Митрополит Володимир: святість терпіння

1992 року митрополит Володимир приходить до влади в Українській православній церкві. Стан хаосу, тисячі релігійних конфліктів у трикутнику «канонічні православні» — «філаретівці та автокефалісти» — «уніати». Країна стояла на порозі релігійних війн за югославським сценарієм. І не важливо, що релігійне відродження розпочалося лише 1988 року: в Югославії взагалі, за спостереженнями релігієзнавців, «воювали за релігію, в яку не вірили». Не всі розуміли серйозність загроз і думали, що в хаосі можна знайти національну перспективу. Першим подвигом Блаженнійшого Володимира стало нескінченне терпіння. Він терпів від Москви і Києва, він терпів достойних і недостойних єпископів та священиків. Він терпів те, за що в Москві давно б засудили і до церковних відлучень, і до років ув’язнень. Він не був власне єпископом. Він був батьком. Який любить всіх дітей і чекає від кожного лише найкращого. І терпить все, навіть найгірше. У надії на виправлення, а потім просто терпить.

У Синоді він завів звичай приймати рішення консенсусом, хоча за статутом міг продавлювати рішення через більшість голосів. Хтось незгодний? Давайте поговоримо. А де ви нам поступитеся? А давайте відкладемо рішення до наступного разу... Парадоксальний менеджмент — християнська стратегія терпіння та діалогу навіть там, де треба було сто разів відрізати навіть без примірювання.

ФОТО АНДРІЯ МОСІЄНКА

У результаті — найбільша Церква в Україні — понад 13 тисяч громад на 1 січня 2014 року. Переважає у 21 області України та у республіці Крим. За неофіційними даними, на недільних богослужіннях буває до 1 млн 200 тисяч чоловік (проти 0,5 млн у УПЦ КП). Багато це чи мало?

Із одного боку, багато: більше немає ні в кого. Із другого, нескінченно мало: більшість населення називає себе православними християнами, але не втягнуті у конкретне парафіяльне життя. Можна сказати, що митрополит Володимир методом церковної «толоки» заклав фундамент чогось більшого, ніж УПЦ в її сьогоднішньому стані. Патріарх Філарет методом тотальної мобілізації всіх сил досяг меншого, але і його фундамент цілком придатний для справи, бо стоїть він відразу поруч. Тепер же необхідним є загально національне культурне відродження на основі православних цінностей. Без нового Петра Могили Україна не побудує свого єдиного храму помісної Церкви та українського світу.

У чому близькість УПЦ та УПЦ КП? Митрополит Володимир формально ніколи не противився зв’язку власної Церкви із РПЦ. В одній із останніх його доповідей читаємо: «Усі ці роки важливим пріоритетом нашого церковного життя було збереження єдності з Руською православною церквою». Але при цьому митрополит Володимир розбудовував де-факто автокефальну Церкву і поступово привчав до адекватного розуміння перспектив УПЦ власних вірних, наляканих в кінці 80-х і на початку 90-х ідеєю автокефалії. «Слід пояснити, що сама по собі ідея автокефалії будь-якої Помісної Церкви не несе в собі нічого негативного. Автокефалія — це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій Помісній Церкві є свідченням кількісного і якісного зросту цієї Церкви, свідченням її спроможності до самостійного буття. І тому надання автокефалії має бути обумовлене лише внутрішніми церковними чинниками». Залишається нагадати, що навіть без приєднання п’яти тисяч парафій УПЦ КП і УАПЦ, 13 тисяч парафій УПЦ цілком достатньо для автокефальної Помісної Церкви: це була б друга за чисельністю Православна церква у світі. Блаженнійший у напруженій боротьбі відстоював збереження особливих прав УПЦ на де-факто повну самостійність цієї автономної Церкви. 2011 року ця боротьба навіть коштувала йому відсторонення від влади «через недієздатність». Але проросійські сили не змогли зібрати більшості голосів для виборів власного нового Предстоятеля, побоялися скликати собор і дозволили у квітні 2012 року повернутися Блаженнійшому до влади. Через різні випробування Блаженнійший вів УПЦ до повної самостійності. 2009-го в одному із інтерв’ю митрополит Володимир сказав: «Мы теперь мучаемся и надеемся, что удастся воссоединиться православной Украине. Тогда Церковь будет еще сильнее, и количественно, и качественно. Статус автокефальной Церкви может получить Церковь, которая едина в этом вопросе, а не разделившаяся из-за этого. Поэтому для нас важен не вопрос статуса УПЦ, а ее единство.

— И все-таки, вам нужен автокефальный статус или нет?

— Этот статус должен венчать все наши усилия. Но сначала нужно достигнуть единства. Статус можно утвердить любой, приемлемый или неприемлемый. Но он должен привести людей к пониманию того, что они единоверные, единокровные. Надо стремиться к тому, чтобы и страна процветала, и Церковь беспрепятственно исполняла свое призвание и вела социальное служение: образование, миссия, проповеди и т. д. Автокефалию можно дать в любое время, но нужно, чтобы люди были едины во Христе, я уже не говорю о менталитете, национальном чувстве и проповеди. Против воли народа автокефалию давать нельзя, потому что это приведет к новым расколам. А мы теперь знаем, что это такое — расколы, особенно церковные. Должно водвориться взаимопонимание, а не та вражда, которая у нас порой, к сожалению, возникает».

Ось дві моделі. Патріарха Філарета: всі від’єднуються від Москви і приєднуються до мене. Митрополита Володимира: толерантна дискусія у Церкві, внутрішній розвиток, досягнення всезагального визнання всередині УПЦ та в інших Церквах. Можна довго сперечатися, чия модель ефективніша. Але УПЦ КП так і залишається Церквою меншості, попри все більші симпатії в суспільстві. Тим більше — УПЦ КП не запропонувала, що робити із тими віруючими, які є проросійські налаштовані? Митрополит Володимир своєю педагогікою любові перевиховав дев’ять десятих своєї Церкви. Показовою є сьогоднішня ситуація: російські політтехнологи очікували сотень священиків УПЦ на барикадах ДНР і ЛНР. Знайшлося кілька десятків симпатиків словом і кілька людей — симпатиків ділом. Почалися розмови про «київську церковну хунту» та її незрозумілий вплив на священство.

Церква поступово очищається, і сьогодні ці процеси пришвидшилися. Ідеологи «Русского мира» евакуюються в Москву і Підмосков’я. На поверхню хвиль історії вийшов весь бруд авантюристів, провокаторів, ідейних і прямих агентів. УПЦ відверто штормить. Тих, хто останніми роками захистив Блаженнійшого від всіх посягань світських і церковних центрів сили, раптом починають звинувачувати в спробах відсторонити митрополита Володимира від влади. Ті, хто завжди ненавиділи Блаженнійшого, проливають за ним ріки сліз. Проукраїнських архієреїв починають записувати в ряди агентів Путіна, із монахів робити проросійських політиканів. Усі ці карикатури виникають на замовлення тих, для кого священний сан давно став синонімом бізнесу і перестав нести священну функцію. Усі рани, які відкриваються сьогодні, УПЦ мала і вчора. Блаженнійший усе терпів і мав надію на виправлення всіх. Але історичний процес сконцентрував час, підвищив відповідальність, і відразу виявилося і для світу, хто є хто в УПЦ.

Відповідні процеси внутрішнього очищення УПЦ КП сприйняла як ознаку близького розколу УПЦ і зайняла вкрай недружню позицію. Практично весь єпископат — крім митрополита Олександра Драбинка і кількох його друзів, число яких все меншає, раптом було записано до проросійських сил в УПЦ. Уже два тижні УПЦ КП робить численні заяви з метою дискредитації більшості єпископату в УПЦ, лідерів цієї більшості — митрополитів Онуфрія та Антонія. Нагадаю, що із проросійською меншістю, очолюваною тріумвіратом митрополитів Агатангела -Павла — Іларіона, УПЦ КП воює давно і принципово. Залишається поставити одне запитання: через сорок днів відбудуться вибори, і не пройде ані митрополит Олександр, ані його кандидатура (хоч кого б він висунув: останнім часом він кинувся «обробляти» архієпископа Митрофана Луганського і взявся за митрополита Сімеона Вінницького); і як жити далі після того, як УПЦ КП підтримала де-факто відверто наклепницьку кампанію?

Раніше чи пізніше УПЦ досягне всього, що було предметом прагнень митрополита Володимира. У пантеоні слави майбутньої Помісної православної Церкви обов’язково знайдеться місце для митрополита Володимира, який зумів витерпіти до самого кінця, і навіть сьогодні страждає вже своєю душею, дивлячись на кризу в УПЦ.

КОМЕНТАР

«МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР НЕ ТІЛЬКИ НА СЛОВАХ, А Й У РЕАЛЬНОСТІ ВТІЛИВ ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ, ЯКИМИ ЖИВЕ ПЕРЕВАЖНА БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ»

Людмила ФИЛИПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, завідувачка відділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:

— Жоден українець не може не перебувати в стані колосальної задуми й переживань у зв’язку з тим, що Україна втратила таку людину. Митрополит Володимир був героєм України.

Його героїзм визначається в походженні — він був хмельничанином, національно орієнтованою людиною, але обставини життя не давали йому можливості відкрито висловлювати свої симпатії та свою українську природу. Вона виявлялася в його діяльності та житті.

Митрополит Володимир «умиротворював» український народ. Для Української православної церкви Московського патріархату він був янголом, який утримував спокій. Він вмів помирити між собою різноманітні кола цієї Церкви.

Найвищими цінностями для нього були релігійні, християнські. У годину своєї смерті він також лишається миротворцем, оскільки всі Церкви висловили співчуття у зв’язку із такою сумною подією.

Велич цієї людини ми оцінимо, можливо, трохи пізніше. Незважаючи на те, що його очолювання Церкви призвело до розколу, разом з Патріархом Філаретом він фактично став у його основі. Вони створили ситуацію, яка унеможливила перетворювання Православної церкви на державну Церкву. Кожен своїм шляхом намагався збудувати національну Церкву: ми вже бачимо, що УПЦ (МП) стала національним явищем. Ще більше побачимо в майбутньому, оскільки зараз перед Церквою постануть дуже серйозні виклики. Від того, кого оберуть, залежить орієнтаційна парадигма для цієї Церкви і тієї частини українців, які є її парафіянами. Кожен перебуває в непевному стані, переживає за те, що чекає Церкву надалі. Але Церква — доволі стабільний організм, саме тому вона й назвається «православна», яка намагається залишитися системою, що утримує в собі вічні цінності й адекватно реагує на виклики сучасності.

Усі українці пам’ятатимуть митрополита Володимира, його українську душу, його аскетичне життя та християнський подвиг як глави Церкви. Він не тільки на словах, а й у реальності втілив християнські цінності, якими живе переважна більшість українців. Для нас він — приклад, і якби ми наслідували митрополита Володимира, то, напевно, Україна стала б швидше ідентифікованою як європейська, цивілізована, культурна і духовна країна.

Зараз утворилася складна ситуація, і Росія намагатиметься використати її у своїх інтересах. Хто хоче — нехай собі будує «Русский мир», а ми маємо побудувати свій, український. Ми маємо обрати свого, українського ієрарха, якому довірятимемо і який достойно представлятиме інтереси українського народу, України як держави.