Над Україною безхмарне небо?

Автор цієї дещо незвичної за формою статті нащупує одну з головних сьогодні больових точок нашого суспільства: наскільки загрозливою є нинішня ситуація певної некерованості політичними і суспільними процесами? І куди вона може повернути — до одужання державного і суспільного організму чи до ще глибшої кризи? «День» пропонує приєднуватися до розпочатої дискусії.

                          «Мы живем, под собою не чуя страны...»
                                                                       Осип Мандельштам

Запитання «Що нам робити сьогодні?» аж ніяк не є суто російським. Будь-який чесний інтелектуал завжди думає і говорить саме про це, хоча наш час не сприяє постановці питання про сенс та ціль буття. Усі ці макро- і мікрокризи, ці Ющенко, Тимошенко, Піскун, олігархи тощо своєю мишачою метушнею відволікають нас від головної проблеми, що стоїть зараз на порядку денному, — ми втрачаємо Україну.

Осінь 2005 року запам’ятають в Україні надовго. В історії така шалена, така розлючена, така неймовірно осіння осінь просто зобов’язана залишити свій слід. Я йду вулицями Києва, вдивляюся в обличчя людей і начебто все на місці: діти так само казяться у сквері навпроти університету, кафе та ресторани забиті веселими людьми і та сама бабуся щодня проходить по метро збирати милостиню. Усе нібито на своїх місцях, але в душі з кожним днем посилюється відчуття, що ще трохи — і навколишнє повітря вибухне сотнями трильйонів квантів, поховавши одномоментно весь світ. Ось яка штука, адже в історії все повторюється, тому гуляти Києвом сьогодні — це те саме, що пройтися Віднем у 1913 році або Мадридом у 1935-му...

Ця електрика великих змін, це почуття тривоги та неспокою затуляють собою все навколо. Безтілесними демонами вони носяться в повітрі, їх не можна засунути в шафу або забути, від цього взагалі неможливо сховатися. Та й немає сенсу, бо «такими время встретим мы, какими нас оно застигнет». І кожна клітинка намагається ввібрати в себе весь цей жовто-пурпурний аромат, шалену красу в’янення цілої епохи.. Одні називають її пострадянською, другі — епохою Леоніда Кучми. Для одних вона стала символом небаченого багатства та процвітання, для других — бідності і злигоднів, але всі ми загалом звикли до цього не дуже комфортного, але все ж уже нашого універсуму, в якому все стало яснішим і зрозумілішим.

Проте цьому маленькому світу приходить кінець. «Наш спільний ідеалізм, наш оптимізм, підігрітий успіхами прогресу, привели до того, що ми прогледіли загальну небезпеку та знехтували нею. А крім того, нам бракувало організатора, який би об’єднав наявні сили навколо спільної мети», — писав австрійський письменник Стефан Цвейг у «Спогадах європейця» про світовідчування європейської інтелектуальної еліти перед Першою світовою війною. — «Наша простодушна віра в розум, у те, що він в останню годину перешкодить безумству, — тільки вона й була нашою провиною. Звісно, ми недостатньо пильно вдивлялися у вогненні знаки на стіні. Але хіба не в тому суть справжньої молодості, що вона легковірна, а не підозріла?» Знайома тема, чи не так?

А ось ще: «Коли сьогодні, роздумуючи спокійно, задаєшся питанням, чому Європа в 1914 році опинилася у війні, то не знаходиш жодної хоч якоїсь розумної причини, навіть приводу. Справа була аж ніяк не в ідеях і навряд чи в невеликих прикордонних територіях; я не можу знайти іншого пояснення, крім цього надлишку сили — трагічного породження внутрішнього динамізму, накопиченого за сорок мирних років, що шукав розрядки в насильстві. Кожна країна раптом побажала стати могутньою, забуваючи, що інші хочуть того ж; кожному хотілося поживитися ще чимось за чужий рахунок. А найгірше було те, що нас обманювало якраз миле нашим серцям почуття — загальний оптимізм, бо кожен вірив, що в останню мить противник усе ж здрейфить, і наші дипломати навперебій почали блефувати. Разів чотири-п’ять — під Агадиром, у Балканській війні, в Албанії — справа так і обмежилося грою; але дедалі тісніше, дедалі грізніше гуртувалися великі коаліції. У Німеччині в мирний час було введено військовий податок, у Франції збільшений строк військової служби; зрештою надлишок сили мав розрядитися, і погода на Балканах уже вказувала, звідки насуваються на Європу хмари».

У цих словах є все те, що зараз спинним мозком відчувають столичні (і не тільки) інтелектуали — за всіма гучними скандалами та моральним дефолтом «помаранчевих» починає проглядати щось більше, аніж чергова системна криза. Над горизонтом видніються важкі хмари, наповнені несхибними блискавками. І символічно, що весь вересень у розпал кризи навколо Києва горіли торфовища, оповивши столицю важким смогом. Найбільш догадливі одразу метикували, що цей задушливий аромат — це і запах НОВОГО ЧАСУ.

Тим смішніше спостерігати за жалюгідними потугами українського політичного класу. «Ці там, угорі» ще не зрозуміли, що помаранчева революція була спалахом зовсім нової зірки, після якої залишається порожнеча, приречена бути заповненою іншою матерією. Вони не усвідомили, що починається останній акт їхньої особистої п’єси, що одночасно є прелюдією нової української драми.

І оці коломойські, пінчуки, ахметови, тимошенки, порошенки, морози, симоненки і К о , мов зграя галасливих лемінгів, кидаються з боку в бік, сподіваючись, що з якоїсь причини кожен у кінцевому результаті отримає більше за інших. Вони мислять рамками своїх великих і не дуже партій, відчайдушно маневруючи в пошуках коаліцій, які через якийсь час розпадуться, щоб потім зібратися в новому ще химернішому візерунку. Усі знають, що всі «кинуть» усіх, але незнаний інстинкт примушує підписувати їхні численні меморандуми, що їх порушують швидше, аніж висихає чорнило. Вони вже не усвідомлюють, що все, що цінне для них, насправді вже не має жодного стосунку до реальності, в якій живуть 47 млн. осіб.

І цей сюрреалізм подій приголомшує та зачаровує, адже не кожному судилося бачити, як величезна країна, мов величезний «Титанік», стрімко занурюється в пучину хаосу. А що ж наш капітан?

На жаль, м’яко кажучи, наш «капітан» опинився не в той час, не в тому місці, а найголовніше — не тією людиною. Він чи то не бачить «айсберга», чи то вдає, що не бачить, чи то не вірить в існування самого «айсберга». Ніцше свого часу говорив, що аморально благословляти там, де тебе проклинають. У нашій ситуації аморально ухилятися від відповідальності там, де треба рішуче діяти. Замість цього ми щодня чуємо телепроповіді від Нього і «святих отців помаранчевої революції» про унікальні шанси, які чекають всіх і кожного, про боротьбу з корупцією (в рамках акції «Бджоли проти меду»), про чудові перспективи в НАТО і навіть ЄЕП тощо. Слухаючи це белькотіння, іноді починаєш ловити себе на думці, що в словах Януковича про «козлів і мудаків, які заважають жити» усе ж таки є раціональне зерно. І тільки Гліб Павловський, який «косоокими та жадібними очима» спостерігає за Банковою, задоволено посміюється: «Гуд, Вікторе, гуд». «Росія співпрацюватиме тільки з Ющенком», — не без глузування запевняє «великий і жахливий» (в очах українських журналістів) в інтерв’ю «Главреду». Задоволення, яке отримують російські добродії від того, що відбувається в Україні, напевно, можна порівняти тільки з торжеством більшовиків у грудні 1917 року, коли вони ставили ультиматуми Центральній раді. Воно цілком зрозуміле — так бездарно «здати» позиції України, здати комплексно, з радісним натхненням і високо піднятою головою при цьому можуть тільки щирі романтики й ідеалісти. І це має насторожити всіх мислячих людей, адже якщо помаранчева революція була лише «лютим», то попереду на Україну чекає черговий «жовтень» — набагато жорсткіший, кривавий і непередбачуваний за своїми наслідками.

І хочеться вити від туги, адже, оглядаючи сумовитий ландшафт української політики, майже немає надії на те, що щось можна змінити. Слабкий президент навряд чи приборкуватиме посилений парламент. У свою чергу в парламенті жодна з партій не отримає більшості, оскільки щонайменше три гравці мають однакові шанси. Це означає, що ми отримаємо нестійку парламентську коаліцію, яка постійно балансуватиме на грані розпаду. Занепад центральної влади посилить місцеві еліти, які, отримавши депутатську недоторканість після парламентських виборів, закріплять за собою «вотчину», а отримавши бюджетну незалежність, зміцняться політично. З огляду на те, що в нас регіони мають поляризовані політичні симпатії/антипатії, це започаткує повзучу десуверенізацію України. Безсумнівно, що в цій ситуації зовнішні актори вважатимуть за краще домовлятися напряму з тими чи іншими силами, а не через державний апарат, який уразив «параліч волі».

Цей напіврозпад української державності, безсумнівно, посилить соціальний запит на «сильну руку». А це означає, що повернення до сильної президентської влади, набагато авторитарнішої порівняно з нинішньою, — питання часу. Рано чи пізно з хаосу народиться новий порядок. Залізний порядок? Кого саме отримає Україна — свого Шарля де Голля, Франко чи Адольфа Гітлера, — сказати важко. Адже, як казав Даніель Белл, історія — це випадковість у царстві закономірностей, але саме історичні закономірності вселяють обережний оптимізм. Хоча попереду на нас чекають «піт, кров і сльози», це все ж радісні сльози родових переймів. Адже Україна вагітна новим життям і «над юдолью мерзости и смрада дух светоч свой возносит страсно, и борется с всесилием распада, и смерти избегает ежечасно». І всі ми опинилися в ролі «повитух» історії на цій захоплюючій виставі життя.

У цій кризі народиться або помре нова Україна, але в будь- якому випадку «веймарські пороки» Першої української республіки залишаться в епосі Кучми. Буде інша країна, інші люди й інші політики. І можливо, ми нарешті зрозуміємо, що успіх нашої великої країни лежить не в спробі слідувати за кимось, стати «другою Польщею» або «Росією», а бути самою собою. Йти серединним шляхом, слідувати своєму Дао, що полягає в тому, щоб, зависнувши в жахливій розтяжці між Сходом і Заходом, залишатися тією чудово-романтичною країною — Україною.