Навіщо Президентові «безголовий» парламент?
У Юрія Нікуліна була улюблена байка. З пункту А до пункту Б рухається потяг. З пункту Б до пункту А — зустрічний, тією ж колією. Вони повинні були зіткнутися. Але не зіткнулися. Чому? Не судилося...
Чому не обрано Івана Плюща, якщо, з усього, керівництво НДП вивернулося навиворіт, фракції альянсу, підписавшись під єдиною кандидатурою, підконтрольно проголосували, деякі «вільні стрільці» з незалежних підтримали — і, головне, всім було зрозуміло, що в Президента не проглядає інша кандидатура? Та не судилося. Хоча є й інше пояснення. Виконавча влада, опудало для парламенту, насправді не живіша за чучело: попервах лячно так, що просто жах, а придивишся — солома вона і є солома. Якщо повірити у відомості не тільки про моральні, а й про матеріальні зусилля з обрання потрібного Президентові спікера, що їх оголошують навіть з трибуни, то мимоволі сам себе запитаєш: а вони взагалі щось можуть — Кучма і його люди? Коли один з парламентських повпредів на напівзігнутих плентався після голосування з уже цілком передбачуваним результатом, депутати, дивлячись йому вслід, розповідали один одному анекдот: парламентарій занедужав, стогне, погано, мовляв, нудить, швидше таз! Доки таз знайшли та принесли, він і не знадобився: парламентарій каже — мовляв, у мене змінилася концепція — вже облегшився іншим способом...
Чого вони хочуть, Президент і НДП? У чому логіка їхніх дій? Лівого не хочуть, але за комуніста голосують. Хочуть центриста — але не можуть. Комуністи відверто обурюються спробами скупити їх оптом і вроздріб, а з «протилежної» сторони лише мляве «му». Проте в кулуарах шелестіння пройшло: нібито «ділові» депутати в НДП, почувши про суми, що їх пропонують лівим за голос, дуже здивувалися — мовляв, з нас брали більше, а куди поділи? Звісно, не віритимемо цьому, але комуністам докоряти за пильність під час голосування язик не повертається. І про концепцію якось не хочеться...
Цікаво, сценаристи із «закулісся» в курсі, що народ у підконтрольних фракціях, через жорсткий пресинг та «синдром Бродського» нездатний до відкритого опору, винайшов простий, як сибірський валянок, спосіб «гасити» свої змушені «за» під час голосування — організованими різними засобами «проти» за рахунок «чужих» голосів? Ну, не один в один, а так, аби розвести руками: все, що могли зробили — та от дещиці забракло...
Здавалося б, ідеологи в НДП, чи може «збоку», вигадали дуже хитрий хід: по-доброму змовилися з Петром Симоненком — спочатку за нього всі голосують безконтрольно, відтак за кандидата правоцентристів Івана Плюща — теж у вільному польоті. Мало не влипли — але продемонстрували безмежну «безконтрольність» лідерові комуністів — 221 голос. Потім, знаючи зацікавленість деяких нестійких ленінців і заздалегідь приплюсувавши їх, мали намір тим самим безконтрольним (з боку суперника) голосуванням у контратаці хутенько посадити в крісло «свого» Плюща. Контратака захлинулася: того дня «експромт» позафракційного Черненка вивів на арену несподіваного селянина Ткаченка. Істерика в залі лідера НДП Матвієнка, який звинуватив лівих у підступності, і поквапливий вихід з боротьби Плюща, який не чекав альтернативи, цілковита деморалізованість їхніх рядів змушувала пригадати: найкращий експромт — це домашня заготовка. А незворушне обличчя Олександра Мороза наводило на думку: йому більше до душі свої ігри, а не чужі... Як у попередньому прикладі із особисто підвішеним урядом і власноруч вийнятим із петлі.
У наступному турі втрата темпу, ініціативи та впевненості плюс знову своя «пісня» «Громади», що не зняла свого кандидата і, природно, просто зобов’язана його підтримати, не дали Івану Плющу необхідних голосів. Попри «поштучний» контроль за голосуванням «четвірки».
Висновок з цієї історії може видатися несподіваним: якщо комуністи і Петро Симоненко розраховують після рекорду в 221 голос на його поліпшення — це, швидше за все, виявиться помилкою. Такий «фарт» випадає лише раз — в результаті ризикового «блефу» суперника. І якщо в плани Президента не входить зняти із себе взяту принагідно відповідальність і на очах у всього світу з готовністю перекласти її на «червоне» плече з командою «налі-во!», то ані рекордсменом, ані спікером Петру Миколайовичу не бути.
Є, однак, припущення, що Леоніду Кучмі, особливо після того, як він, нарешті, зважився штампувати «реформаторські» Укази, взагалі не потрібний ніякий спікер, і «безголовий» парламент його цілком влаштовує. Є навіть наймиліша за своєю відточеністю теза Сергія Головатого: «Не тому Президент видає Укази, що немає спікера. А тому немає спікера, що Президент видає Укази». Однак за всієї «цікавості» такого висновку, він уявляється дещо суперечливим. Можна припустити, що сьогодні у Президента немає іншого виходу, аби вибити з «диктатора» МВФ необхідні кредити. Але важко уявити, аби він тягнув «зазначений» тягар відповідальності прямо на президентські вибори. Інша справа, якщо існує механізм перенесення або скасування цих виборів. Але так питання, здається, не стоїть і начебто не проглядається. Отже, крутим реформатором Леонід Кучма може побути недовго, за моментом, для досягнення найближчої мети. Але далі просто необхідно, аби йому хтось заважав, а він з ким-небудь боровся. Саме таку роль при цьому Президенті виконував парламент. І немає жодних підстав підозрювати Леоніда Кучму в «переорієнтації».
Але найнеспростовнішими аргументами на користь того, що Кучмі потрібен і спікер, і парламент можуть слугувати візуальні спостереження за останніми парламентськими подіями. Реверанси-вибачення лідеру НДП панові Матвієнку, але істина дорожча. Під час останнього туру склалося враження, що в кріслі Президії, де він сидів, стирчало шило. Ані хвилини спокою: то в зал, то за двері Президії до координатора (чи титана думки?), міністра Кабміну Толстоухова, то знову до залу до товаришів, то в урядову ложу, то знов за двері, знов до залу... Він щиро хотів виконати волю Президента. Він вірив, що зуміє це зробити. Хоча, як засмучено сказав кор. «Дня» інший щирий НДПіст Тарас Стецьків: «У нас відсутніх виявилося більше, ніж передбачали». Це вже був дзвіночок. І селяни Сергія Довганя, повагавшись, «здалися» своїм же лівим, переступивши через особисті побажання Президента і «постткаченківську» тріщину. І «Громада», поморочивши голову, знову зсунулася, прикрившись власним кандидатом...
Загалом, попри постійні розмови про підступність бяки Банкової, яка розробляє якісь нехороші сценарії, реальність свідчить: що хоч би що виходило з Банкової, воно не підлягає втіленню, і лише думка стимулює розвиток парламентських процесів у річищі, що заперечує всі чужі сценарії. Інколи виникає відчуття, що доміношники, любителі «забити козла», зазирнули до шахового клубу... І взагалі, за великим рахунком, чи така вже фантастична думка про те, що, попри демонстративну заклопотаність парламентаріїв «указною» діяльністю Президента, дехто з них, цілком передбачаючи результат, не мають нічого проти того, аби «реформатор і гарант особисто вхопив віжки державного воза, що котиться з гори?
Коли Президент повідомив країні, що не їде за кордон через ситуацію в парламенті, можна було припустити, що у Верховній Раді в гру знову вступає Олександр Мороз. Так воно й сталося. Погоджувальна рада фракцій ні до чого не домовилася. Із залу пропонувався букет кандидатур, які, як висловився про себе Віктор Медведчук, не хотіли брати участь у черговому шоу і один за одним знімали свої кандидатури. Після повторного висунення Івана Плюща і Олександра Мороза, вони, на умовах «парної» присутності в бюлетені, погодилися балотуватися. Ніби відгукуючись на ніби спонтанне бажання депутатів. Третьою кандидатурою став Володимир Семиноженко (НДП). Деяка розгубленість НДПешників і репрезентуючого їхні інтереси Анатолія Матвієнка, котрий вів засідання сесії, підказала єдино можливий у цих умовах варіант: попри збуджену наполегливість не тільки лівої частини залу оголосити перерву до ранку.
