Намагаюся працювати на імідж України на Заході

ДУМКИ ПРО ЦЕРКВУ

— Посольство дійсно допомогло Києво-Печерській лаврі, яка знаходиться у досить тяжкому становищі. Нас про це просило її керівництво. Справа в тому, що Лавра щодня годує 600—700 осіб. По- перше, це ченці; хоча вони й споживають не так багато, але їх там більше сотні. Крім них, є ще понад 300 семінаристів та 100 робочих різних професій, що допомагають ченцям по господарству. А до цього, монастир щодня надає обіди або милостиню бідним людям, які цього потребують. То ж ферма має забезпечувати всі ці потреби. Коли до нас звертаються ченці, ми не можемо сказати їм «ні», не зважаємо на тi обставини, що не розділяємо деякі їхні політичні погляди і незалежно навіть від того, чи є ченці, самі по собі, добрими чи злими. Я, звичайно, не згоден iз цілою низкою переконань, яких дотримується як РПЦ, так і УПЦ МП. Та співробітництво і допомога не означають єдності думок у всьому.

Маю вам сказати, що часто і з великим інтересом спілкуюся з Митрополитом УПЦ МП, настоятелем Лаври та іншими духовними особами цієї церкви. Адже вести розмову дуже важливо — тільки так можна налагодити те, що ми називаємо дискурсом, діалогом і, таким чином, йти назустріч один одному, а також розширяти горизонти своїх уявлень. І знаєте, коли я буваю у Лаврі, то часто зустрічаю людей, які справляють на мене неабияке враження. Я знайомий з кількома ченцями, молодими і старшого віку, і веду з ними, просто, як людина, вельми повчальні розмови на духовні теми. Потребу у спілкуванні з духовними людьми, з ченцями я відчував з молодого віку.

Хочу особливо наголосити на тому, що подібне спілкування не обмежується Лаврою. Я регулярно зустрічаюся з представниками Київського патріархату, Греко-католицької та Католицької церков, Німецької лютеранської церкви у Києві. Всі вони, кожен по-своєму, віддзеркалюють духовну сторону життя України, той лад, який має лежати в основі життя суспільства. Але найбільш мене притягує православ’я, що пов’язано з моїм досвідом у молодому віці. Справа у тому, що я не тільки маю російське коріння (з ХIХ ст.), але й був хрещений як православний. А в молоді роки, працюючи над науковою роботою, я прожив 2 роки серед ченців на горі Афон. І у Радянському Союзі, де я на початку 70-х років працював як аспірант-стипендіат Академії наук, мені пощастило знайти собі двох духовних наставників, вельми освічених й цікавих людей.

На ваше запитання про мою приналежність до церкви мені дещо складно відповісти. Бо попри те, що був хрещений у православну віру, в зрілому віці я, так би мовити, не завжди і не у всіх канонічних і політичних питаннях згодний з офіційною позицією церкви. Я, якщо хочете, православний, готовий посперечатись.

— Але ж, шановний пане Посол, згідно з визначенням Синоду РПЦ, люди, які вірують у християнського Бога, але не приймають церковного життя, є більшими грішниками, ніж єретики.

— Я про це дуже добре знаю, але я є вільна людина і сам приймаю рішення про належність до живого тіла (церкви). Таким тілом є для мене християнська церква. Вельми важливим і необхідним я вважаю постійний діалог між церквами — різними гілками християнства — у пошуках взаєморозуміння. Замість того, щоб будувати своє життя, базуючись на якихось підозрах інших церков, постійно звинувачуючи інші конфесії у підриву буття церкви. Звичайно, різні люди мають різний життєвий досвід та інтелектуальний рівень, але іншого шляху, як тільки діалог, не може бути. А духовні потреби та схильності кожної людини мають визнаватися духовенством, так само як право обирати собі церкву. Існує одна вельми проста теза, настільки проста, що про неї часто забувають. А саме — згідно з християнським вченням кожна людина є подобою Бога і має право на повну повагу до своїх поглядів, віри.

Якщо придивитися до так званих розбіжностей між християнськими церквами, то можна побачити, що йдеться виключно про канонічні питання, а не про віру. Тому всі протиріччя можна і необхідно обговорювати, узгоджувати, а всі зусилля зосередити на тих спільних завданнях, які є важливими для суспільства. Я радий, що сьогодні Православна церква повертається до своїх витоків, які лежать також і у соціальному служінні.

Між тим на Заході існує переконання, що Православна церква надає мало уваги нашому земному життю, нехтує ним. Щоб впевнитися, що це не так, достатньо почитати російську літературу ХIХ століття, де можна знайти яскраві приклади, як позитивні, так і негативні втручання церкви у соціальні справи. Чимало священнослужителів присвятило життя тому, щоб перетворити свої храми на притулки для тих, хто не має іншого притулку. Або надавати освіту тим, які не можуть її отримати деінде. Згадати хоча б так званих «старцев», які говорили правду можновладцям, часто ризикуючи життям. Саме таким прикладам з історії церкви треба постійно слідувати. Тоді й сучасні ченці Києво-Печерської лаври зможуть відкрити сирітський притулок, лікарню для найбідніших, заснувати початкову школу, а також на широку ногу поставити таку необхідну саме тепер справу, як обіди для голодних. У цьому ми всі зацікавлені, це важливо.

СОБОРНIСТЬ АБО IНДIВIДУАЛIЗМ

— Як ви оцінюєте шанси України подолати економічну та політичну кризу? З чим пов’язуєте наш занадто повільний прогрес, який іноді нагадує скоріше регрес? І ще запитання — чому, зрештою, Схід і Захід Європи, яких не розділяють ні великі простори, ні якісь Гімалаї, так відмінні один від одного?

Хотілось би також почути, чи пан Посол, подібно до багатьох інших західних славістiв, дивиться на Україну через «російські окуляри»? Чи мав рацію наш недавній гість французький вчений Жорж Ніва, коли сказав: «Більшість західних славістів знає й любить тільки велику російську культуру, а все інше на терені колишньої імперії чи Союзу вважає чимось другорядним і провінційним?

— Ми, іноземці, не маємо права виносити якісь остаточні судження, бо є всього лиш спостерігачами в цій країні. Хоча я понад 14 років прожив в Росії та Україні і навіть коли працював за межами Східної Європи, також займався її справами. А щодо «російських окулярів», то тут все залежить від пильності зору. Ось, скажімо, музика. Освічений Захід добре знайомий iз тим фактом, що багато хто з видатних західних композиторів дуже успішно розробляв російські музичні теми. Незнають вони тільки того, що в дійсності багато з тих тем є українськими — спочатку їх інтерпретували російські, а потім закордонні композитори.

Схід і Захід — стара й вічна тема, особливо на теренах Російської імперії. Давно вироблено немало стереотипів стосовно відмінності цих частин Європи. Бо вони дійсно відрізняються — їх розвела історія. Із одного боку — Рим, Римське (латинське) право, індивідуалізм. Із іншого — Константинополь, автократія, соборність, тобто общинний уклад життя. І сьогодні Сходу бракує деяких речей, які не були ним накопичені в процесі розвитку. Проте таким аналізом можна пояснити минуле, деякою мірою — сучасність. Однак він аж ніяк не визначає майбутнє. Тут не існує історичного детермінізму. Зараз зближення може йти вельми високими темпами, бо всі ми живемо в одному просторі — людському, економічному, інформаційному. Багато українців вже усвідомили, що можуть взяти своє життя у свої руки, планувати та будувати його за своїм бажанням.

Історія рухається, і Схід Європи має пережити те, що називають парадигмічним зламом, — усвідомити, що держава — це не тільки Кремль, або Білий дім або Банкова, не тільки апарат примусу, зовнішній щодо людини. Держава — це всі ми, відповідальні за все і за кожного. І не треба, попри всі коріння і традиції, впадати в відчай — історія рухається. Ви отримали шанс, як колись його отримала Німеччина; треба його використати.

Але в наш час також західна людина відчуває певний дефіцит історичних накопичень. Ось, приклад. Всі знають, що велика частина українського суспільства практично не має на що жити — пенсіонери, хворі старі люди, безробітні, військові у відставці та інші. Їм буквально ні на що купити їжу. А вони — живуть! Для західних людей це чисте чудо, бо за подібних обставин західна країна або вимерла б, або влаштувала б криваву революцію. Бо у нас люди не мають досвіду життя в державі, яка абсолютно не піклується про своїх підданих, як це було у ваших краях.

Наші ініціатива та індивідуалізм завжди спиралися на державу, на закони і діяли в їхніх рамках. Сьогодні західна людина починає відчувати, що потенціал держави майже вичерпаний, ми торкаємося дна. А що далі? Ми також мусимо самі стати активнішими, солідарними зусиллями вибудовувати життя нашого суспільства, а не розраховувати лише на державу.

ПРО IСТИННИЙ АРИСТОКРАТИЗМ

— Дійшло до нас, шановний пане Штюдеманн, що в жилах вашої дружини — а значить, і ваших дітей — тече кров Рюриковичів. Не часто дізнаєшся про таке. Між тим кожному українському школяру відомо, що три доньки Ярослава Мудрого були віддані за французького, угорського і норвезького королів, а його онука Євпраксія, дочка князя Всеволода, стала дружиною германського імператора Генріха IV. То ж, цiлком логiчно, мають бути і нащадки — західні гілки дому Рюриковичів. Однак, ми, «Ивани-непомнящие», чомусь цим не цікавимося, так само, як нічого не знаємо про сучасних українських Рюриковичів.

— Це дійсно так і є. Моя дружина належить до потомственої німецької аристократії. Ви знаєте, аристократія — то відкрита книга роду, де детально прописані всі гілки і походження до самих витоків. Щодо моєї дружини, вона веде свій родовід від Св. Єлизавети Тюрингської, угорської принцеси. І майже у кожному поколінні її пращурів згадується походження від Київських князів, зокрема, — але не тільки — по лінії Анастасії, дочки Ярослава Мудрого, яка вийшла заміж за угорського короля. Згодом її онука одружилася з німецьким графом фон Бергом — родовід «поширився» на німецькі землі. Все це, звісно, справи давно забутих часів, і зараз, начебто, не мають особливого значення. Однак між шляхтою та нами, не аристократами, є суттєва різниця — вони знають своє походження, а ми — ні. Але для всіх нас справедливим залишається те, що належність до аристократії не набувається лише народженням. А отже аристократія — це феномен історії. Кожна людина щоденно повинна утверджувати в собі свій аристократизм, свою шляхетність.

Моя дружина досить холодно ставиться до свого родоводу і звичайно не любить про це говорити. Але бувають моменти... Так було, коли ми з нею вперше стали на порозі Софії Київської, Софії Ярослава, і опинилися віч-на-віч з Орантою-Заступницею. Я тоді сказав їй: «Можеш уявити собі, що десь 1000 років тому перед цим образом молилися Анастасія та інші доньки Ярослава — вдивляючись у майбутнє, відчуваючи страх і надію?» Вона відповіла: «Я відчуваю той самий страх і ту саму надію».

Немає сумніву, що в Україні є чимало людей, які походять від київських князів, хоча вони й не знають про це. Між тим знання свого походження може стати ланцюгом, який поєднує часи і вселяє впевненість у майбутньому. Мабуть, корисно знати свою генеалогію — не для того, щоб хизуватися якимись відомими пращурами, а щоб осмислити власне місце в історії свого роду, свого народу. Моя дружина не любить шуму й реклами навколо своїх титулів, але мене вражає її відповідальність за все, що робиться навкруги.

(Французи з цього приводу кажуть: «Шляхетність — зобов’язує». На жаль, я не мала нагоди спілкуватися з дружиною пана Посла. Але його кабінет прикрашає портрет тендітної дами, написаної на фоні двох незвичних аксесуарів. Один — це копія старовинного манускрипту Гете з його автографом; він символізує, на мою думку, той факт, що пані Штюдеманн є поетесою. Другою особливістю картини-портрету німецької аристократки є присутність поряд із нею великого іудейського семисвічника. Що, безумовно, свідчить про її ставлення до багатостраждального єврейського народу, до трагедії ХХ століття. — К.Г. )

СУМНА ТЕМА

— Яке місце у вашому житті займає музика? Чи зберегла ваша родина традиції музичення, колись вельми поширені в німецькому суспільстві?

— Можу без перебільшення сказати, що музика є невід’ємною частиною мого життя. Пам’ятаю, як в інтернаті, де я виховувався, ми, діти, цілими вечорами грали класиків — дуети, квартети тощо. Любов до музики тоді була загальнонімецькою рисою. На жаль, сьогодні це не зовсім так — молодь, її преференції вельми змінилися. Навіть наші син і донька, які отримали музичну освіту, зараз не дуже переймаються класикою. Однак коли іноді ми з дружиною музикуємо (я на віолончелі, вона на фортепіано), то нерідко долучаються й діти. Втім, у них інші розваги й веселощі.

Загалом, це сумна тема і не зовсім ясно, як буде далі. Але треба бути справедливим — молоде покоління має перед нами свої переваги. Вони стають дійсними громадянами землі — їздять по світу, спілкуються з іноземцями (для них вони вже й не іноземці), мають інтернаціональних друзів, вбирають чужі екзотичні культури, легко засвоюють нове, схильні до дискусій. Походження стає для них усе менш важливим. Мій, син, наприклад, орієнтований на Британію — там він отримав освіту, там одружився. Донька більш пов’язана з Росією, бо значну частку своє освіти вона отримала у Москві, де і народилася. Але ця «географія» не розділила брата й сестру.

ВIРШI ШЕВЧЕНКА НIМЕЦЬКОЮ

— Відомо, що ви цікавитеся українською літературою, сучасними виданнями. Бачу у вас на столі альбом «Українська ікона», упорядкований професором Степовиком, книжку п. Андруховича «Екзотичні птахи і рослини», твори Івана Франка і Тараса Шевченка. Розкажіть, прошу, про цей бік вашої діяльності, як посла в Україні.

— Я намагаюся працювати на імідж України на Заході, хочу, щоб там люди мали про неї більш адекватне уявлення, ніж сьогодні. Серед іншого — сприяти перекладу й виданню української літератури у Німеччині, якої сьогодні дуже мало. Для західних шанувальників красного письменства Україна досі залишається білою плямою.

Нещодавно, як бачите, вийшла з друку збірка віршів Шевченка німецькою мовою; переклади зроблено ще в тридцяті роки німецькими емігрантами в Радянському Союзі. Я ціную Тараса Шевченка як поета і одного з «батьків» української мови, але мене особливо вражають його політичні погляди. Бо Великий Кобзар дуже добре бачив усі ті зовнішні й внутрішні причини, які призвели до поневолення України. Тут варто говорити не лише про Шевченка. Перший обширний переклад «Фауста» українською зроблено Іваном Франком. Його дуже цікавило питання: що трапиться, якщо людина почне уподібнювати себе Богу?

А подивіться тільки на ті матеріали англійською мовою, які досить часто розповсюджують українські авіалінії! Скільки там анекдотичного, опереточного, такого, що не має нічого спільного з Україною! Взяти хоча б акції і амбіції так званого «великого князя Київського, Чернігівського і Карачево Михайла». Ніхто за кордоном не сприйматиме Україну всерйоз, якщо вона буде презентувати себе таким чином. Треба, втім, відзначити, що сьогодні ЗМІ трохи більше думають про образ своє країни, ніж у попередні роки.