Напівзаходи для півострова?

25 лютого 2014 року в Сімферополі під час «акції протесту» російських козаків її учасники вивісили на будівлі Верховної Ради Криму прапор сусідньої держави й почали вимагати незалежності від центральної влади України. Того ж дня стало відомо, що ескадра ЧФ РФ привезла на півострів 11 тисяч озброєних десантників. Уже за два дні російські «зелені чоловічки» захопили будівлю парламенту й уряду Криму й почали блокувати українські військові частини. Так починалася анексія Криму і російська агресія в Україні. Минуло два роки, але питань не поменшало. Якими є причини події? Чи можна було уникнути трагедій? До яких дій вдаються зараз, щоб виправити помилки? Ці питання «День» обговорив з колишнім т.в.о. заступника глави Адміністрації Президента (2014), екс-віце-прем’єром Автономної Республіки Крим Андрієм СЕНЧЕНКОМ:

«ХТО ПРИЇХАВ ДО КРИМУ НА ПЛЕЧАХ ОКУПАНТІВ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ, МАЄ ПРОТЯГОМ ДОБИ ВИЇХАТИ З ПІВОСТРОВА»

— Оцінюючи сьогоднішню ситуацію в Криму, по-вашому, наскільки зусилля окупантів з витіснення всього українського й кримськотатарського з півострова успішні?

— Їм це не вдається, оскільки неадекватною є сама ідея анексії Криму, а також щоденна неадекватна поведінка російської влади. Росія діє так само, як і по відношенню до свого населення, випалюючи будь-яке інакомислення, але з десятиразовим зусиллям. Я б не сказав, що вони досягли успіху, хоча є речі, що матимуть серйозні наслідки і їх не дуже просто виправляти. По-перше, до всіх без винятку кримчан, зокрема й тих, хто бігав з російським прапором або зрадив Україну, ставляться як до полонених — з абсолютною недовірою. Серед усіх кримчан вони виділили «групи ризику». Перша — кримські татари, бо це люди, які після десятиліть депортації сприймають путінську Росію як продовження сталінського СРСР і загрозу для себе. У цьому сенсі вони дуже небезпечні для окупанта. Хоча, як і в будь-якому середовищі, серед них є герої й зрадники. У ХХІ столітті Росія не наважується на відкриту депортацію, тому влаштовує безконечний терор, щоб витіснити кримських татар з Криму.

Друга серйозна група ризику — молодь, яка народилася або виросла в незалежній Україні. Для них Радянський Союз — це пустий звук, а Росія — країна, що окупувала їхню батьківщину. Щодо них Кремль обрав іншу тактику жорсткого промивання мізків — мобілізацію. Кремль відкрито порушує Женевську конвенцію 1949 року, що категорично забороняє країні-окупантові призивати у свою армію громадян окупованої країни.

Що ж до довгограючих наслідків дій РФ — це те, що вони роблять зі школярами. Відбувається жорстке промивання мізків — дітям щеплять ненависть до України, їм спотворено викладається історія тощо. І якщо старші діти можуть щось розуміти, то молодші просто вбирають цю інформацію.

Виходячи з цього, всякі ідеї з приводу того, що Крим ми повертатимемо через якісь референдуми, — безглузді. Ми розуміємо, що під дулами автоматів можна забезпечити будь-яке голосування. Але вже зараз слід формувати модель майбутнього Криму й Донбасу. Ми маємо продекларувати, в який бік рухається Україна, і це не якісь плутані думки про децентралізацію впереміш зі здачею Донбасу, які запропонував Президент, а виразна модель         — як завтра виглядатиме країна, яке місце займуть Донбас і Крим, яким чином ми забезпечимо вирішення одного з найскладніших завдань — єдність цих територій з країною. Це також стосується економічної моделі, адже відновлювати Донбас у старому вигляді з його економікою точно не варто. У Криму також багато речей доведеться відновлювати й робити інакше. Усе це треба формулювати зараз, щоб жителі цих територій не боялися того, що їх чекатиме завтра.

Потрібна чітко сформульована й презентована модель відповідальності за злочини й колабораціонізм. Оскільки в Криму за допомогою пропаганди постійно нагнітається обстановка й спотворюється інформація, слід визначити, хто нестиме відповідальність. Наприклад, судді, військовослужбовці, що зрадили присязі, прокурори — підпадають під кримінальну відповідальність. А ширша категорія, як сільські дільничні, які працювали при всіх режимах, мають бути амністовані. Але є й та частина громадян, які є колабораціоністами, — ті, хто організовував роботу виборчих комісій для псевдореферендуму — вони мають понести адміністративну відповідальність. Їх на тривалий термін треба позбавити права на державну службу, на участь у роботі виборчкомів, а також заборонити їм обиратися й бути обраними. Ще один важливий момент при поверненні Криму — всі, хто жив на території АР і Севастополя на момент окупації мають отримати право вибору одного громадянства — російського або українського. Якщо людина обирає російське громадянство, вона отримує посвідку на проживання, але не має права голосу на виборах на території України й соціальне забезпечення отримує з Москви. Ті ж, хто приїхав до Криму на плечах окупантів після початку окупації, мусять протягом доби виїхати з півострова — за жорсткою хорватською схемою.

«СУДДІ НЕПРИТОМНІЮТЬ ВІД ОДНІЄЇ ДУМКИ ПРО ТЕ, ЩОБ У РІШЕННІ ВИВЕСТИ ФРАЗУ «РОСІЙСЬКА ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ»

— А як наша держава займається поверненням Криму?

— Наша держава не займається питанням повернення Криму. По-перше, існує коаліційна угода — план дій законодавчої й виконавчої влади в Україні. Коли його писали, спочатку не з’явилося жодної думки, крім як записати «Крим наш». Зрештою я написав «від А до Я» розділ, присвячений проблемам окупованого Криму й Донбасу, — там векторно розписано, що треба робити, але нічого з цього не виконують. На рівні парламенту після виборів 2014 року необхідно було створити комітет з питань окупованих, прифронтових територій і вимушених переселенців і системно займатися законодавчим забезпеченням вирішення цих завдань. Нинішні тематичні міжфракційні об’єднання депутатів не мають ніякої іншої мети й результатів, крім піару.

По-друге, ніхто не займається цими проблемами у виконавчій владі. Яценюк злісно уникає розв’язання проблем окупованих, прифронтових територій і переселенців. Моя перша спроба примусити його була 23 лютого 2014 року, коли відбувалося засідання фракції ВО «Батьківщина». Уже тоді він почувався без п’яти хвилин прем’єром, і я сказав йому, що в структурі українського уряду треба створювати комітет, що займається цими питаннями. Яценюк запитав: «Чому Донбасом?» Я відповів, що наступним після Криму почнуть підпалювати Донбас. Цю ідею він одразу відкинув.

У квітні 2014 року РНБО зобов’язала прем’єра створити таку структуру в уряді, але він не виконав цього рішення. Після Майдану і моїх спроб відрадити його від підписання угоди з Януковичем, ми мали досить складні стосунки. Тому я намагався впливати на нього через Турчинова, Авакова й інших, але мені передали відповідь — він вважає, що в нього немає реальних механізмів розв’язання цих проблем, тому якщо він до цього долучиться, це погано вплине на його політичну кар’єру. Коли формувався уряд за підсумками виборів 2014 року, вони знову не схотіли цим займатися.

Виходячи з цього, я впевнений, що нинішня конструкція влади припиняє своє існування, а нас чекають парламентські вибори. Від нової влади треба добитися того, щоб такий комітет з’явився і в парламенті, і в уряді. В уряді має бути цілодобово діючий штаб з вирішення завдань деокупації та реінтеграції Криму й Донбасу, відновлення прифронтових територій (на які нинішня влада дивиться як на «тимчасово українські»).

У Президента також є обов’язки й повноваження, щоб займатися цими питаннями. Але відбувається цинічна й розв’язна імітація діяльності. Свого часу я займався відновленням роботи представництва Президента в Криму — в Херсоні. Тоді почався потік вимушених переселенців, і ця структура мала виступити первинним центром, де людям допомагали б зорієнтуватися й надати адмінпослуги. Ми знайшли для цього будинок у центрі Херсона, але після обрання Петра Порошенка все це кинули напризволяще — Київ не займається представництвом узагалі. Але нещодавно з’явився указ Президента про створення Служби з деокупації й реінтеграції Криму у складі представництва Президента. Це плювок в обличчя, адже за штатним розкладом там числиться 31 людина, враховуючи прибиральницю й водія, із середньою зарплатою близько 2000 грн.

Що ж до судової влади, то вже два роки вона займається виключно своїми внутрішніми переживаннями. Я очолюю ОО   «Сила права», що допомагає судитися з державою-агресором й отримувати компенсацію постраждалим і вимушеним переселенцям. За нашої потужної юридичної підтримки вимушена переселенка з Криму отримувала перше рішення впродовж 4,5 місяця. Судді непритомніють від однієї думки про те, щоб у рішенні своєю рукою вивести фразу «російська збройна агресія». Ця гілка, дотримуючись усіх судових процедур, вивчаючи представлені факти й оцінюючи їх як докази, має виносити бездоганні ухвали. Але при цьому має бути розуміння, що у нас мільйони людей постраждали від російської агресії. У цьому сенсі судова система має працювати як годинник, а не до останнього чинити опір.

Як з такою роботою влади ми можемо відновити мир, повернути Крим і Донбас? Без зусиль усередині країни ми не повернемо нічого. При чіткій, цілеспрямованій і злагодженій роботі української влади повернення Криму може стати реальністю 2017 року. Величезна кількість обставин приводить нас до цієї дати, і якщо ми її проспимо, не діятимемо й не будемо готові, вона може бути відкинута дуже далеко. 2017 року ми будемо в змозі відрегулювати не лише кримську проблему, а й повернути Донбас і відновити мир. Але треба самим собі поставити таку мету й до цього часу прийти з дуже серйозними результатами на економічному, дипломатичному й юридичному фронті.

«Я СПИРАВСЯ Б НА БУДАПЕШТСЬКИЙ ФОРМАТ»

— Як ви оцінюєте запропонований Президентом формат «Женева+»?

— Ми без кінця можемо говорити «Женева+» або «Женева++», але слід виходити з того, що багато країн із задоволенням забули б українську проблему. У Європі наросли свої проблеми, і там існують різні думки. Північна, Східна Європа, країни балтії, наші найближчі сусіди — чітко розуміють і підтримують нас. Але у Франції й Італії складні процеси, а в Німеччини як у європейського лідера просто складна роль. У США ж зараз виборча кампанія. Але ми маємо повернутися до наших національних інтересів і бути в цій справі призвідниками.

Що ж до наших можливостей, то, не відштовхуючи усіх тих, хто готовий допомогти, я б спирався на Будапештський формат. Це єдине, що хоч до чогось зобов’язує, оскільки наша країна на запит світової спільноти віддала ядерну зброю. І ми не маємо просити — ми маємо вимагати. Але наша влада не в змозі вимагати, адже на Заході про них усе знають і добре розуміють, що ці люди не мають підтримки народу. Їм нема на що спертися, коли треба жорстко поставити питання.