На шпагаті викликів

П’ятничний пресмарафон Володимира Зеленського викликав великий резонанс в українському суспільстві (цитували й за кордоном). Не лише тому, що це перша особа держави, а й тому що стали показовими емоційна та змістовна складові спілкування. Експресивно реагував як Президент, так і журналісти. Особливо запам’яталася словесна перепалка Зеленського та журналіста Бутусова.

Оцінки розділилися: хтось на боці Президента, хтось підтримує його критиків. У кожної сторони свої аргументи. Представники та прихильники влади кажуть – журналісти мають бути більш підготовленими і приходити з фаховими запитаннями. Дехто засудив поведінку Бутусова, вважаючи що з главою держави так спілкуватися не можна. На противагу опоненти Зеленського звинувачують його в хамстві, надмірній експресивності, позірному акторстві, панібратстві, брехні та некомпетентності.

За ці дні було написано сотні статей, постів із взаємними звинуваченнями й образами. Проте оцінка ситуації буде неповною, якщо не згадати: взаємні атаки мають ще одне підґрунтя – це протистояння Офіса Президента та олігарха Ріната Ахметова. Кожна зі сторін, маючи ресурси, змобілізувала на свій бік армії журналістів, експертів та політиків. Це можна було помітити і під час самого пресмарафона, коли в певних журналістів, які представляють масмедіа Ахметова, було завдання вдарити по больових точках влади.

Будучи над схваткою, з усього цього можна зробити такі висновки. На жаль, країна досі має глибинні проблеми насамперед це кланово-олігархічна система, яка дісталася нам у спадок з часів Кучми, її суть – монополізація ключових сфер життя країни (економічної, політичної, інформаційної…). Звідти, і не тільки (непідготовленість, безвідповідальність, безпринципність…), відсутність якісної журналістики (не всі, звичайно). Владі ж не вистачає компетентності й бажання позбутися старих схем та правил.           

Усі ці проблеми в умовах зовнішньої агресії, яка може лише посилитися, створює серйозну небезпеку для нашої державності. Маємо «свіжі» сигнали від самопроголошеного президента Білорусі Алєксандра Лукашенка. Нагадаємо, північний напрямок після суттєвого прогресу Кремля в реалізації так званої союзної держави, яка фактично передбачає поглинання Білорусі Росією, тепер несе для нас не меншу загрозу, ніж східний та південний.  

У понеділок на нараді в Міністерстві оборони на тему військової безпеки Лукашенко заявив, що Захід нібито використовує мігрантів як засіб стримування білоруської армії в разі конфлікту з Росією. «Вони (Захід. – Ред.) чудово розуміють, що коли тільки Україна спробує розв'язати конфлікт із Росією, Білорусь не залишиться осторонь, тому білоруську армію треба стримувати та напружувати на західних рубежах (Латвія, Литва, Польща) та на півдні – посиленням українського кордону. … В цій міграційній кризі мерзотники дійшли до вбивства людей. Учора вночі підкинули труп на наш кордон, сьогодні вночі ще один труп знайшли. Той самий почерк. У спальний мішок застібають мертву або, може, напівмертву людину, і викидають на кордон. Учора знайшли трьох людей, наскільки я поінформований», - сказав диктатор (belta.by).

Цитат було багато, не будемо продовжувати. Всі вони цілком в стилі Лукашенка, який звинувачує, хамить і погрожує (до речі, прийшов на зустріч у образі «головнокомандувача»). Так він постійно лякає власне населення штучною зовнішньою загрозою, тримаючи напоготові весь силовий апарат. За словами, Лукашенка, Білорусь не розмахує зброєю, але готова відповісти, якщо сюди прийде хтось із мечем або пістолетом. Які сигнали посилає диктатор (не виключно під кураторством Кремля)?

1. Трупи мігрантів – це можлива наступна фаза ескалації ситуації на польсько-білоруському кордоні. В останній тиждень напруга дещо спала, Ірак почав повертати своїх громадян додому, а отже, це свідчення того, що операція Кремля руками лукашенківського режиму провалюється. Заявами про загибель мігрантів і ворогів, які оточили Білорусь, операцію можна оживити, надавши їй «нове дихання», щоб і надалі тримати ЄС «у тонусі», спонукаючи Захід сісти за стіл переговорів.

2. Такими гострими заявами і звинуваченнями Лукашенко змушує Захід зжалитися і забрати мігрантів. Це дозволить диктатору позбутися привезених із Близького Схожу «гостей», які все ще залишаються на території Білорусі. Тобто створюється штучний вибір між гуманними й антигуманними вчинками. Він може бути направлений як на Євросоюз, так і на країни, звідки прибули мігранти. Зрештою, навіщо Лукашенкові ризик можливого проникнення неблагонадійних елементів із числа близькосхідних гостей на своїй території. 

3. Заяви Лукашенка – власна ініціатива і гра. Оскільки градус напруги спадає, йому потрібно нагадати про себе, причому не тільки Заходу, а й патронам в Росії. Інакше втратять інтерес, а значить впаде ціна «лоту». А так при черговій поїздці на уклін до Москви чи розмові по телефону з очільником «старших братів» можна вибити якусь плюшку чи гроші.         

Хоч якими б були наміри Лукашенка чи його сюзеренів у Кремлі, Україні потрібно бути напоготові. Недарма, диктатор у своїх промовах постійно згадує нашу державу у ворожому контексті. В таких випадках внутрішньополітична гризня точно не сприятиме нашій єдності і можливості дати відсіч. Історія України тому підтвердження. І висновки мають зробити всі.