НРУ виник з класичного дисидентського руху в поєднанні з національно свідомою культурною елітою. Згодом після розколів і скандалів, після утворення на його основі цілого букета нових національних партій, Рух «стабілізувався» під керівництвом В’ячеслава Чорновола і досі, щоправда, не без великих зусиль, утримується в цьому вигляді. Підгрунтям своєї ідеології партія обрала українську національну ідею, боротьбу за українізацію мовного простору, пріоритет європейського вектора розвитку перед російським.

Майбутнє НРУ — це цілий ряд молодих перспективних політиків, добре відомих сьогодні всій країні, таких, зокрема, як О.Лавринович, І. Заєць, Ю. Костенко та інші.

Для розуміння місця НРУ на політичній карті України, а також для точнішої оцінки самої цієї карти корисно звернути увагу на динаміку його взаємовідносин з офіційною владою. Склалося, що спочатку Рух бореться з певним черговим кандидатом на посаду президента — Л. Кравчуком, Л. Кучмою, тепер от з Є.Марчуком і О. Морозом.

Зокрема, якби хтось 1991 року, коли вся Західна Україна голосувала за Чорновола, сказав, що на наступних виборах, лише через три роки, ті ж виборці, та сама західна, україноорієнтована частина електорату слідом за ним голосуватиме за Кравчука, то його б мали за божевільного прогнозиста. Однак так сталося. Потім на тих же самих східно-російсько-лівих гаслах прийшов Л.Кучма. І знову почав зсуватися на західно-українсько-праві артикуляції, і останнім часом дедалі частіше чути голоси про підтримку Чорноволом саме Кучми.

У центрі уваги останнього з’їзду НРУ, як і слід було чекати, виявилося питання про президентські вибори. Частина партії, передусім молодий Рух і Рівненська організація, а також кілька провідних діячів, уособлюючи, мабуть, непримиренну античорноволівську хвилю в партії, підтримувала кандидатуру пана Костенка. Сам лідер НРУ, навпаки, старався не допустити проходження цієї кандидатури і наполягав на висуненні значно старшого за віком і абсолютно позбавленого шансів на перемогу, хоча також гідного, шановного і заслуженого політика Геннадія Удовенка. Пройшов Удовенко, чим засвідчив, що керівництво Руху твердо орієнтоване на підтримку нинішньої влади. Іншого висновку дійти просто неможливо. Всім очевидно, що Удовенко — абсолютно непрохідна постать, в жодному рейтинговому списку він не з’являвся бодай у першій десятці. Отже, його висунення і подальша підтримка новим блоком партій «Рух за реформи і порядок», зважаючи на досвід добродіїв Чорновола і Пинзеника (достатній, щоб не розглядати серйозно шанси Удовенко в найближчій перспективі), є плід інших стратегій.

Весь задум Руху і ПРП з метою, як вони висловлюються, зміцнення правого флангу політичного спектра України і висунення альтернативного правого кандидата не що інше, як добре знайома з теорії виборчих технологій стратегія створення допоміжних центрів тяжіння електорату з метою забрати, відтягнути певні його сектори від потенційних конкурентів на цьому полі політичного і ідеологічного протистояння. Удовенко, поза сумнівом, братиме участь у президентських виборах, але свої проценти — вже скільки зможе — поза будь-яким сумнівом, віддасть у другому турi Кучмі.

НДП виникла з двох джерел. Першим була ПДВУ — Партія демократичного відродження України, колишня демплатформа в КПРС, — політична організація, популярна на території майже всього Радянського Союзу під завісу його існування. Вона об’єднувала в собі членів Компартії, якi керувалися ідеями демократії, громадянського суспільства, цивілізованого і безкровного реформування партії, демонтажу радянської імперії і переходу від тоталітарного суспільства до відкритого. У надрах КПРС був великий потенціал для породження політичних суб’єктів такого переходу. Серед членів демплатформи були багато нині відомих політиків в Україні, скажімо, В.Філенко, О.Ємець, В.Гриньов.

Другим джерелом був ТКУ — Трудовий конгрес України, що зібрав під свої прапори колишню комсомольську організацію республіки на чолі з її останнім лідером Анатолієм Матвієнком і набрав на момент злиття достатню політичну вагу завдяки якісному організаційному вишколові, здобутому ще за тоталітарних часів.

Партія НДП являє собою випадок класичної пострадянської партії, що походить iз апарату Компартії середньої і нижчої ланки і здійснює свої пошуки в класичних категоріях політичного спектра, з явним акцентом на пріоритет тактичних і організаційних завдань. Завдяки цьому, скажімо, на відміну від Руху і Компартії, не кажучи вже про якісь радикальніші політичні рухи, НДП виявляє подеколи межі організації з не визначеною, розмитою ідеологічною базою.

Для НДП нині прийшов час пошуку, вільного самовизначення в незвичайно складному і заплутаному світі проблем трансформації посттоталітарного українського суспільства. Хоча, звичайно, їй у цьому заважатиме обмеженість свободи такого пошуку через владну заангажованість. І те, чи зможе вона (або її частина) мати достатньо мужності і свободи маневру для розробки нових політичних програм на майбутні президентські вибори, істотно визначить перспективи України.

За НДП міцно закріпилася назва «партія влади». Саме «партія влади», а не «партія, що перемогла», бо, як відомо, на виборах вона не перемагала, а прем’єрський портфель їй перепав шляхом адміністративного рішення. Зрештою і сам президент Леонід Кучма прямо або непрямо почав іноді розглядати цю силу як свою основну політичну підпору. Але, підкреслимо, лише іноді.

Немає нічого гіршого для розвитку країни, для просування її до демократії і громадянського суспільства, ніж нинішня напівтоталітарна система влади, коли уряд призначається всенародно обраним всевладним Президентом не за партійним принципом, а за сумнівною спадщиною комуністичних часів під назвою «добирати кадри за діловими і політичними якостями».

Партійний принцип, до речі, передбачає жорстку партійну відповідальність, тобто відповідальність людини перед своєю партією. Пригадаймо відставку Маргарет Тетчер, що не призвело, як відомо, до усунення партії торі від влади, а було лише виявом недовіри консерваторів своєму лідерові.

Цей же принцип передбачає також високу відповідальність самої партії, тобто політично організованої частини суспільства, що бере владу в країні й відповідає перед народом і суспільством за свої дії з управління країною.

Сьогодні лінія розлому чітко ділить НДП на два табори. У цьому контексті НДП доречніше було б розшифрувати не як народно-демократичну, а як номенклатурно-демократичну партію, маючи на увазі дві основні групи, що визначають лінію внутрішнього протистояння.

Першою групою є номенклатурна частина партії, яка діє під гаслами підтримки нинішнього уряду і його прем’єра В.Пустовойтенка. До них належать, зокрема, А.Толстоухов, О.Петров, О.Дьомін.

Другим крилом є група, спроектована на друге слово в абревіатурі назви — демократична. Це переважно ті члени партії НДП, які влилися в неї з другої складової — ПДВУ — В. Філенко, О.Ємець, Т.Стецьків та інші колишні демплатформівці. Але не тільки вони. Все свідчить на користь того, що лідер партії А.Матвієнко як у значенні ментальному, так і в практичному, пристає саме до цього табору, хоч свій початок як політик бере з посткомсомольського ТКУ.

Таким чином, висловлюючись фігурально, НДП дедалі більше стає «на шпагат».

Показові в цьому значенні взаємостосунки НДП з Президентом Леонідом Кучмою. Мабуть, тепер уже можна сміливо сказати, що вплив команди НДП на дії Президента мають тенденцію, яка рухається між двома визначеннями — якийсь і ніякий. Якщо вже казати про якийсь реальний вплив на дії Президента останнім часом, то тут доречніше згадати інші партії. Скажімо, СДПУ(о) або Партію зелених. Але при цьому черговою безглуздою загадкою нашого пострадянського українського буття є те, що обидві ці партії ніякої політичної відповідальності за дії Президента не несуть. Більше того, де факто вони часто виявляються в лівій більшості парламенту імені Олександра Ткаченка і з багатьох принципових питань часто дружно голосують разом з комуно-соціалістами і «Громадою». Як приклад можна навести голосування щодо входження в Міжпарламентську асамблею і щодо конституції Криму. Ось іще один доказ того, що розділова лінія політичних ідеологій і пріоритетів в нашому суспільстві проходить аж ніяк не між партіями, а значно складнішою хитромудрішою траєкторією всередині них.

Зовсім недавно оголошено про створення блоку «Злагода». Таким чином, єднання провладної частини спектра відбулося. Напевне, справжні, істинні демократи, стурбовані долею і майбутнім своєї Батьківщини, повинні дати на це гідну відповідь. І не боятися можливих на цьому шляху розколів, бо за ними неодмінно підуть нові союзи і об’єднання, значно міцніші й доречніші за такої ситуації, потрібні українському суспільству на цьому непростому етапі його історії. З тим же завзяттям, з яким сьогодні об’єднуються в «Злагоду» і в «Рух за РіП» прихильники нині діючої влади, варто б було піти назустріч один одному конструктивним силам цих же партій. Вони, як свідчить практика останнього часу, у найпомітніших правих партіях НРУ і НДП є. Не сумніваємося, що є вони і в ПРП.

Якщо така комплексна сила все-таки утвориться і буде відкритою не тільки для політичних партій, а й для всього населення, то до неї потягнуться дуже широкі маси людей. Вони шукатимуть собі притулки, в тому числі і для задоволення своїх, для багатьох вже забутих здорових амбіцій, щоб виявити себе в найширшому значенні цього слова, без принизливої необхідності служити режимові або криміналу.

Найважливішим стимулюючим чинником такого тяжіння, безумовно, стала б наявність у новій коаліції таких могутніх, молодих iще і в той же час вже досвідчених політиків, як Матвієнко, Костенко, Філенко, Заєць, Ємець, Лавринович, Стецьків та інші. Однак за всієї поваги автора до цих політиків і за всієї високої оцінки їх політичних перспектив, новому союзові потрібен буде один яскраво виражений харизматичний лідер. На жаль, на пострадянському просторі політична система влаштована так, що особистість грає велику роль при визначенні населенням своїх електоральних уподобань. Це ж не Німеччина, де партійна система давно вже визначена і структурована, де спектр монотонний і чіткий, і соціал-демократи змогли перемогти саме тому, що вони соціал-демократи, а не тому, що на чолі їх списку був Герхард Шрьодер. За останні роки це був їх третій лідер, який претендує на пост федерального канцлера, після Оскара Лафонтена (що став зараз міністром фінансів) і Рудольфа Шарпінга (що став міністром оборони). Але перемогли саме ідеї і партійні установки німецьких соціал-демократів, а не когось з їх лідерів конкретно.

У нас, на жаль, до цього ще далеко, і особистості грають визначальну роль. Тому дуже важливо, щоб конструктивна сила реформ здобула б собі гідного лідера. Потрібна особистість достовірно загальнонаціональна, помірна і в той же час принципова. Особистість, яка знає життя в її багатомірних, таких непростих виявах, що глибоко пройнята українським духом, українським менталітетом. Іноді здається, що контури такої особистості вже видно. Нехай вона сама ще не дуже голосно, на відміну від багатьох інших, заявляє про свої наміри щодо президентської посади, але деякі кроки цієї людини вселяють дуже багатообіцяючі почуття і думки. Ім’я його ... втім, кожний нехай підбере його собі сам.

А демократам, істинним оборонцям щастя для свого багатостраждального народу, треба ще й шукати злагоди з народом. Треба поступово усувати те, що західні політологи ще років 5 тому назвали феноменом «пісочного годинника», тобто, коли влада і партійно-політична еліта в країнах СНД живе сама по собi, а народ, суспільство — самі по собi, ізольовано від інтересів і турбот елітних груп. Треба знайти хороші адекватні інституційні форми об’єднання зусиль політичних партій і широких верств суспільства в одну могутню суспільну структуру. Ідея, від початку закладена ще сім років тому в об’єднання «Нова Україна», є, мабуть, вдалим прообразом такого союзу народу і його демократично мислячої національної політичної еліти. Потрібен єдиний соціал-ліберальний народний фронт боротьби за справедливість (тобто за соціальну ідею) і прогрес (тобто за ліберальну ідею) з широким залученням, як зазначалося, не тільки партій, а й найширшого кола громадських організацій, спілок, творчих та інших об’єднань громадян. Громадяни сьогодні потребують такого підмурівка, базису для політичної і в майбутньому державної підтримки своєї громадянської самосвідомості. Саме так буде зроблений перший найважливіший крок до побудови в Україні громадянського суспільства. І основою, базою для такого повороту від паліативу реформ до їх істинного наповнення повинні стати відповідним чином зорганізовані і структуровані сили суспільства на чолі з тією частиною політичної еліти, яка не боїться і не соромиться вийти на чесний і відкритий шлях політичної боротьби за справедливість, демократію і прогрес суспільства.