На тобі, Боже, що нам негоже,

Отже, Путін розірвав пакет, яким у січні 2000 року ключові думські комітети було розподілено між Кремлем і Компартією. Російських комуністів позбавлено всіх керівних посад у парламентських комітетах нижньої палати. Лояльному Селезньову надано вибір: піти слідом за його партайгенносен або ж кинути КПРФ і тов. Зюганова та залишитися спікером. Однак від того, наскільки себе порядно поведе Селезньов, суть операції не міняється. Російські мас-медіа називають її оксамитовою революцією, і потрібно сказати, що російський «оксамит» виявився набагато м’якшим за український. Принаймні, в Думі обійшлися без розбитих фізіономій лівих і розірваних двітисячідоларових піджаків олігархів.

Комуністи, хоч особливо і не заважали Путіну при ключових голосуваннях, проте мутили воду на стадії підготовки законопроектів. Екс-спікер союзного парламенту гекачепіст Лук’янов контролював комітет iз держбудівництва, колишній голова Держплану СРСР Маслюков заправляв комітетом з промисловості, а член фракції КПРФ Глаз’єв головував у комітеті з економполітики і підприємництва. Очевидно, що, навіть займаючи так низькі висоти, комуністичні кадри стали заважати динамічним економічним, соціальним і структурним реформам ліберально-буржуазного президента.

Тим часом антикомуністична операція Кремля різко дисонує з його прокомуністичними вподобаннями в Україні (як і в Молдові). Оголосивши хрестовий похід проти російських комуністів — в порядок денний Думи включено навіть питання про заборону КПРФ і притягнення Зюганова до кримiнальної відповідальності, — Кремль відкрито взяв під свій патронат українських комуністів. Москва щосили намагалася позбавити Ющенка першого місця на виборах і зафіксувати вищий ступінь п’єдесталу за КПУ як своєю п’ятою колоною. Саме тому Симоненка прийняв Путін. Та й організація його зустрічі з Алексієм II, найімовірніше, не обійшлася без сприяння Кремля. Вельми сумнівно, щоб у такому важливому світському питанні як благословення богоборської партії Його Святість не порадився з Путіним або як мінімум главою його адміністрації Волошиним.

Якщо тов. Зюганов такий поганий, то чому тов. Симоненко — такий хороший? Як прагматик Путін підтримав гравців, які у зовнішньополітичній і геополітичній грі забивають у свої ворота, причому не випадково, а навмисно. Це, напевно, право Путіна, це право російського президента підтримувати проросійські сили в сусідніх державах, навіть якщо стосовно своєї держави ці сили займають антидержавну позицію.

Але у нас є право давати цьому оцінку. І робити висновки. З одного боку, Путін створює сприятливі політичні умови для економічного і цивілізаційного прориву Росії. З другого — в Україні він підтримує крайні ліво- консервативні сили, на червоному прапорі яких тільки одне слово: «Назад!» В економіці — до плану й дефіциту, ізоляції від світових ринків. У політиці — до статусу великої і впливової губернії Російської імперії. Ось тут і виникає запитання: а якою хоче бачити Україну президент Росії Путін? Країною, що рухається в Європу, модернізується, яка побудована на принципах ринку, свободи і демократії — як йдеться в офіційних заявах росіян. Або ж, що випливає з деяких практичних їхніх вчинків — стагнуючим, як Білорусь, підчерев’ям Росії. Підчерев’ям із прогресуючим соціально-економічним і цивілізаційним відставанням від Росії — Росії, яка звільняється від комуністичних догм, яка підіймається з колін і динамічно розвивається. Підчерев’ям, яке Росія рано чи пізно візьме голими зміцнілими руками. Непристойно-публічний флірт Кремля з українськими комуністами, на жаль, підштовхує до другої відповіді. Нещирість — це погано. Нещирість від друзів — це погано в квадраті.