Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Над зруйнованим реактором

Уже 26 квітня зранку капітан Сергій ВОЛОДІН вів радіаційну розвідку на Чорнобильській АЕС, командуючи екіпажем вертольота Мі-8
16 грудня, 09:09

14 грудня — День вшанування учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.  Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї трагічної ночі, коли «третій Янгол засурмив і впала зоря на ймення «Полин». Все меншає людей, котрі з перших днів опинилися в епіцентрі тих трагічних подій і, ризикуючи здоров’ям, самим життям, вгамовували «мирний» атом. Полковник Сергій Володін — один з них: уранці 26 квітня разом зі своїм екіпажем проводив над зруйнованим реактором радіаційну розвідку та його фотографування. Скромної вдачі і небагатослівний, він довго не погоджувався на цю відверту розмову. І все ж, не витримавши моєї настирливості, здався...

«КОЛИ ПІДЛЕТІЛИ БЛИЖЧЕ, ПОБАЧИЛИ ЗРУЙНОВАНИЙ БЛОК, УСЕРЕДИНІ ЯКОГО ГОРІЛО ПОЛУМ’Я І З НЬОГО ПІДНІМАВСЯ ДИМ»

— У 1986 році я проходив службу у 255-й ескадрильї спеціального призначення. Того сонячного квітневого ранку наш екіпаж був якраз на чергуванні, — згадує Сергій Іванович. — За сніданком мене повідомили, що маємо летіти на Чорнобиль.

— Хто?

— Начальник штабу ескадрильї майор Рудих. Він сказав, що «на Чорнобильській атомній щось сталося і потрібно провести з повітря реальну радіаційну розвідку». Доручивши фахівцям перевірити технічний стан вертолітного рентгенометра ДП-3, я спробував зарядити індивідуальні дозиметри, які були в кожного члена екіпажу. Але зарядний механізм не працював: від тривалого зберігання елементи живлення розсипалися. Замінити їх міг лише начальник хімслужби прапорщик Щербаченко. Та він, за словами чергового по частині, займався десь у гарнізоні будівництвом гаражів і його не могли знайти. Тому вилетіли без дозиметрів. У Жулянах сіли, щоб забрати генерал-лейтенанта Миколу Бондарчука — тодішнього начальника штабу Цивільної оборони України. Проте з’ясувалося, що він уже в Прип’яті, а з нами полетить його представник — майор зі штабу ЦО. Він і вніс у наші плани корективи, сказавши, що летимо на Прип’ять. Коли пролітали над Чорнобилем, я дав команду бортовому техніку капітану Олександру Панькову увімкнути рентгенометр, а льотчику-штурману старшому лейтенанту Володимиру Бушкову приготуватися до замірювання рівня радіації. Побачивши станцію і дим над нею, спрямували вертоліт у її бік. Внизу помітили «Ікарус», який направлявся до блока, що споруджувався, і я подумав: мабуть, нічого страшного не сталося, якщо там працюють люди. Але коли підлетіли ближче, побачили зруйнований блок, усередині якого горіло полум’я і з нього піднімався дим. Роздуми, що ж сталося з людьми, які там працювали на момент вибуху, перебив борттехнік, повідомивши, що рентгенометр показує 18 ренген і рівень радіації стрімко зростає.

«Я ЗВЕРНУВ УВАГУ ЕКІПАЖУ НА ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ НА ВУЛИЦЯХ ПРИП’ЯТІ, ОСОБЛИВО ДІТЕЙ»

— А який же він був на землі?

— За допомогою спеціальної таблиці Володимир Бушков підрахував, що він сягає близько 300 ренген. Пролетіли над АЕС східною стороною і побачили Прип’ять — місто енергетиків. Я звернув увагу екіпажу на велику кількість людей на його вулицях, особливо дітей. На околиці міста здійснили посадку. Майор пішов розшукувати генерала, щоб отримати наказ, як нам діяти далі, а ми спілкувалися з людьми, які стали підходити до нас.

— Вони були налякані тим, що сталося?

— Доречніше сказати так: стривожені. Всіх їх хвилювали питання: що сталося на станції? Чи дуже вона пошкоджена і коли можна буде вийти на роботу? Незабаром повернувся майор і повідомив деякі подробиці. Зокрема, що вибух стався близько 2-ї ночі і вітер тоді дув саме в бік міста Прип’яті, є жертви. «Створено урядову комісію і нам наказано провести з повітря радіаційну розвідку навколо міста, — сказав він. — Потрібно виявити місця з найвищим рівнем забруднення за маршрутом, який щойно я отримав від членів урядової комісії».

Трішки помовчавши, додав: «У місті дуже великий радіаційний фон, але населення про це не сповіщають...».

Піднявшись у повітря, пішли визначеним маршрутом. На висоті 50 метрів стрілка ДП-3 залишалась на нулі. Знизились до 25 метрів, але вона не поворухнулася. Це дещо заспокоїло нас. Коли летіли на станцію вздовж залізниці, по правому борту опинилося село Чистогалівка і мою увагу знову привернули люди, які працювали на городах. Насамперед тому, що в їхній бік від станції тягнувся шлейф білого диму. Оскільки над Прип’яттю ми зробили необхідні замірювання, то я вирішив відхилитися від заданого маршруту і пройти над іншими населеними пунктами.

«МИ ВСІ СМЕРТНИКИ: МІЙ ДОЗИМЕТР «ЗАШКАЛИЛО»

— І що?

— Як тільки ми опинилися над Чистогалівкою, борттехнік крикнув: «Командире, «зашкалило!». «Що «зашкалило»? — не зрозумів я. «Рентгенометр, — відповів він. — Понад 500 ренген на годину...».

Не вірячи почутому, я подивився на його шкалу і переконався, що Олександр каже правду. Необхідно було негайно виходити з цієї зони. Збільшили швидкість і зразу ж повернули праворуч. Швидкість зросла до 250 кілометрів на годину і це була межа допустимого. На ній і пролетіли прямо над дахами сільських хат. Через кілька хвилин знову опинилися над залізницею, що вела від станції Товстий Ліс до Прип’яті. В цю мить до кабіни протиснувся майор.

«Ти, командире, вбивця, — закричав він. — Ми всі смертники: мій дозиметр «зашкалило». Навіщо ти туди залетів?»

«А вони не смертники? — я показав рукою на людей, що поралися на присадибних ділянках. — Краще не втручайся в дії екіпажу».

Через кілька хвилин знову приземлилися на тому ж майданчику, що й раніше. Глянув на годинника: в повітрі ми були 32 хвилини. Я відразу попросив старшого лейтенанта Володимира Бушкова всі точки замірювань, час і рівень радіації нанести на карту, а майора — передати її урядовій комісії.

Години через дві до нас під’їхав автомобіль з незнайомцями. Серед них були полковник-медик, фотограф і два інженери з Чорнобильської АЕС. Полковник дав нам якісь таблетки, сказавши, що вони містять йод, який дещо знижує вплив радіації. Ми випили по одній, а решту роздали дітям, що обступили звідусіль наш вертоліт.

«ДИВЛЯЧИСЬ НА ЗРУЙНОВАНИЙ ЕНЕРГОБЛОК, Я ВВАЖАВ, ЩО НЕЗАБАРОМ ЙОГО ВІДНОВЛЯТЬ»

— Отримали якесь нове завдання?

— Так: належало з повітря сфотографувати станцію, в першу чергу, зруйновний енергоблок, причому в різних ракурсах. Адже члени урядової комісії — за великим рахунком — не мали повного уявлення про характер руйнувань, їхні масштаби. Для прийняття перших рішень їм конче необхідна була правдива інформація про те, що сталося. Політ виконували на висоті 80—100 метрів і зі швидкістю — 90—120 кілометрів на годину. Пройшовши правим бортом уздовж станції майже до річки Прип’ять, ми розвернулися і пішли на АЕС лівим бортом. Тепер я добре розгледів наслідки вибуху. Рівень радіації знову різко підскочив. Дивлячись на зруйнований енергоблок, я вважав, що незабаром його відновлять і станція працюватиме в попередньому режимі. Фотограф увесь цей час не шкодував фотоплівок, а інженери робили в своїх блокнотах якісь помітки. Коли ж вони доповіли про те, що завдання виконали, ми пішли на посадку. Майор, забравши з собою фотографа та інженерів, поїхав у штаб. Десь за годину повернувся.

«Голова урядової комісії, генерал Бондарчук дуже вам вдячний, сказав він. — Інформація, яку ви надали, дуже цінна і, мабуть, буде прийняте рішення щодо евакуації не лише жителів Прип’яті, а й інших населених пунктів.

«ТІЛЬКО-НО ВИКОНАЛИ В БОРИСПОЛІ ПОСАДКУ, ЯК ПО РАДІОЗВ’ЯЗКУ ОТРИМАЛИ НАКАЗ ГОТУВАТИСЬ ДО ВИЛЬОТУ НА ЧОРНОБИЛЬ»

— І вам нарешті дозволили повернутися в частину?

— Так, але тілько-но виконали в Борисполі посадку, як по радіозв’язку отримали наказ готуватись до вильоту на Чорнобиль.

«Привезеш постраждалих пожежників до Києва, яких мають відправити спецрейсом до Москви. Телефонуй на командний пункт армії і там тобі все пояснять, — сказав диспетчер, що я і зробив».

«Зараз говоритимеш з генералом, — сказав черговий по КП, не назвавши його прізвища».

«Володін, — запитав він, — ти можеш прямо зараз вилетіти на Чорнобиль і здійснити там серед ночі посадку?».

«Можу, — відповів я і запитав: Щоб забрати постраждалих пожежників?».

«Хто тобі сказав про це? — закричав генерал. — Менше теревень про те, що там бачив і знаєш. Чекай наказу».

— Дочекалися?

— Ні. Того дня на Чорнобиль ми так і не полетіли, хоча були готові. Поки чекали додаткової команди, прийшов начальник хімслужби прапорщик Щербаченко, який зробив відповідні замірювання. Вони показали, що ми достатньо «вхопили» радіації. Нарешті зателефонували з командного пункту армії і сказали, що «на сьогодні, 26 квітня, завдань більше не буде». Тільки після цього ми пішли вечеряти, а потім ще довго відмивалися під душем. Серед ночі приїхав начальник медичної служби армії полковник медичної служби Анохін і я про все, що відбувалося того дня, доповів йому.

«З КОЖНИМ ПОЛЬОТОМ НА ЧАЄС МИ ВСЕ БІЛЬШЕ УСВІДОМЛЮВАЛИ ВСЮ ЖАХЛИВІСТЬ НАСЛІДКІВ КАТАСТРОФИ»

— Довелося врешті-решт поспати?

— Так, екіпажу трохи довелося, а в мене день 26 квітня закінчився о 4-ій ранку вже 27 квітня. На ранковому шикуванні до мене, капітана Олександра Панькова, старшого лейтенанта Володимира Бушкова підходили офіцери і цікавились, «що ж там таке сталося, що начальники  надто стурбовані»?

— І що ви їм відповідали?

— Що тоді міг їм сказати? Адже ми володіли мінімумом інформації. Але і її було достатньо, аби зрозуміти: сталося велике лихо. З часом у цьому переконався.

— «З часом» — це коли?

— Буквально через кілька тижнів. Бо після того, як наш екіпаж пройшов курс лікування у військовому госпіталі, він здійснив, виконуючи завдання командування, близько ста польотів і на саму Чорнобильську станцію, і взагалі до зони відчуження. Останній політ відбувся 27 жовтня. З кожним польотом ми все більше усвідомлювали всю жахливість наслідків катастрофи, хоча, як ми знаємо, влада приховувала від народу всю правду. Я і мій екіпаж облітали все Полісся і нам не потрібна була навіть політична карта. Втім, нічого надзвичайно героїчного ми не робили: виконували, як і інші, свою роботу...

*  *  *

34 роки минуло з дня Чорнобильської катастрофи. Але події, учасником яких він був, Сергій Іванович і досі добре пам’ятає. Окрім того, що вони закарбувалися в його пам’яті, про них нагадують і хвороби, спричинені надмірним радіаційним опроміненням. А ще — відзнака Президента України — Хрест «За мужність», яким Володін нагороджений «за особисту мужність і відвагу, виявлені при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС», як сказано в указі глави держави.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати