Микола ГУЦУЛЯК: Не стріляйте в спину миротворцям!
— Які сьогодні панують настрої серед офіцерів стосовно військової реформи в Україні? Чи існує, на ваш погляд, усвідомлення того, що зміни мають бути проведені?
— Пригадую початок 90-х років: вже на той час існувало як її сприйняття, так і неприйняття. Хтось, наприклад, казав, що присягає на вірність трикімнатній квартирі... Але необхідність реформи назрівала. Сьогодні існують різноманітні настрої з цього приводу. Є багато офіцерів, які переживають, якими можуть бути результати закону про військове реформування. Повинен бути закон саме як інструмент реформи. Безумовно, хочеться, щоб у Збройних силах України залишилися найкращі. Якими при цьому критеріями керуватися — брати до уваги вік офіцера, кількість змінених ним посад, причетність до «афганців» чи «чорнобильців»? Вирішення цих непростих питань лягло на плечі військового керівництва, аби після проходження через сито реформування залишилися найкращі кадри.
— А чи існують механізми і можливості для того, щоб залишилися найкращі?
— Це найважча проблема. Ми проводили «пряму лінію» з командувачем військ, до якого телефонували матері й дружини офіцерів. Розповіли, наприклад, що один запізнився на нараду й тому його було звільнено. Командувач наполіг на тому, що за таке не звільняють. Найболючіше, що багато хто зрозумів реформування як звільнення молодого офіцера за будь-яку провину. Людина-керівник — у ній полягає зараз реформа...
— Армія та журналістика. У чому може виявлятися незалежність військового журналіста? Чи можлива вона взагалі?
— Усяка незалежність військового журналіста закладена всередині. Вона можлива, але багато залежить від редактора — наскільки він вільний, наскільки зацікавлений. Редактор — це взагалі дзеркало: його переживання одразу видно на шпальтах газети. Інколи так трапляється, що у військовій газеті справжньому подвигу присвячується малесенька замітка. Водночас про завідувача складом, який накрутив багато баняків огірків, можуть написати цілу сторінку. Визначення цієї межі дуже часто залежить від журналіста. І такі військові журналісти є, проте хотілося б, щоб їх була більшість. Щоб вони не були зациклені на старих засадах — критикувати тоді, коли дозволяють. Хоч навіть і за радянських часів траплялися випадки, які заслуговують на увагу. Пригадую, прийшов лейтенантом у газету Середньоазіатського військового округу «Боевое знамя» із накладом у 100 тисяч примірників. У цьому виданні з’явилася досить критична публікація про хамську поведінку начальника політвідділу однієї з дивізій. Пам’ятаю, як потім «ганяли» того журналіста... Але виходу того матеріалу передували дві обставини — внутрішня свобода журналіста та свобода редактора. Таких прикладів є чимало, але є й інші. Наприклад, на зустрічі з міністром журналісти починали розповідати першій особі, що їм забороняють згадувати номер тієї чи іншої частини. Але ж на зустрічах такого рівня потрібно говорити про загальноармійські проблеми. Люди до цього виявилися неготовими, дуже багато було випадкових людей, які невільні внутрішньо, які дрібничку сприймають як проблему. Я вірю у військову журналістику та знаю молодих людей, які пишуть і готові вільно писати. Щоправда, потім їх починають редагувати деякі перелякані редактори чи редактори відділів...
— У чому ви бачите роль преси у військовій реформі?
— Мені буває прикро за військові видання, коли цивільні бувають сміливішими й охоче розміщують на своїх шпальтах матеріали військових журналістів. Хоча це справа честі для військової газети. У погоні за так званою волею багато хто розуміє незалежність журналіста в тому, щоб його ніхто не викликав із керівників і щоб він робив те, що хоче. Це призвело до розмежування, відсутній єдиний центр, який би керував — у найкращому розумінні — військовими журналістами. Без мудрого, зваженого керівництва військовим журналістам важко зрозуміти свою роль у цей зламний, непростий час. Припустимо, коли розповідають про військові навчання, то, як правило, лунають «парадні» коментарі. Але скільки там існує проблем, помилок, проколів, зіткнення інтересів... Чи писали про це військові газети, та якою мірою? Тим часом військові видання починають розповідати про те, що їх не пускають на територію якоїсь частини. Але чи готові ви сприйняти глибинні проблеми цієї частини?
Днями разом із командувачем військ Західного оперативного командування Миколою Петруком ми відвідали батьків загиблого в Іраку Руслана Андрощука. Не встиг увійти до свого кабінету, як почали лунати дзвінки від журналістів із Києва: як туди поїхати, щоб про все розповісти? Я думаю, що вітчизняна журналістика якоюсь мірою ще не доросла до розуміння тієї межі, яку можна чи не можна переходити. Комусь хочеться просто похизуватися з мікрофоном на тлі цієї нещасної хатини, де сидить і плаче мати. Потрібно замислитися, що, та як ми розповідаємо, показуємо. Українське телебачення було неготовим, щоб розповідати про трагедію із Су-27 у Скнилові. Були люди, які просто на цьому відверто заробляли, не розуміючи, що відбулося, — журналісти змогли побачити, але не осмислити ту трагедію. Можливо, саме в цьому полягає завдання військової журналістики, щоб, будучи високопрофесійним і щирим, зрозуміти й викласти все, що відбувається. Це ж стосується і останніх подій... Загибель Руслана Андрощука — трагедія, але недопустимо, коли з такої трагедії починають «зашибати капіталець» цивільні журналісти. Я думаю, що це час для військових журналістів, які глибинно сприймають трагедії, і я думаю, що вони повинні по-мудрому про це розповідати.
— На вашу думку, відчуття такту є професійним обов’язком, коли журналіст розповідає про трагічну сторону професії військових?
— Безумовно. Коли солдатів готують до парадів, то образно кажуть, що голова має бути повернутою аж до хрусту... Якийсь такий «хруст» душі, людських емоцій повинен відбуватися в кожному журналістові, коли він починає розповідати про трагічні випадки. Натомість, коли ми переживаємо першу бойову втрату в Іраку, один із центральних каналів показує якогось бороданя в Аль-Куті, котрий розмахує автоматом і каже, що ми «замочимо» українців... Я не зрозумів, навіщо цього персонажа було показано. Це для українських військових — як постріл у спину, танець на труні загиблого солдата. Хочеться сказати українським політикам і журналістам: не стріляйте миротворцям у спину...
— Чи входить до професійних якостей журналіста здатність бути патріотичним? Адже існує дуже тонка грань між патріотизмом і необ’єктивністю, державна та суспільна думки часто входять у конфлікт...
— Можливо, на цій межі й повинна існувати журналістика. У останньому прикладі, я б навіть сказав, є щось неукраїнське, це гра на чужому полі, коли на всю Україну канал, у назві якого є слово «плюс», робить «мінус». Розумію, що можуть бути претензії від цього каналу. Але я переживаю цю ситуацію щиро: я був у хаті нашого загиблого вояка, саме в ній по-справжньому розумієш і правду, й неправду, й журналістику, й патріотизм. Я до цього часу живу під впливом того, як непатріотично, ніби інформаційний вибух, направлений проти української армії, почалося висвітлення загострення ситуації в Іраку. Я дуже сподіваюсь, що журналістика доросте до того, аби називатися патріотичною. Наділений неймовірною владою журналіст повинен зважувати кожен свій крок і кожне слово, навіть якщо за цим кроком стоять гонорари й тебе впізнаватимуть перехожі. Мовляв, ми першими показали того бороданя в чалмі з автоматом, що він нас всіх, так би мовити, «вмиває». Це — шалений прокол, за який треба вибачатися. Нарешті слід зрозуміти, що, прийшовши до Іраку, ми опинилися на полі бою інформаційної війни. Ми повинні відчувати неймовірну відповідальність — як військові, так і цивільні журналісти.
— Зрозуміло, що чим більше загострюватиметься ситуація в Іраку, тим більше Україна як держава стикатиметься з посиленням інформаційного тиску. Причому на тому полі будуть «грати» дуже потужні інформаційні ресурси. Наведемо приклад: «Аль-Джазіра» цими днями показала трьох японських заручників, яких терористи погрожують спалити живцем, якщо Токіо не виведе свого контингенту з Іраку. Чи готова Україна, українська армія до інформаційних атак? Що, на вашу думку, має робитися для того, щоб ефективно реагувати на такі речі? Адже якщо подивитися на стан суспільної думки в Україні, на рівень журналістської корпоративності, то складається враження, що країна є дуже легкою здобиччю...
— Можливо, це наївно, але я покладаю певні сподівання на ті засади, які намагаються ввести нинішні керівники Міністерства оборони щодо утворення департаменту інформаційної політики. Це не повинен бути департамент, який щось забороняє. Він має бути жорстко готовий до того, про що ви запитуєте, — до інформаційної війни. Погляньте на два теракти, які змінили увесь світ. Маю на увазі атаки терористів 11 вересня 2001 року в США і 11 березня нинішнього року в Іспанії. Їх було проведено вранці. Виконувався жорсткий розрахунок, аби посіяти паніку серед громадськості. І тут йдеться не лише про українську журналістику, адже тоді всі світові мас-медіа, немов навіжені, показували, показували й показували наслідки терактів... Інформаційно терористи досягли неймовірного ефекту.
— На початку іракської кампанії американським телеканалам заборонили показувати своїх загиблих чи полонених військових. Чимало європейських ЗМІ розцінили це як обмеження свободи слова. А як ви вважаєте, є в цьому якесь раціональне зерно?
— Я вважаю, що так, повинно бути якесь обмеження. Є військова таємниця. Напевно, ми також повинні дійти до того, що існують обмеження на інформацію про війну. Особливо, за відсутності «дорослої» журналістики.
