Нація — етнос чи соціум

Маючи певний досвід у царині наукової роботи, скажу, що лише проблеми сексу викликають таку ж зацікавленість, як проблеми національні. Що, зрештою, й не дивно: національна й статева самоідентифікація, по-перше, є у процесі психологічного розвитку найбільш ранніми, а, по-друге, значною мірою залежать від потужних впливів підсвідомості, тобто є ірраціональними. До цього ми ще повернемось. А наразі скажу, що написавши брошуру «Людина і нація. Нотатки генетика» (Київ, 1996), я нажив собі чимало недоброзичливців. Росіяни звинувачували мене в русофобії, українці — в українофобії, а всі вони разом — що продався євреям (хоча досі своїх грошей не одержав). А йдеться лише про спростування деяких міфів, зокрема — щодо понять «етнічна нація» і «політична нація».

Почнемо з дефініції. Націю можна визначити як спільноту, котра має власну назву, власну історичну територію та історичну пам’ять, спільну громадську й масову культуру, економіку, також єдині для всіх юридичні обов’язки та права її членів. На це визначення англійського політолога Е.Сміта посилаюся не тому, що хочу за ним сховатися, а тому, що поділяю його думку. Зауважте, у наведеній дефініції немає слів «народ» чи «етнос» — отут все й починається: а де «голос крові», члени й родовід? А ніде, панове! Ці поняття тут не потрібні, оскільки йдеться про політичну націю — спільноту громадян однієї держави. Якщо росіянин Х. відповідає усім вимогам Е.Сміта, він належить до української політичної нації. Якщо українець У. виріс історично безпам’ятним, не знає державної мови, а саму державу закликає позбутися самостійності (тобто — зруйнувати), то цей У. до нашої нації (моєї й вашої) не належить. Це все в принципі дуже просто. Два гасла порушують цей принцип: «Україна лише для українців!» і «Українці — для Росії!» Для їхньої оцінки мусимо зробити кілька уточнень. Перше: націоналізм і шовінізм. Якщо йдеться про мою, сказати б, філософську парадигму, то я націоналіст — вважаю, що національна самоідентифікація людини є обов’язковою передумовою її соціальної, інтелектуальної та емоційної нормальності. Саме в такому сенсі китайський чи російський націоналісти мені не вороги (хоча й не обов’язково друзі). Шовінізм є позиція, яка грунтується на уявленні про «кращих» і «гірших». Як людина, що впродовж двох десятків років працює в царині генетики й антропології, заявляю: жодних підстав для такого поділу нема. Генетична мінливість всередині кожного етносу (тобто спадкові відмінності окремих індивідів, які до нього належать) є набагато більшою, аніж відмінності між народами. Як правило, шовінізм є засобом політичної боротьби. Часто він поєднується з великодержавництвом, причому «велика держава» може бути і такою просторою, як Росія, і такою тісненькою, як Сербія.

Друге уточнення стосується ірраціональності. Так, національне самоусвідомлення є наслідком не лише розуміння, а й почуття. Вочевидь, почуття важать навіть більше, ніж логіка. Це треба сприймати як реальність: так є. Проте дозволю собі два окремих складники цієї ірраціональності. Перший — ксенофобія, ворожість до всіх «чужих». Її витоки — у наших волохатих родичів (класична пара — кіт і собака) і в історичній пам’яті. Взаємна оскаженілість сторін у війні Росії з Чечнею має в підмурку дві сотні років імперського наступу на Кавказ. Ксенофобію часто-густо провокують навмисне. Від того бувають або Варфоломіївська ніч, або «Хайль Гітлер!», або «Смерть світовій буржуазії!», або «Долой сионистский капитал, уничтожающий славянские народы!» Останнє, зауважу, чув на власні вуха в сесійній залі Верховної Ради. Виголосив цей заклик, звісно, товариш комуніст; наші «червоношкірі» беруть за приклад російську Думу, бо самі не годні вигадати навіть такої дурниці.

Другий складник національної ірраціональності вартий пошанування. Ірраціональною є любов чоловіка й жінки, дитини й матері, українців і України. Це — святе. Тут, власне, ми й підходимо до поняття етнічної нації. Не можна сплести мотузку з піску. Національний контекст (слово, мелос, вишиванка, глечик, рушник, стріха, тин, левада — без ліку!) є головною декорацією і головною дійовою особою у вихованні. Цю роль можуть виконувати не хата, а чум чи бунгало; не верба, а пальма чи бамбук — не про те мова. Суть у тому, що людина (дитина) гармонійно виростає в спільноті, якщо остання є не дистильованим середовищем, позбавленим смаку й аромату, а часткою Всесвіту, здатною впливати на почуття, а відтак і на розум. Дитина не може вирости абстрактною людиною, але вона може стати людиною-українцем чи людиною-ескімосом. Позбавлення національно-культурних коренів спричиняє до маргінальної, деградованої ментальності, котра на теренах колишнього СРСР стала домінуючою. Русифікація була не засобом створення політичної нації, а засобом виховання стандартизованого й слухняного «совка», здатного пишатися ракетами, але не гідного соромитись «стукачества» й вокзальних туалетів — у Москві таких же гидких, як у Києві.

Отже: у багатонаціональній державі створення політичної нації є передумовою громадянського суспільства; титульний етнос є основою, «центром кристалізації» цього процесу; таке і лише таке розв’язання проблеми гарантує соціальний мир і матеріальний добробут. Ті, хто заперечує роль базового етносу, люблять посилатися на політичну націю, створену в США на поліетнічних засадах. Питання: якою є державна мова цієї країни? Може есперанто (чи, борони Боже, суржик)? Ні, англійська. Хто є центральною постаттю, навколо якої обертається усі націєтворчі процеси? Такою постаттю є WASP — «білий, англосаксонського походження, протестант». Нині ніхто не заважає американським євреям ходити до синагоги, а неграм співати блюзи, але саме культура WASP визначає обличчя «американської нації»