Народження нового світопорядку Геополітика вмерла?

Початок XXI століття ознаменувався рядом фундаментальних змін у характері розвитку сучасного суспільства і підсистем його життєдіяльності. Відбулася ревізія біполярної системи світоустрою, посилилися глобально-інтеграційні тенденції, науково-технічний прогрес набув наймогутнішого за всю свою історію «інформаційного» імпульсу розвитку, країни з найбільш розвиненими соціально-економічними системами вступили в постіндустріальний тренд суспільного розвитку, додавши високої динаміки темпу еволюції сучасної культури та цивілізації, стилістика сучасної міжнародної політики втратила свою військово- силову домінанту на користь більш глибоких — гуманітарних засад панування-підкорення.

Вереснева терористична катастрофа стала сигналом до завершення формування єдиного військово-політичного простору від Атлантики до Євразії, а підтримка Європейським співтовариством, Росією й Азіатськими країнами антитерористичної операції США, стала, свого роду, «пактом», що встановлює систему військово- політичного балансу, в якому США мають виняткове право силової ініціативи у взаємовідносинах із проблемними політичними режимами. Таким чином, було поставлено якщо не «крапку», то «багато крапок» у питанні про архітектуру системи міжнародних відносин, що склалася після Холодної війни.

З формуванням нової системи світоустрою, перестали бути актуальними і багато ідеологічних формул, які служили «формулами життя» для традиційних статусів — геополітичних полюсів, геополітичних центрів і уявлень про міжнародну взаємодію в ХХ столітті. «Вердиктом сучасності» цим формулам і уявленням став факт — класична геополітика в масштабах Європи, яка внаслідок втрати основних структурних передумов свого існування: наявності фіксованих «жорстких» національних кордонів, спірних територіальних питань і міжетнічних конфліктів, відкритої конкуренції між рівновеликими геополітичними «спонсорами» та рівного володіння ресурсами взаємного стримування, — перестала бути адекватною основою стратегічного планування й виявилася витісненою з галузі практичного політичного — в академічний дискурс.

Сьогодні простором активної геополітики, в традиційному її значенні, можна вважати, мабуть, лише т. зв. «дугу нестабільності»: Пакистан — Афганістан — Середня Азія, але основами геополітичних процесів в даному регіоні все виразніше стають стратегічні економічні міркування.

Геополітичні основи міжнародної взаємодії втратили свою адекватність перед геоекономічними стратегіями і новими, еквівалентними реальній економічній потужності, позиціями країн у глобальній системі координат.

Дана метаморфоза є тим більше закономірною, якщо враховувати її більш глибокі — культурно-феноменологічні основи. Еволюція способів виробництва суспільних благ має саме безпосередній вплив і на спосіб виробництва суспільного простору: аграрній парадигмі суспільного розвитку традиційно відповідав військово-політичний спосіб експансії, індустріальній — техно-економічний, постіндустріальній — інформаційно-гуманітарний. Зі зміною цих формацій оновлюється не тільки інструментарій політики (звичні осьові, вертикально-ієрархічні вимірювання перестають відображати багатомірність інтеграційних зв’язків, їхній багаторівневий характер і мережеву структуру), а й її стратегічний масштаб. Так, для аграрного способу виробництва характерна орієнтація на освоєння прилеглих до племінних, національних кордонів простору, для індустріальної — орієнтація на регіональний формат експансії, для постіндустріальної — на континентальний і міжконтинентальний — глобальний просторовий формат.

Геополітика як система міжнародної взаємодії і структурування світового простору поступилася місцем конкуренції транснаціональних і трансрегіональних техно-промислових платформ. Перехід від геополітики як методології міжнародних відносин, заснованої на конфронтаційній логіці взаємодії, нестійкості міжнародних коаліцій і боротьбі за «динамічні» стимули, що мають, часто, символічну природу, до більш стабільних, інтеграційних форм відносин, орієнтованих на практичний результат і стратегічну економічну рентабельність — еволюційна вимога для суспільств, що знаходяться в системному глобалізаційному транзиті.

Однак рівень вимог до претендентів нових — адекватних сьогодні і перспективних, з точки зору майбутнього позицій, набагато вищий за просто пасивне володіння винятковими географічними і природними ресурсами. Стабільний високий геоекономічний статус — це активна позиція, що враховує як справжні обставини, так і тенденції, направлені в майбутнє; це гармонійне поєднання політичних, гуманітарних, макро- і мікроекономічних чинників; це вміння чітко позначити і вибудувати оптимальну траєкторію комплексного розвитку.

В умовах глобалізації, перспективна суспільна динаміка стає не стільки наслідком пролонгації традиційних переваг і попередніх досягнень, скільки результатом знаходження ефективної моделі поєднання комплексу чинників: від соціальних до геокультурних, від географічних до промислово- технологічних.

Можна з повною впевненістю сказати, що нинішній етап модернізації українського суспільства, знаходячись у контексті глобальних трансформацій, ставить перед Україною абсолютно нові завдання, які є більш масштабними та відповідальними, ніж формально-інституційна модернізація сфер суспільного життя на основі галузевих реформ і локальних реструктуризацій.

Ми стоїмо на порозі глибоких інтеграційних процесів, для успішної участі в яких нам необхідно дати принципові відповіді на питання: стосовно стратегії, змісту і ресурсів інтеграції України в глобальні та регіональні структури.

Саме забезпечення конкурентоспроможності українського суспільства і відповідна цій програмній меті «Ідеологія конкурентного розвитку» може стати концентрованим вираженням тих завдань, які стоять перед Україною сьогодні і може служити основним акцентом у визначенні цілей на шляху подальшого суспільного прогресу.

Однак нинішня передвиборна ситуація розкрила цілий ряд внутріелітних протиріч, які можуть поставити під сумнів не тільки вибір вірної альтернативи подальшого розвитку, а й саму здатність до адекватного стратегічного мислення суспільних лідерів. Сьогодні, як і чотири роки і десять років тому, ми знову стикаємося з поляризацією еліт на основі геополітичних переваг і мобілізацією прихильників на грунті протидії виразникам антагоністичної геополітичної альтернативи. Причому як правими — традиційними адептами євро-атлантичного вектора розвитку, так і лівими — прихильниками східного зовнішньополітичного вектора, експлуатуються стереотипи, що втратили будь-яку прив’язку до реального стану речей на міжнародній арені. Сьогодні Росія має набагато більше перспектив для тісної співпраці з НАТО, ніж Україна, напруження в російсько-американських відносинах все більше змінюється прагматичною співпрацею та пошуком спільних рішень гострих міжнародних проблем, а Україна й далі продовжує витратну політику «багатовекторності», яка не дозволяє сформувати чіткі позиції та зорієнтувати потенційних партнерів щодо перспектив співпраці з Україною.

На цьому фоні виникає логічне запитання: яким чином українське суспільство на чолі зі своїми геополітично-стурбованими делегатами у владні структури має намір підтримувати міжнародний інтерес до України в ситуації, коли протиріччя в російсько-американських відносинах будуть зникати (що досі, також, відбувається без участі України) і потреба в геополітичному «буфері» остаточно зникне?

Відповідь на це запитання лежить виключно в площині промислово-технологічної євроінтеграції, відновленні регіональних господарських зв’язків і реалізації нових інноваційних геоекономічних проектів за участi як російської, європейської, так і всіх зацікавлених сторін. Однак для розкриття економічного потенціалу України, реалізації геоекономічних технологій зростання і заняття перспективних позицій у структурі міжнародного розподілу праці необхідна принципово нова стилістика відносин влади і бізнесу, оновлення бачення елітами місця України в новій Європі.

Забезпечити ці перетворення зможуть не «атлантисти» чи «євразисти», а професіонали-проукраїнці, здатні об’єднати гіпотетичні зовнішньополітичні орієнтації в реальний вектор національного прогресу та єдину прагматичну політику зростання суспільного добробуту.