Нам потрібен баланс професіоналів та нової генерації

В той час як Україна веде війну на Донбасі, захищаючись від Росії, агресор нарощує військово-морський флот в анексованому Криму. Кремль фактично перетворює півострів на велику військову базу. Яку ми можемо дати відповідь на морі? В якому стані наші ВМС? Яких вони потребують реформ? На ці питання відповів Ігор Кабаненко — професіонал у питаннях оборони і безпеки, адмірал Військово-Морських сил ЗС України. Слухачі Літньої школи журналістики перейняли знання від експерта, щоб пізніше, як говорить сам Ігор Кабаненко, «зробити стратегічний крок». Дискутували про необхідність науково-технічних розробок, про західні стандарти професійної армії, перспективи вступу до НАТО, континентальну ментальність політиків та особисте становлення лектора до цих проблем.

«У НАС РОДИНА ВІЙСЬКОВА: БАГАТО ПОКОЛІНЬ БУЛИ ВІЙСЬКОВИМИ МОРЯКАМИ»

Наталія БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова: — Ви народилися в Росії, в Мурманській області. Як проходила ваша соціалізація? Чи відразу ви захотіли бути військовим? Що вплинуло на такий вибір?

Ігор КАБАНЕНКО: — Коріння в мене українські: батько і мати з України, всі рідні тут. Але народився я в Сєвероморську Мурманської області. Там служив мій батько у морській авіації після закінчення авіаційного училища. Це була дальня морська авіація — літаки Ту-16, які літали аж до берегів Америки, бо тоді був серйозний етап холодної війни. Життя було непросте. Чому вибір припав на військову службу? У нас родина військова: багато поколінь були військовими моряками. Прадід був військовим моряком, втратив сина — мого діда — на війні й не хотів помирати, поки не побачить, що хтось із родини став військовим моряком. А коли дізнався, що я обрав цю професію, сказав, що свою місію на цьому світі виконав.

Згодом батько повернувся в Україну, перевівся на інше місце служби, я вступив на навчання до Київського суворівського військового училища. А далі вже воля і доля вибудовували — став військовим моряком.

Іван КАПСАМУН: — Як вам прищеплювали українськість?

І.К.: — Батько і мати між собою та з родичами розмовляли українською, але на службі це було заборонено. В дитинстві часто їздив у село до родичів, там особливий український колорит і традиції. На жаль, у школі не довелося вивчати українську: на крайній Півночі її апріорі не було, та навіть в суворівському в Києві не викладали української. Але батьки через сім’ю дали мені можливість розмовляти рідною мовою.

«УКРАЇНІ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ, РОЗУМІТИ ПРИРОДУ «ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ»

Ірина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет імені Івана Франка: — Незважаючи на те, що Україна дотримується Мінських угод, регулярно здійснюються обстріли позицій українських військових. Чи можуть Збройні сили України і далі протистояти російській агресії?

І.К.: — На мій погляд, принциповим є баланс так званої м’якої і жорсткої сили. М’яка сила — це політико-дипломатичні заходи, переговори, діяльність у рамках міжнародних організацій, економічні санкції, інформаційно-психологічна боротьба, вплив аргументами і таке інше. Жорстка сила — це утримання відповідних військових спроможностей, військові заходи й дії. Саме баланс цих двох сил може наблизити розв’язання кризової ситуації й вихід зі збройного конфлікту. Бо світовий досвід вчить: лише сама м’яка сила без жорсткої — взагалі не сила. Україні потрібно працювати на випередження, розуміти природу «гібридної війни», розуміти, як вона може розвиватись і збалансовано застосовувати різні сили, дивитися вперед, а не мислити минулим. У тому числі це пов’язано з військово-технологічними пріоритетами, тому що в гібридному протиборстві ми зможемо вистояти, якщо будемо технологічно випереджати противника. На жаль, не всі це розуміють.

РФ витрачає величезну кількість грошей на мілітарні програми і попри санкції має значні військові можливості. Вона займає третє місце у світі з військового бюджету. Тому в нас один шлях виживання нашої нації та суспільства — розвиток технологій. Вони починаються не лише з виробів, а з ідеї, способу мислення, з уміння аналізувати і випереджати в часі. Також це проблема ментальності або культури в широкому розумінні. Комусь не подобається слово «культура», бо його асоціюють з морально-психологічним способом існування нації. Хоча культура — це підхід до життя: як нація виживає, як дивиться на свій розвиток, як позиціонує себе в світі. Головне — яку модель та підхід для розвитку обрати. Вертикально орієнтована система — радянська ментальність, коли всі нижчі ланки підпорядковані загальному підходу, контролю зверху, наказам, «одобрямсу», сьогодні не працює. Така система не може охопити весь спектр проблем та не може адекватно реагувати на суспільно-політичні зміни — 24 роки незалежності це демонструють. У цивілізованому світі ліберальної демократії немає жорстких вертикалей. Там діє мережева, багато в чому плоска модель. Її сутність — у чіткому розподілі відповідальності й делегуванні повноважень, без чого не може бути головного атрибуту розвитку — ініціативи, та у русі на випередження.

Сьогодні XXI століття, світ перетворився в мережевий. Досвід переконливо свідчить: саме в такому середовищі можливо акумулювати кращі ідеї та створювати найкращі продукти. Так, група ентузіастів створила українську агенцію з перспективних науково-технічних розробок, де ми використовуємо саме мережевий, плоский підхід. У ньому — мінімальна дистанція між топ-фігурами та інженерами, технологами. Це дає хороший результат. Досвід інших країн, енергія нашого суспільства та його можливості показують, що треба рухатися в цьому напрямі. Наприклад, подивіться на Данію, де мінімізована владна відстань. Там рівень життя людей один із найвищих в Європі.

Великі сподівання покладаємо на нову генерацію, на вас. На вашу проактивність, на те, що ви зможете рухатися вперед, використовуючи плоскі зв’язки, можливості прямого спілкування незалежно від підпорядкованості. Треба дивитися вперед, а не назад. Бо російська модель так званого «русского мира» є вертикальною, вона базується на системі, спрямованій назад — у радянське минуле. Але відомо, що неможливо два рази ввійти в одну й ту саму воду. Люди в Криму думали, що з окупацією вони повернуться до часів Радянського Союзу — цього не відбулося і ніколи не відбудеться. Водночас, розпалюючи цю ворожнечу, Росія не змогла переступити через свою імперську ментальність.

Клубок протиріч на теренах України не сьогоднішнього дня, він створювався багато років. Після цивілізаційного вибору Польщі та інших країн Східної Європи, коли вони стали частиною ЄС і євроатлантичної системи безпеки, відбувся геополітичний зсув, і перехрестя цивілізаційних протиріч перейшло в Україну. Тобто, по суті, це — конфлікт між двома цивілізаційними виборами. На жаль, на Заході не всі розуміють цивілізаційного забарвлення конфлікту в Україні — конфлікту за цінності, за майбутнє, за спосіб існування, за напрям розвитку. Тож мій головний меседж для вас — бути проактивними. Завдань у вас справді багато. Водночас важливим є зв’язок поколінь. На Заході це люблять називати comprehensive approach — коли енергія молоді рухає суспільство вперед, а величезний професійний досвід людей, які прожили значну частину життя, допомагає цю енергію молоді використовувати правильно.

Тобто я б трохи перефразував запитання — чи може українське суспільство, Україна протистояти агресії, і моя відповідь — так, для цього треба збалансовано застосовувати м’яку та жорстку силу, випереджати іншу сторону, бути проактивними й робити ставку на професіоналів.

Щодо Мінських документів, на жаль, вони більше схожі на протоколи про наміри. Наша сторона слідує виключній логіці якнайшвидшого зупинення війни, яка,за незалежною оцінкою того, що відбувається, базується принаймні на двох постулатах: перший — війна завжди закінчується політичним рішенням; другий — ми маємо зробити кроки, які демонструють, що ми справді прагнемо цього. Але парадокс у тому, що в гібридному форматі, за відсутності міжнародних зобов’язань, руйнування самої системи міжнародної безпеки в Європі, це не працює: інша сторона не виконує домовленостей і слідує своїм інтересам. Вона, використовуючи гібридний формат і обманні підходи, інформаційні акції, напускаючи туман «фашизму» в Україні та діючи в прихованому форматі, робить усе можливе, щоб поставити Україну на коліна й затягнути її у свою імперську орбіту.

Гадаю, такі дії й надалі триватимуть. Тому нам треба думати про найкраще, але готуватися до найгірших сценаріїв. І ця підготовка повинна здійснюватися не лише з використанням суто військової сили. Бо це гібридне протиборство, якщо проаналізувати співвідношення невійськових і військових акцій, складає 4:1. Тобто значно більше подій відбуваються в прихованому форматі, а значить, мають непряму, асиметричну і опосередковану дію. На все це слід реагувати адекватно: через опосередковані механізми створювати умови для зменшення напруженості, уходити в формат, де інша сторона найбільш ефективна й випереджати її.

Експерти вважають, що немає прямого військового вирішення цього конфлікту. Звісно, військова складова буде й далі присутня, але цей конфлікт не тільки військовий, а інформаційний, енергетичний, економічний, культурний, етнічний, релігійний. Тут залучені всі аспекти життя суспільства. І знов постає питання технологій у військовій справі — нам потрібні загоризонтні засоби виявлення, системи спостереження за рухом і маневром противника, різноманітні автоматизовані й роботизовані системи та інше. Необхідно використовувати не лише енергію нашого суспільства, а взагалі світового суспільства, щоб зупинити цю війну.

«ЗАХІДНИЙ ВИБІР — ЦЕ ПРОФЕСІЙНА АРМІЯ, МОТИВИ ТА СТИМУЛИ. МИ ПОКИ НЕДОСТАТНЬО ПРОВОДИМО РОБОТУ В ЦЬОМУ НАПРЯМІ»

Дарія ТРАПЕЗНІКОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка: — Антитерористична операція триває вже рік. Матеріальних ресурсів у людей меншає, терпіння — теж. До того ж наші позиції інтенсивно обстрілюють, що не може не деморалізувати солдатів. Як, на вашу думку, в таких складних реаліях підтримувати бойовий дух військових?

І.К.: — Професія військового повинна бути саме професією. На мій погляд, вона не може базуватися на примусі. На військову службу треба йти свідомо, спираючись на свій життєвий вибір. Бо людина найкраще реалізує свої інтелектуальні, фізичні, психологічні та інші якості, коли вона вмотивована. Мотиви, звісно, бувають різні: зовнішні та внутрішні. Внутрішній мотив — це любов до своєї країни, бажання зробити її кращою. Зовнішній мотив — бажання бути корисним для суспільства у своєму професійному виборі, бути кращим стрілком, механіком водієм, пілотом, комендором, штурманом — амбіції є в будь-якої людини. Військова служба — особливий вид державної служби, де людина повинна бути готовою віддати для захисту держави найцінніше, що в неї є, — своє життя. Саме тому військова професія має мотивуватися державою, морально й матеріально, — це основа ліберальної демократії та ринкової економіки, щоб людина не лише підтримувала себе, а й пишалася своєю місією.

Нам потрібна армія розвитку, куди б людина приходила не на один рік, а на більшу частину свого життя. За рік чи півтора неможливо підготувати профі чи створити ефективний підрозділ. Я бачив, як працює спецназ однієї із західних країн в Афганістані — це високий бойовий вишкіл і майстерність, вони практично не розмовляють між собою, а розуміють один одного на підсвідомому рівні. Щоб підрозділу стати ефективним бойовим організмом, потрібно присвятити цьому багато часу. Також високих знань і навичок потребує сучасне технологічне озброєння. В сучасних умовах модель армії мобілізаційного типу радянського зразка має більше недоліків, ніж переваг. Звісно, професійна армія потребує інших стандартів взаємовідносин, іншого типу лідерства, бо з професійним військовим не можна розмовляти, як раніше. Але без системи, яка побудована на повазі до людини у формі, важко буде просуватися вперед.

Інакше кажучи, потрібен якісний підхід — професійна, добре підготовлена, технологічно оснащена й вмотивована армія. Досвід свідчить: це — прямий шлях до ефективності.

Іван КАПСАМУН: — Звісно, на створення професійної армії потрібен час, але чи почали ми хоча б рухатися в цьому напрямі за півтора року?

І.К.: — В обраній мобілізаційно-строковій моделі коридор для створення професійної армії досить вузький. Але все одно треба проводити роботу з професіоналізації ключових підрозділів, поступово якісно нарощуючи війська. Це, зокрема, робота над помилками, винесення уроків і шанс на практиці подивитися, яка модель працює найкраще.

«НА ФЛОТІ Є ЛЮДИ, ЯКІ ЗДАТНІ ПРОВЕСТИ РЕФОРМИ У ВМС УКРАЇНИ, АЛЕ ВОНИ НЕ ЗАТРЕБУВАНІ СЬОГОДНІ»

Дар’я ДЯДЕНКО, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова: — За останній рік Росія нарощувала боєздатність власного флоту в Криму, а що в цей час відбувалося у ВМС України? Які мають бути дії?

І.К.: — На жаль, більшість політичного істеблішменту України має континентальну ментальність. Телурократична (континентальна) і таласократична (морська) ментальність — це різні способи життя. Про це писав у своїй книжці Альфред Мехен; адмірал С.Г. Горшков торкався цього питання у своєму фоліанті «Морская мощь государства». Проте можливості збалансування цих речей існують. Наприклад, Туреччина на певному етапі свого розвитку розпочала розвивати морський напрям в політичній ментальності, дипломатії, національній культурі й завдяки цьому досягла значних результатів. Нам теж треба цим займатися. Більшість війн у світі відбувалась і відбувається за доступ до моря, що ми також бачимо в Україні. Усе досить просто — найдешевші перевезення здійснюються морем, воно є місцем величезних ресурсів та активної морегосподарської діяльності морських держав. Це ефективний спосіб розвитку, зв’язку між країнами, культурами, цивілізаціями. Країни, які змогли використати ці можливості, процвітають.

З точки зору геополітики, Крим — ключовий район Чорноморського регіону. Сьогодні там нарощується російська військова присутність і спроможності Чорноморського флоту. У зв’язку з цим треба нагадати, що на континентальному шельфі біля півострова розміщені величезні запаси енергоносіїв, вуглеводнів. Цих вуглеводнів достатньо, щоб довгий період забезпечувати усі прибережні території України. Саме тому, ймовірно, основні протиріччя в найближчій перспективі будуть точитися за доступ до виключної економічної зони України та її континентального шельфу.

В цих умовах нам потрібні адекватні бойові спроможності Військово-Морських сил України. Для цього ще позавчора доцільно було розробити національну програму відновлення ВМС України з її складовою державною програмою воєнного кораблебудування (попередня безповоротно застаріла). На жаль, цього не було зроблено. Водночас групою ентузіастів-офіцерів, які мають західну освіту, разом з представниками волонтерського руху ВМС України була розроблена дуже професійна і глибока концепція такої програми. Політикам треба лише обрати один із запропонованих варіантів і дати карт-бланш на його реалізацію (мені особисто подобається варіант «оборона і стримування»). Як і будь-яка реформа, програма потребує комплексного підходу — політичної волі, команди професіоналів-однодумців і відповідних ресурсів. Саме такого підходу не вистачає, є затягування і намагання змінити вивіску, тобто своєрідне лакування. По суті — втрата часу та можливостей. Водночас на флоті є люди, які здатні провести реформи у ВМС України, але, на жаль, вони не затребувані сьогодні.

У цьому контексті треба багато чому вчитися з історії, наприклад, у Черчилля. Перебуваючи при владі, він вимагав швидких і результативних дій та досягав цього — відома його фраза: «Повільне будівництво есмінців нагадує розведення повільних скакових коней!». А скільки нових бойових кораблів (від кіля до клотика) ми побудували за роки незалежності України? На жаль, питання риторичне...

Іван КАПСАМУН: — У зв’язку з тим, що Крим анексований, ВМС мають базуватися в Одесі. Чи існували інші пропозиції?

І.К.: — Була боротьба за те, щоб перевести штаб флоту в Миколаїв. Але, звичайно, на це має бути Одеса. Одеса сьогодні де-факто є морською столицею України. Це зона з величезним потенціалом, найкращими можливостями розвитку української прибережної території. Для цього є усі умови: і портові, і промислові, і рекреаційні. Треба лише реалізувати їх та зміцнити ВМС України для забезпечення захисту держави від загроз із моря.

«АМБІЦІЇ КРЕМЛЯ — ВІДНОВИТИ СКЛАД УГРУПОВАННЯ В КРИМУ ДО МАСШТАБІВ ЧАСІВ СРСР... ЦЕ — ПРОВАЛЬНА СТРАТЕГІЯ»

Тетяна ЛІТВІНЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка: — Яка ситуація з російським флотом у Криму після його анексії? Наскільки збільшилась його потужність? І чим це загрожує Україні?

І.К.: — Ми бачимо амбіції РФ відновити склад угруповання у Криму до масштабів, які були за СРСР. Всі кроки свідчать про це, навіть рішення про розгортання там літаків Ту-22М3. Сплановано посилення корабельного складу, вже розгорнуто берегові ракетні комплекси «Бастіон», які мають дальність пуску ракет до 300 км. Нарощують й інші військові можливості. Все це свідчить про мілітаризацію Криму. Однак є проблема оперативної ємності півострова. У Радянському Союзі її не враховували — було мілітаризовано багато міст, районів — усі військово-цивільні системи. Якщо говорити простою мовою, у зв’язку з розгортанням військового компонента страждає цивільний розвиток цієї території: рекреаційні, економічні можливості і т.д. Вони всі стають заручниками цієї мілітарної складової, яка обмежує цивільний розвиток території. На мій погляд, це провальна стратегія.

Разом з тим, нарощування військового потенціалу — це виклик для регіону. Якщо якась зі сторін має більший потенціал, це спонукає її використати його. Рушниця на стіні завжди вистрелить — це доведений факт. Нарощування військового потенціалу може загрожувати перерозподілом економічних сфер впливу. Це не лише виклик для України, а й підвищення рівня напруження в усьому непростому Чорноморському регіоні. В цих умовах на арену виходить боротьба за коридори транспортування енергоносіїв і доступ до запасів корисних копалин континентального шельфу — питання, пов’язані з Чорним та Середземним морями, а також Близьким Сходом.

Звичайно, ми маємо тримати порох сухим, мати адекватні спроможності стримування і оборони. Ми повинні багато працювати в регіоні, і про це вже говорять, але мало що роблять. Повинно початися вибудовування нових механізмів солідарності тих країн регіону, тих націй, які прагнуть економічного розвитку, в тому числі в галузі військово-морського співробітництва. У зв’язку з подіями в Криму БЛЕКСІФОР умер наприкінці лютого минулого року. Його більше немає в тому вигляді, в якому він існував до цього. Де-факто немає й заходів зі зміцнення довіри та безпеки у військово-морській галузі в Чорноморському регіоні, ініційованих Україною. Існує проблематика з точки зору чорноморсько-середземноморської кооперації — якою вона буде? Всі ці речі потребують переосмислення, нового підходу. Доцільно зібрати міжнародну спільноту, експертів, вибудовувати нові механізми виживання в цих умовах, бо старі вже не працюють. За великим рахунком, на війні не буває вакууму, є одна або друга сторона.

Іван КАПСАМУН: — Наскільки Туреччина, будучи членом НАТО, адекватно оцінює ситуацію?

І.К.: — На мій погляд, Туреччина сьогодні продовжує працювати в тому форматі, що й раніше. Я згадую нашу поїздку з Євгеном Кириловичем Марчуком та іншими експертами в НАТО у березні минулого року. Ми говорили очевидні речі, а на нас дивилися з певним нерозумінням. Розділення європейського суспільства на три частини триває, хоч баланс між ними змінюється. Перша частина — ті, що справді підтримують Україну, друга — ті, що вважають, що це просто «далеко», третя — які взагалі не визначилися або їм це не цікаво.

Туреччина вибудовує свою політику, намагаючись підтримувати хороші відносини з РФ, водночас відстоювати свій інтерес, насамперед в економічній площині, але замало, на мій погляд, приділяють уваги військово-стратегічним аспектам.

Але зараз час цивілізаційного вибору. Сьогодні намагатися вибудувати відносини в суто економічній галузі, не помічаючи інших очевидних речей, які охоплюють всі чи більшість сфер суспільного життя, — не найкраща стратегія. Це вже обумовило нові ризики. Якщо їх не помічати, не реагувати на ранніх стадіях, вони зростатимуть, і в подальшому буде важко їх нейтралізувати, локалізувати й ліквідувати.

«МИ ПОВИННІ СТВОРИТИ УМОВИ ДЛЯ ВЛАСНОГО РОЗВИТКУ І ВИБУДОВУВАТИ СТРАТЕГІЧНІ ВІДНОСИНИ З НАШИМИ СОЮЗНИКАМИ. ТОДІ МИ ЗМОЖЕМО ПОВЕРНУТИ КРИМ»

Іван КАПСАМУН: — Ви сказали про поділ Європи. Які в нас там головні союзники? Британці?

І.К.: — Так. Якщо говорити про європейський континент — це Польща, Великобританія, країни Балтії. Якщо поза Європою, то наш головний стратегічний партнер — це США. Коли говоримо про розвиток наших відносин, ми повинні розуміти, що партнерство з різними країнами різне, але ми маємо шукати взаємний інтерес. Сучасний світ — не чорно-білий. Ми повинні формувати взаємну довіру і взаємну повагу, стратегічні відносини з нашими союзниками шляхом контактів: розмова однією мовою, використання єдиних стандартів та підходів, розуміння і довірою одне до одного.

Мар’яна ЧОРНІЄВИЧ, Національний університет «Львівська політехніка»: — Як повернути Крим? Чи може стати товарна блокада підставою для того, що кримчани самі захочуть повернутися до складу України і почнуть для цього щось робити? І чи достатньо бореться Україна за Крим у міжнародних судах?

І.К.: — Повернення Криму — важливе та принципове питання, і ніколи не треба про нього забувати. Це питання — індикатор майбутнього України. Територія прив’язана до людей, і ми маємо розуміти, що люди повинні хотіти повернення. Я вважаю, цього можна досягти лише економічним шляхом, коли ми будемо демонструвати кращі стандарти життя. Мають запрацювати економічні механізми, подібні до тих, що були під час існування Берлінського муру та його падіння. Спочатку люди раділи, що вони живуть в НДР, а не в Західній Німеччині, але потім їхня думка почала змінюватися. Із часом суспільство в НДР контроверсійно змінило свій підхід. Погано, що це — довгий шлях, але це єдиний безконфліктний варіант, який надає можливість реалізувати модель єдиної стабільної і згуртованої ліберально-демократичної України, в якій комфортно жити всім її громадянам. Це, зрозуміло, непросте питання, зараз воно більшою мірою розташоване в інформаційно-психологічній площині. Але з часом економічна проблематика, скоріш за все, стане головною.

Ми можемо побачити приклади в історії, як спочатку в 1933—1937 рр., а пізніше 1941-го люди в Німеччині ставилися до націонал-соціалістичної ідеології, яку пропагував Гітлер та його оточення. І потім це все змінилося — абсолютно інша ментальність, розчарування. То був невірний вибір нації, і зараз про цей «темний» період у Німеччині навіть говорити не хочуть. Загальновідомо, що сьогодні ФРН демонструє високі стандарти життя, посідає лідерську позицію в Європі.

Для розвитку держави Україні потрібен «План Маршалла». Але для нього має визріти не тільки західне суспільство, а й ми самі. Це дорога з двостороннім рухом. Ми повинні створити умови для свого розвитку, бо ніхто, крім нас, цього не зробить. Це і законодавчі, і антикорупційні, і ментальні умови. Це прозорість в усьому, що відбувається в державі. Це регуляторна, фіскальна політика. Це політика безпеки та оборони. Всі ці інструменти повинні використовуватися паралельно з намаганням цивілізованого світу підтримати нас. Я розмовляв з людьми різних прошарків американського суспільства, але визначальною для мене виявилася зустріч із таксистом. Коли я їхав з аеропорту, він запитав, звідки я, а я відповів, що з України. Він висловив до України свою особисту повагу, виявив зацікавленість до всього, що відбувається у нас, виявив свою обізнаність. Люди з різних європейських країн готові прийти нам на допомогу і реально допомагають. Нам потрібно цінувати це, вибудовувати механізми взаємної довіри, поваги, і тоді ми насправді зможемо повернути Крим.

«СВОЇМ ІСТОРИЧНИМ ШАНСОМ ПРИЄДНАТИСЯ ДО НАТО МИ НЕ СКОРИСТАЛИСЯ. ТЕПЕР ХІД ЗА НОВОЮ ГЕНЕРАЦІЄЮ»

Наталія ПУШКАРУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка: — Ви були радником-посланцем Місії України при НАТО у МЗС. Які перспективи у нашої країни щодо членства в НАТО? Які конкретні кроки робить українська влада?

І.К.: — Я абсолютно переконаний, що нам слід було вже давно зробити цей вибір — ще на початку 1990-х. Завдяки цьому ми могли б уникнути теперішніх проблем. На жаль, своїм історичним шансом приєднатися до НАТО ми не скористалися, а зараз, в умовах війни, це проблематично. Для початку нам потрібно завершити війну, вийти з нестабільного стану. Треба здійснити багато реформ. Молодь, нова генерація повинна ініціювати цей процес. Ваша молодіжна енергія повинна створити центр гравітації в суспільстві, щоб воно зробило цей вибір. Від вас багато залежить.

Клуб НАТО — це клуб на основі суспільних цінностей. Знов постає питання корупції, стереотипів, моделі економічного розвитку — не вертикально орієнтованої, а з делегуванням повноважень, прозорістю, можливістю розвитку бізнесу, будуванням партнерських відносин із західними країнами. Що більше буде інвестицій в Україні, що більше буде західного капіталу та спільної діяльності, пов’язаної зі створенням нових робочих місць, — то більше буде спільних цінностей, які ми будемо захищати разом.

У військовій сфері потрібні єдині військові стандарти, максимальне використання тих програм, які є сьогодні, починаючи від оперативних стандартів і закінчуючи стандартами логістики, прозорість системи закупівель. У повному обсязі стандартизовані процедури й механізми, щоб не було різниці між нашими і, наприклад, польськими підходами. Коли ми будемо говорити однією операційною мовою, мати єдині стандарти, розумітимемо одне одного, тоді в нас буде взаємна довіра і взаємна повага. Тоді питання вступу до Північноатлантичного клубу буде формальним. Тобто треба приділяти увагу не формі, а змісту.

Також важливими є NGO — неурядові організації, які повинні працювати більше — в аспекті акумулювання позитивної суспільної енергії та будування механізмів солідарності з західними партнерами. Яскравим прикладом є волонтерський рух на підтримку армії. Нам потрібен такий же рух у сферах розбудови євроатлантичних стандартів, подолання корупції, створення європейського способу життя. Тоді це стимулюватиме уряд ухвалювати правильні рішення. Коли Британія розгорнула свій контингент в Афганістані, солдати почали скаржитися, що виникають проблеми з технікою, яка не адаптована до тих кліматичних умов. Через тиждень відбулося понад мільйон звернень до уряду, все досить швидко владнали. Тобто там суспільство активне, воно впливає на владу. Влада розуміє, що коли вона чогось не зробить на конкретному етапі — замість неї будуть інші.

У період виконання посади військового представника Місії України при НАТО, я жив у звичайному бельгійському ком’юніті. Сусідами були фламандці, французі, бельгійці. Вони, спілкуючись, не обговорювали ціни чи побутові речі. А загалом розмовляли про те, як правильно будувати відносини між ком’юніті і районною владою, владою міста, країни. Йшлося про те, що ми маємо зробити, щоб у владі реагували на наші потреби, щоб вони нас чули. Там існує чітке розуміння, що влада — для людей, для суспільства, а не навпаки. Ніхто нічого не просить у влади, вони роблять правильні кроки з точки зору організації. Спочатку все здається повільним, але воно завжди працює на результат.

Іван КАПСАМУН: — Безумовно, наш вступ до НАТО насамперед залежить від домашньої роботи. Але якщо говорити про геополітику, наскільки в нинішніх умовах Захід може «розміняти» Україну на вирішення «ісламської проблеми»? У чому, швидше, зацікавлені росіяни.

І.К.: — Я не думаю, що існує формат, пов’язаний із «розміном» України на проблеми на Близькому Сході, Іраном і таке інше. Навіть при задекларованій в США зміні пріоритетів на Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Європа залишається геостратегічним пріоритетом не лише з точки зору глобальних інтересів, а взагалі в контексті перспектив розвитку європейської цивілізації, основних світових трендів. Доцільно дивитися у більш широкому масштабі — це не ті речі, якими можна поступатись, щоб тимчасово виграти.

Розвиток іранської ситуації треба розглядати в просторі та часі, в самій угоді багато принципових і обмежувальних речей. Наприклад, якщо подивитися Будапештський меморандум, то там фактично немає ніяких механізмів забезпечення, а в угоді з Іраном вони є. Це зовсім інший вимір міжнародно-правової діяльності з конкретними наслідками у разі її невиконання. Не думаю, що цей інструментарій якимось чином напряму пов’язаний з подіями, які відбуваються на теренах України і з можливими сценаріями розвитку ситуації. Санкції залишаються, намагання розв’язати проблему політичним шляхом з боку західного суспільства залишається. Понад те, мало хто помітив, що Пентагоном було направлено звернення про готовність передати нам контрбатарейні радари дальньої дії. І це суттєвий крок, який збільшує наш оборонний потенціал. Тепер має бути рішення президента США і, звичайно, мають бути запущені механізми забезпечення. Тобто логіку поведінки дотримано.

Іван КАПСАМУН: — Наскільки Мінські угоди мають механізми забезпечення?

І.К.: — Те, що зараз робиться українською стороною у форматі Тристоронньої контактної групи — намагання вивести його в практичні речі, обговорити механізми, закріпити їх. Але цей протокол має суттєві проблеми з точки зору імплементації — протилежна сторона не прагне цього.

Катерина  САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет імені Івана Франка: — Заяви про угоду і створення інтернаціональної бригади ЛІТПОЛУКРБРИГ відновилися після анексії Криму Кремлем. Які нині перспективи цієї співпраці для України?

І.К.: — Це чудовий формат. Я був залучений до його розробки, безпосередньо був на місці дислокації їхнього штабу, ми проводили зустрічі, опрацьовували угоду, механізми. Зокрема це можливість нам краще розуміти одне одного, мати бойову співдружність у рамках цієї бригади. Це вартує дорого. Фактично, все було готове до підписання документів ще у березні 2013 року, але політичного рішення на підписання тоді ухвалено не було.

«ЛЮСТРУВАЛИ 128 ЧИНОВНИКІВ — А ЯКА ЯКІСТЬ?»

Марія ГЕНИК, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова: — У кінці 2013-го вас було звільнено з посади тодішнім президентом Віктором Януковичем. Через рік вас знову звільнили, але вже за Законом «Про люстрацію» через співпрацю з тим же режимом Януковича. Отже, якийсь парадокс. Як Закон «Про люстрацію» вплинув на якість кадрів в українській армії, взагалі політиці — чи є він ефективним?

І.К.: — Багато речей у нас відбувається за формою, а не за змістом. У нас політичну люстрацію було підмінено професійною. Якщо ми згадаємо «вождя всех стран и народов», то навіть тоді, щоб перемогти у війні, влада розуміла, що без «воєнспєцов» вона не втримається. Тому запросила генералів, полковників... царського режиму, і платила їм стільки, скільки вони отримували за попередньої влади. Тобто голодна і боса Росія робила все, щоб перемогти. Треба навчитися дивитися вглиб проблеми та шукати реальні шляхи її подолання. Це питання якості. Яку модель ми поділяємо — якісну чи кількісну? Люстрували 128 чиновників — а яка якість? Як це вплинуло на державне управління? У західній цивілізації існують якісні механізми оцінок та засвоєння уроків. А ми тяжіємо до кількісних речей. Система потребує якісних змін, а вони з’являються завдяки людям із відповідною ментальністю, професійними навичками. Наприклад, було створено сучасну концепцію Військово-Морських сил, зокрема, на енергії людини знизу, а їй взяли і скоротили посаду. Посада мала назву «заступник начальника штабу з євроатлантичної інтеграції». Зараз, дякуючи керівництву Міноборони, після неодноразових звернень, обіцяють, що цю посаду не буде скорочено. Це питання ментальності, розуміння, цивілізаційного вибору. Роботи тут ще багато. І гаслами «Ми люстрували стільки-то» існуючих проблем не розв’язати.

Іван КАПСАМУН: — Ви сьогодні багато разів повторювали, що наша перспектива — це нова генерація, молодь. Але проблема в тому, що якраз Закон «Про люстрацію» готувала молода генерація, яка прийшла після Майдану. Тому виникає питання про якість молодих.

І.К.: — Звичайно, нова генерація має спонукати до розвитку. Але мудрість старшого покоління — людей, які мають досвід і глибокі професіональні знання, має бути. От тут мусить бути баланс професіоналів із енергією нової генерації. Без нього нічого не буде. Звичайно, це питання кадрової політики. До речі, у нас неправильно вживаються слова «кадрова політика», правильно говорити — «кадровий менеджмент». Це слова, знову ж таки, із західного підходу. Менеджмент — управління кар’єрним ростом. У нас же систему побудовано за радянською схемою: начальник визначає, кого він до себе візьме. Це викликає корупційні ризики та ризики побудови відносин начальник — підлеглий за принципом особистої відданості. А як працюють в американській армії? Там начальник не знає, кого йому призначать підлеглим, бо є рейтингова система, відповідні тести: морально-психологічний тест, професійний, який не всі здають, тест на лідерство, тому що офіцер має бути лідером. Головне, що всі основні аспекти визначаються шляхом тестування людини. Вона має свій рейтинг. Хто першим у рейтингу, той і займає місце, якщо звільнилася посада. Це гарантія, що він професіонал, має відповідні навики, лідерство, досвід. Для того, щоб чимось керувати, віддаючи наказ або розпорядження, треба спинним мозком відчувати, як воно буде виконано донизу. Для цього треба мати досвід не лише життєвий, а й досвід служби у різних ланках управління. Кар’єрний менеджмент має працювати з точки зору найбільшої ефективності та результативності, а не особистої чи партійної відданості.