Національна гра українських політиків:

Лідер Народного руху В’ячеслав Чорновіл із цього приводу повідомив, що Президент Леонід Кучма завірив його (Чорновіла) в тому, що таких підступних планів у нього немає і розпускати парламент він (Президент) не збирається. Саме таку реакцію глави держави визнав найзагрозливішою Олександр Єльяшкевич («Громада»), котрий нагадав народним обранцям, що, як показує досвід, такі заяви Леоніда Даниловича слід розуміти з «точністю до навпаки».

Виняткову важливість цьому обміну репліками додає, звісно, не вічна тема репресій адміністрації стосовно ВР. Зізнавався ж голова АП Євген Кушнарьов торік (30.07.97), що адміністрація розглядала можливість розпуску ВР попереднього скликання, а Президент підтвердив (1.08.97), що «кожен крок парламенту повинен вивчатися АП». Цілком можливо, що в процесі вивчення новообраної ВР президентська адміністрація вже підійшла до прорахунку тих чи інших радикальних дій. Але навіть пану Кушнарьову в результаті найповерховішого аналізу стане очевидним увесь букет «негативних наслідків» силових кроків. Тож проблема не в загрозі (дійсної чи уявної), вже вкотре навислої над вітчизняним парламентаризмом.

У наведеній вище дискусії («розжене-не розжене»), як у краплині води, відбився кризовий стан нашого політикуму, головною характеристикою якого з певного часу стала цілковита відсутність будь-якої взаємної довіри. Ясна річ, говорити про «довіру» серед політиків завжди вважалося чимось не вельми пристойним — така специфіка цього фаху. Однак в Україні навіть дуже умовну «політичну довіру» останніми роками остаточно девальвовано й по суті виведено з обігу. Переломним моментом був травень-червень 1996 р.

Як відомо, 28 травня, виступаючи перед численними на той час «пропрезидентськими» депутатами парламенту, Л. Кучма запевнив їх у тому, що не має наміру винести проект нової Конституції на референдум «одноосібно, без розгляду проекту в другому читанні й без узгодження з більшістю ВР». А вже 26 червня Президент, без будь-яких узгоджень хоча б із «вірними» депутатами, підписав Указ про проведення всеукраїнського референдуму з питаннь затвердження нової Конституції, причому на референдум передбачалося винести проект, прийнятий «за основу» в першому читанні.

Далі процес пішов лавиноподібно. Президент і тодішній прем’єр-міністр Павло Лазаренко запевняли один одного в довірі та лояльності (а тим часом примара указу про відставку майоріла на обрії з перших місяців прем’єрства П.Лазаренка); формувалися різні блоки за участю різноманітних парламентських, навколопрезидентських, урядових і ділових кіл, при цьому контури альянсів змінювалися при кожному політичному струсі, ніби в дитячому калейдоскопі. Завдяки одному з таких дуже й дуже тимчасових союзів ухвалили новий закон про вибори — спільними зусиллями комуністів, соціалістів і рухівців, за діяльної підтримки Євгена Марчука й Павла Лазаренка. Ситуативне блокування давало в окремих випадках позитивні результати, однак тотальне впровадження в політичну практику «одноразових» альянсів було безумовно хибним, оскільки фіксувало аморфний, неорганізований стан політичного істеблішменту й розмивало передостанні залишки віри потенційних партнерів у можливість довготермінового співробітництва, — яке, за визначенням, не може будуватися лише на сьогохвилинних інтересах сторін.

Парламентська виборча кампанія була останнім, завершальним ударом. Гра в «Хто кого «кине» першим» стала головною національною розвагою українських політиків. Закономірний наслідок — ігнорування всіх і всіляких домовленостей. Виявилися безплідними переговори лідерів більшості малих партій про блокування й координацію дій. Розпалися вельми перспективні виборчі блоки «Міст» і «Вперед, Україно!». Не залишилася осторонь і президентська адміністрація. За найприблизнішими підрахунками, з 30 партій і блоків, які брали участь у виборах у багатомандатному (партійному) окрузі, не менше половини тією чи іншою мірою розраховували на підтримку Президента й уряду Валерія Пустовойтенка. Виборчі списки цих структур було «зміцнено» співробітниками АП й місцевих держадміністрацій, членами уряду. При цьому, коли вірити Л.Кучмі (прес-конференція 4.12.97), «жоден» з міністрів не пішов у виборчий список «не спитавши дозволу». Виборна доля переважної більшості цих партій і блоків бентежить. На очах здивованої публіки в Криму, приміром, розгорнулася винищувальна війна між однаково «пропрезидентськими» НЭПом і НДП. Добре пам’ятаю також подив мого знайомого, котрий керував виборчою кампанією одного з найлояльніших до уряду блоків і виявив у перший день вікопомного підрахунку результатів голосування, що його блок «топлять» найбезжаліснішим чином. Ситуація була цілком визначеною — губернатори, котрі звітували перед «центром» за двома основними показниками — щодо НДП й АПУ, — скрізь, де це тільки було можливо, «переписували» голоси майже винятково від «своїх», — розуміючи, що ті, внаслідок різних обставин (зокрема й унаслідок особистої залежності) великого галасу не здійматимуть. До речі, мій знайомий від публічних коментарів також утримався.

Таким чином, перша сесія нової ВР почалася в умовах цілковитої недовіри парламентських політиків один до одного й до мешканців сусідніх гілок влади. За таких обставин обрання парламентського керівництва й не могло пройти легко й нормально. Затягнуті на місяць вибори спікера вже продемонстрували найнесподіваніші маневри партійних фракцій і окремих депутатів. Свідченням крайньої недовіри до своїх соратників стало централізоване збирання бюлетенів для таємного голосування в рядових парламентаріїв фракційними лідерами. Можна лише сподіватися, що це — остання межа, далі якої йти вже просто немає куди.

Цинізм, що демонструється вищими ешелонами влади, стає єством всього нашого суспільства. У нашій країні, як у задзеркаллі, обман і дворушність стали нормою. Цинізм став «надбанням нації». Нині ЦЬОМУ дане навіть інше визначення — «прагматизм». І те, що було раніше «погано», стало зараз «добре» і навпаки.

Зараз тільки непоправний оптиміст вірить у те, що ситуація може змінитися і біле стане білим, а чорне — чорним. Але саме непоправність такого оптимізму — це і є прагматизм. Без лапок. Бо в цьому — запорука гідного буття не лише сьогодні, але й у майбутньому.