Нафта й демократія

Протягом багатьох декад, при адміністраціях президентів як від демократичної, так і від республіканської партій, Америка вирішувала коло політичних завдань у сфері енергетики. І визначила об’єктивно пріоритетні: стабілізувати ціни на нафтовому ринку, скорочувати якомога безболісніше власне споживання, скорочувати залежність від іноземних ресурсів, розширювати коло джерел імпорту нафти. Жодне з перерахованих положень не змінилося за адміністрації Буша.

Багато спостерігачів вважають, що Буш дотримується нового курсу, оскільки вторгнення в Ірак кидає виклик цим об’єктивним завданням. Збільшення імпорту нафти з Іраку, скоріше за все, означало б збільшення залежності США від інших енергоресурсів відносно нафти, оскільки додаткове джерело нафти на ринку означало б падіння ціни на неї. Це, у свою чергу, означало б велику залежність США від імпорту нафти, особливо з Близькосхідного сектора.

За іронією, однак, у США в період довоєнної програми ООН «Нафта в обмін на продовольство» був більший контроль над іракським нафтовим сектором, ніж очікується в майбутньому демократичному Іраку. Якщо уряду Буша потрібні були дешеві, надійні, безпечні й різноманітні джерела нафти, то можна було просто підвищити ембарго для Лівії, Ірану, Іраку та Судану й дати нафті фонтанувати.

Американський інтерес до іракської нафти не грунтувався на економічних причинах або причинах, пов’язаних з енергетичною політикою. Уряд Буша бачив, передусім, у іракській нафті важливий і критичний геополітичний аспект. У чиїх руках влада над нафтою, у того в руках влада над Іраком.

Влада Саддама корінилася в контролі над другим у світі за величиною нафтовим резервуаром. Він чудово розумів роль нафти для своєї влади. Перед невідворотним вторгненням і власною невідворотною поразкою Саддам наказав підпалити іракські нафтові свердловини. Руйнування й розграбування підприємств і нафтопроводів доводять поширене переконання, що контроль над нафтою означає контроль над Іраком.

При підготовці до вторгнення в Ірак безпеці та контролю над нафтовими свердловинами був відведений безперечний пріоритет. Метою були не зниження цін для американців, і не нові ресурси, а повалення влади Саддама та встановлення і єднання нового іракського уряду.

Майбутнє Іраку цілком залежить від упевненості в іракській нафтопромисловості. Але непередбачуваність ринку нафти, тим більше в таких нестабільних умовах, змушує засумніватися в тому, як уряд Буша впорається з поставленими завданнями в найближчі декілька років.

Логіка проста. США повинні використати нафту, щоб перенести тягар фінансування зміни режиму від американських платників податків в Ірак. Усі плани щодо реконструкції Іраку залежать від здатності Іраку експортувати нафту у великих кількостях. Якщо Ірак не зможе постачати нафту, то президент Буш не зможе виконати обіцянок ні перед іракським народом, ні перед американським, ні перед обличчям всієї світової громадськості.

До вторгнення продуктивність іракської нафтопромисловості доходила до трьох мільйонів барелів на день. Ірак не здатен відновити продуктивність до колишнього рівня перш ніж укоріниться новий уряд. Будь-яке підвищення продуктивності передбачає інвестиції в розробку іракських родовищ, для яких у свою чергу потрібні стабільність у політиці й легітимний уряд. Навіть уряд Буша не чекає швидкої реалізації таких умов.

Дійсно, політична стабільність — головна умова для зростання потенційної продуктивності. Підтверджуючи історичні приклади — Іран, Кувейт, Росія й навіть сам Ірак, свідчать про те, що потрібні принаймні три роки від відновлення політичної стабільності до того, як з’явиться можливість досягти більш високого рівня продуктивності.

Іраку знадобиться декілька років для написання нової конституції, встановлення легітимного демократичного уряду, встановлення контролю над нафтовидобуванням у всіх своїх регіонах, для досягнення дієвості нових законів і залучення іноземних капіталів у економіку. Також знадобиться час для встановлення відносин з міжнародними нафтовими компаніями та сусідніми країнами з метою технічного навчання й прийняття досвіду ведення нафтового бізнесу та розробок родовищ для створення власної нафтовидобувної галузі.

Таким чином, навіть трирічний інтервал є надто оптимістичним для такого прогнозу, оскільки він передбачає встановлення демократичної форми правління й політичну стабілізацію, досягнуту до часу припинення окупації.

Не треба пояснювати, що ситуація може вирішитися по-різному. Напруженість може залишатися високою протягом багатьох років. Ніхто однак не здивується, якщо нафтова галузь у Іраку раптом припинить виробництво за демократичного режиму. Історія вчить, що за демократичного режиму різні страйки здатні заподіяти більше шкоди нафтовій промисловості.

Якщо Ірак не зможе в найближчі декілька років збільшити продуктивність нафтовидобування, то це поставить серйозне питання про спроможність зовнішньої й енергетичної політики США. Як США збирається фінансувати довгострокову реконструкцію Іраку? Хто оплачуватиме існування слабкої іракської демократії? Як виправдати окупацію, якщо США не здатні надати необхідні їжу, медикаменти й іншу базову допомогу іракському народу? Це жорсткі питання. Вони не мають відповіді доти, доки стійкий демократичний режим не забезпечить контроль над потоком іракської експортної нафти.

А. Ф. Алхаджі, професор бізнесу в Коледжі управління, Північний університет Огайо (США)