тільки це й потрібно. Свідченням чому є режисований спротив євроінтеграційній політичній стратегії нашої держави, що не припиняється ні на мить. Сказане стовідсотково підтверджується реаліями сьогодення, на чому газета акцентувала особливу увагу в добірці експертних оцінок «Щоб Вільнюс-2013 не став «Бухарестом-2008» («День», 6 серпня 2013р.). Маємо розуміти, на яких фронтах доведеться відстоювати європейський вибір України до саміту в Литві. Не хочу здатися читачам надмірно компетентним у цих питаннях, проте висловлю одне застереження.
Для нас конче значущим є усвідомлення небезпеки від будь-яких крайнощів, до яких вдаються опоненти, відстоюючи свої позиції в питанні про доцільність для України приєднання до Європейського Союзу. Недарма ж мудрі люди кажуть: крайнощі не мають переваг, вони рідні сестри обмеженості. Скількох дурниць можна уникнути, якщо за них не чіплятися! Так, очевидно, ви теж чули, що якби влада винесла це доленосне для України питання на референдум, не виключено, що отримала б бажану для себе відповідь. Багаті проголосують «за» тому, що їх капітали вже давно на рахунках у західних банках, а бідні тому, що сподіваються на краще життя. Адже в цьому їх активно переконують прибічники західних цінностей. Увійдемо до цивілізованої Європи — і заживемо. Мається на увазі, що за її рахунок, а інакше навіщо було туди нам іти. Але це ілюзія, хибний розрахунок. Невже країнам Євросоюзу немає куди витрачати свої гроші, й вони тільки очікують, щоб позолотити пілюлю українцям?
Можна послатися також на інший приклад, коли крайнощі перешкоджають встановленню істини. Розмірковуючи у своїй книжці «Украина — не Европа» про Українську державу, яка проголосила курс на євроінтеграцію, політолог Леонід Грач запитує (тут і далі цитую за оригіналом): «С чем идет туда Украина? Почему она должна рассчитывать на поддержку и теплый прием? Может быть, наша страна обладает мощным промышленным потенциалом? Нет, у нас сегодня практически нет современных отраслей производства, и, как мы уже говорили, в рамках евроатлантической цивилизации создать их не удастся. А сырье и промышленные полуфабрикаты, которые экспортирует Украина, можно приобрести без всяких дополнительных усилий. Может быть, украинская культура пользуется популярностью в мире? Не следует себя обманывать, это не так...» (Грач Л. «Украина — не Европа». — К.: 2008. — С. 26). Скажіть, хіба нам нема чого тут автору заперечити? Як на мене, це не що інше, як намагання дискредитувати нашу країну в очах світової спільноти. Водночас не можна виключати й того, що частина наших громадян вірить тим, хто дотримується подібних поглядів. Зайве розводитися про шкідливість таких уявлень про Україну, що формують у людей, які живуть на її теренах, відчуття меншовартості, песимізму та безперспективності.
Все це сьогодні зобов’язує нас хоча б стисло розглянути, з яким потенціалом Українська держава приєднається до Європейського Союзу у разі підписання у Вільнюсі на саміті Східного партнерства Угоди про асоціацію з ЄС. Ну, а розпочати пропоную з географічних даних. Давайте назавжди запам’ятаємо: за своїми розмірами територія України посідає перше місці в Європі. Правда, дехто іноді заперечує, що, мовляв, їй належить друге місце — після Росії. Але порівнювати, як відомо, можна лише те, що порівнюється. Російська Федерація — це євразійська країна, до того ж вона значною мірою більш азійська, ніж європейська. Наша ж Україна, що займає площу 604 тисячі квадратних кілометрів, серед країн Європи є найбільшою. Хто вчив географію, тому, думаю, зрозуміла ця особливість для країни.
• Із цим органічно пов’язана ще одна важлива компонента потенціалу України. В даному разі йдеться про колосальні запаси корисних копалин. Надра України, розповідав доктор геолого-мінералогічних наук, відомий у світі геолог-алмазник Віктор Підвисоцький, казково багаті. Країна, що розташувалася всього на 0,4% земної суші, де проживає 0,8% населення планети, має у своїх надрах 5% мінерально-сировинного потенціалу світу! В Україні розвідано близько 20 тис. родовищ понад 100 видів корисних копалин. Із них 7807 родовищ 94 видів копалин мають промислове значення. Я не кажу вже про саме розташування України. По-перше, практично вся українська територія сприятлива для життя і господарської діяльності. По-друге, через її територію проходять найважливіші наземні та повітряні транзитні шляхи. Невипадково Україна має найбільший в Європі коефіцієнт транзитності. Отже, ми могли б щороку — так само, як це давно вже роблять у Польщі — одержувати від транзитних перевезень чималий дохід, що обчислюється мільярдами доларів.
• Коли розглядаємо складові сучасної дієздатності України, то, зрозуміло, не маємо права хоча б якось применшувати той вагомий науково-технічний і технологічний потенціал, яким вона володіла в складі колишнього СРСР. Не думаю, що хтось із нас може поставити сказане під сумнів. Попри найгострішу кризу, відсутність державної підтримки, інші складнощі, Україна й сьогодні має власні наукові школи та унікальні технології на рівні найвищих світових стандартів. Йдеться про наявність конкурентоспроможних, визнаних у світі наукових шкіл та унікальних технологій із селекції зернових, розробки нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв’язку, виробництва новітнього освітлювального обладнання, здатних забезпечити розвиток сучасних виробничих високотехнологічних структур.
• Інша складова цього потенціалу — наукомістке високотехнологічне виробництво. Це стосується передусім нашої авіапромисловості, чиї літаки лишають помітний слід у світовій цивілізації. Україна входить до п’ятірки країн, які володіють повним циклом проектування та виробництва літаків. За роки незалежності авіапромислова галузь економіки змогла підняти в повітря ряд принципово нових моделей літаків, що за своїми льотно-технічними та економічними характеристиками переважають інші літаки такого ж класу в світі. А хіба можна переоцінити значення авіакомпанії «Авіалінії Антонова», літаки Ан-124 якої здійснили багато унікальних перевезень, що не мають аналогів у практиці авіабізнесу?!
• У цьому контексті особливий інтерес становить для нас розвиток ракетно-космічної галузі, в якій наша країна ніколи не була відсталою. Адже Україна після розпаду Радянського Союзу успадкувала майже третину його космічно-ракетного потенціалу. Вже 31 серпня 1995 року був запущений перший вітчизняний космічний апарат «Січ-1». Загалом же, за даними НКАУ, лише упродовж перших 17 років з часу здобуття незалежності було здійснено 110 пусків ракет-носіїв українського виробництва з чотирьох космодромів світу й виведено в космос понад 200 космічних апаратів на замовлення 10 країн. Нині опрацьовується й ряд інших міжнародних проектів. Все це дозволить зміцнити репутацію нашої країни як провідної космічної держави. Сьогоднішні українці навіть не уявляють, що більшість радянських космонавтів були підготовлені у військових училищах, розташованих в Україні (Чернігів і Харків). Як не знають, на жаль, і про багатьох видатних наших співвітчизників, які зробили свій великий особистий внесок у справу освоєння космосу!
• По суті, значні можливості й у вітчизняних суднобудівників. Наскільки це є актуальним для України, свідчать розроблені державна програма з будівництва суден для рибодобувного флоту та концепція загальнодержавної цільової програми розвитку кораблебудування на період до 2035 року. Дев’ять суднобудівних заводів спроможні виконати будь-які замовлення на будівництво сучасних суден та кораблів як цивільного, так і військового призначення, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту. Добре відомі наші здобутки і в розвитку танкобудування. Україна входить до п’ятірки країн світу із замкнутим циклом виробництва цієї надзвичайно складної високотехнологічної техніки. За своїми технічними характеристиками вона не тільки не поступається, а за багатьма параметрами перевищує передові світові аналоги, прямим доказом чого є реальні контракти про постачання української танкової зброї за кордон. Якщо ж продовжити розмову про вітчизняний структурно-розгалужений промисловий комплекс, який, незважаючи на всі існуючі складнощі, вважається сьогодні, за оцінкою провідних українських економістів, одним із найпотужніших у Європі, то слід до сказаного додати й таке. Україна зберігає високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва і в інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування й важкого машинобудування, а також в окремих галузях кольорової металургії. Зрозуміло, все далеко не так просто. Українська влада повинна усвідомлювати всю свою відповідальність за їх розвиток, усіляко цьому сприяти.
• Україна має всі шанси зробити своє агропромислове виробництво одним із найуспішніших у світі. Взагалі, виявляється, на Земній кулі лише 11% земель, придатних для сільськогосподарської обробки. В той же час на нашу країну припадає майже третина запасів чорнозему та чверть орної землі в Європі. Ми посідаємо одне з провідних місць серед світових експортерів зерна, потреби в якому перевищують сьогодні його виробництво. Це означає, що нам цілком до снаги в майбутньому, про що «День» уже писав, утворити свій зерновий «Газпром». Саме так. Генетичний потенціал створених в Україні короткостеблових сортів пшениці надзвичайно високий: усі вони гарантовано дають 100 і більше центнерів зерна з гектара (а сорт Фаворитка на Черкащині навіть забезпечив урожай 131,8 ц/га). «Україна повинна стабільно збирати не менше 80 млн тонн, оскільки аграрний потенціал її чорноземів оцінюється в 100 млн тонн зерна щорічно», — переконаний академік Володимир Моргун. Чи здатні ми на це? Подивимося.
• Але Україна — не лише земля й метал, а також велика в Європі концентрація кадрового потенціалу, важливою особливістю якого є високий науково-освітній і технічний рівень. Хотілося б, щоб шановним читачем він сприймався як абсолютна цінність, нею не можна поступитися в ім’я чогось більш значущого. І це не ідеологічне гасло, а незаперечна реальність. За оприлюдненими в пресі оцінками, в тому числі й зарубіжних експертів, наша країна і сьогодні (попри існуючі негаразди в мережі вищої школи) не поступається Заходу в питаннях підготовки кадрів. Один із показових прикладів — це сертифіковані програмісти, за кількістю яких Україна посідає четверте місце у світі після США, Індії та Росії. Програмістів я тут згадав невипадково. Оскільки говоримо про модну професію, саме модну, в хорошому розумінні цього слова. Українські розробки програмного забезпечення стали однією з основних складових експорту країни. Зокрема, у 2011 році експорт послуг наших програмістів склав понад $ 1 млрд, зрівнявшись навіть з експортом зброї та чорної металургії. Необхідне програмне забезпечення в Україні замовляють всесвітньо відомі німецькі автомобільні концерни, найбільші американські банки, інші крупні іноземні корпорації (Див. докладно про це: Сивицкий Ю. Как завоевать мир // Корреспондент. 2013. 1 марта. С. 27). Як на мене, все це переконливо показує професійний, технічний та інтелектуальний потенціал країни.
Водночас двадцятирічний досвід нашої незалежності показує: погано, що в нас і досі немає національної ідеї. Якщо немає соціальної згуртованості, не буде й соціальної інтеграції. Ми не маємо права цього не враховувати. Саме життя, реальна практика поставили нас перед необхідністю ще раз всебічно переосмислити стратегію розвитку України, логіку подальших економічних перетворень. Звичайно, питання не ставиться таким чином, щоб перекреслити вже зроблене й розпочати все, як кажуть, із нуля. Важливо виробити таку політику, яка б стала логічним продовженням започаткованого і водночас повною мірою враховувала б наші помилки та недоліки, допущені на попередньому етапі здійснення реформ. Розглядаючи це питання, слід зважати на те, що нині, коли ми інтегруємося в Європу, на порядок денний поставлено інше — мова йде насамперед про проблеми якісного порядку: чи зможемо ми розбудувати сучасну демократичну, справді соціальну державу, з економікою, яка працює на людину і забезпечує розвиток її творчого потенціалу, яка за своїми параметрами повинна відповідати високим європейським нормам і стандартам. Головна користь від досі ще можливої євроінтеграції полягає в тому, що вона створить стимули для внутрішніх реформ. Живому організму, яким справді є ринкова економіка, потрібна передусім свобода. Тільки вона в поєднанні з базовими європейськими принципами — повагою до особистості, включаючи приватну власність, а також із владою закону — може дозволити громадянам України реалізувати наші довгоочікувані стратегічні цілі — високооплачувані робочі місця, стабільність цін та інші блага, яких нам так не вистачає.
Звичайно, в одній статті охопити таку тему неможливо, багато чого залишилося за дужками. Замість остаточного підсумку, дозволю собі ще раз наголосити: все сказане вище зобов’язує нас уважніше придивитися до нашої держави та її значення у світі. Нам вельми потрібно, як сказав один київський учений, усвідомити, зрозуміти: «Ми не йдемо в Європу з простягнутою рукою. Нікому не потрібен статус збіднілої родички. Український народ має достатньо національного гонору, щоб не опускатися до цього». Як на мене, це є одним із найважливіших чинників цивілізаційного розвитку, одне із джерел його енергетичного потенціалу. «Найганебніше місце, де живе надія, — наголошував український письменник Володимир Канівець, — це простягнута долоня жебрака». Як бачимо, і науковець, і літератор одностайні в одному: у збереженні та примноженні можливостей розвитку на власній основі — запорука існування держави. Такого рівня усвідомлення принципів розбудови України нам просто необхідно досягти — і якнайшвидше.
Саме на цій світоглядній основі й має базуватися процес подальшої розбудови нашої держави, необхідних у ній трансформацій. Водночас, повторю ще раз, маємо бути свідомі й іншого. Йдеться про глибоке осягнення й усвідомлення принципів західної моделі облаштування суспільства, до системних цінностей якої ми прагнемо приєднатися. У зв’язку з цим варта підтримки ідея головного наукового співробітника Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України Анатолія Гальчинського розглядати євроінтеграційний процес нашої держави як «двовекторний процес», як «рух на зустрічних курсах».
