Не АТО. Війна?

Минулого тижня Президент Петро Порошенко підписав Закон «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях», який до того був ухвалений 18 січня цього року Верховною Радою. Відповідно цей закон набув чинності 24 лютого і принципово переформатував юридичні та політичні акценти української сторони щодо війни РФ проти України. А саме термін АТО, який використовувався із квітня 2014 року (до речі, цей термін вперше застосував Янукович під час розгону Майдану в лютому 2014 року), втрачає актуальність і замість нього буде використовуватись термін: «Операція Об’єднаних сил». Відповідно і командування цією операцію буде обов’язком не Антитерористичного центру, а безпосередньо військового командування. Таким чином роль Генштабу в проведенні згаданої операції значно посилюється.

«Буде завершена АТО, і ми перейдемо до операції Об’єднаних сил, — пояснив в інтерв’ю «Радіо Свобода» начальник Генерального штабу Збройних сил України Віктор МУЖЕНКО. — Це передбачає чітку структуру системи управління, підпорядкованість певних сил і засобів військового керівництва, створення Об’єднаного оперативного штабу як основного органу управління цією операцією на території Донецької та Луганської областей... У нас є відповідні кандидатури на керівні посади штабу Об’єднаних сил. Вони вимагають певної процедури узгодження... Це буде людина, яка має бойовий досвід і досить навичок, знань і досвіду для того, щоб виконувати такі завдання».

Безумовно, така постановка питання викликала багато дискусій. Чи не зібрався Президент до активних дій для деокупації українських територій? Проте хай би які плани мав Головнокомандуючий, нарешті законом про відновлення суверенітету (який хибно називають законом «про реінтеграцію») будуть розставлені точки над «і» в принципових питаннях.

«ДЕОКУПАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ВІЙСЬКОВИМ ШЛЯХОМ НЕМОЖЛИВА»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння:

— Коли вести мову про закон про відновлення суверенітету на нині окупованих територіях, то я вітаю ухвалення цього документа і вважаю, що він до певної міри покращує ситуацію. Але він, як і переважна більшість нормативно-правових актів у сфері безпеки, ухвалений з великим запізненням. Найголовніше — тепер ми називаємо речі своїми іменами. Тобто ми фактично визнаємо, що чотири роки в Україні триває війна, і спричинена вона агресією РФ. Що ж до безпосередньо деокупації, то це має статися не військовим шляхом. Тут дуже тонкий момент у розумінні цього надскладного питання. У військовому сенсі ми не можемо протистояти російській армаді. Тим більше, йдеться про ядерну державу. Другий момент — західний світ, який начебто готовий підбадьорювати Україну і на неформальному рівні висловлює готовність нас захищати, та при цьому не зацікавлений у посиленні оборонного потенціалу України в реальності. Навіть ті проекти, які є потужними (наприклад, Україна створює оперативно-тактичний комплекс «Грін-2» і підтримує його виключно за рахунок зовнішніх замовлень), але на них у нас немає власних коштів. Захід у цьому плані здійснює на нас великий тиск. Треба розуміти, що Україна експортно орієнтована. 90% нових розробок, які створюються в Україні, — це результат виконання зовнішніх контрактів, в які були вписані дослідно-конструкторські роботи. Тому Україна матиме ще досить тривалий шлях, щоб стати потужним опонентом Росії у військовому сенсі. Через це на даному етапі деокупація українських територій військовим шляхом, на мою думку, неможлива. Скажімо так, на жаль, ми можемо чинити опір, але поки що не можемо робити наступальні кроки. Але й опір наш теж має певні обмеження. Це об’єктивна реальність. У нас був досвід 2014 року, коли ми ефективно контратакували, аж доки РФ не ввела більш потужний контингент військ на сході України. Говорячи про деокупацію, треба чітко усвідомлювати, що ми маємо справу не з якимись незрозумілими локальними військовими утвореннями, а з армадою РФ. І звідси робити висновки та відповідні рішення щодо ухваленого закону. Безумовно, цей закон є радше політичним та юридичним актом. Він не розрахований на втілення силових дій і робить акцент на посилення тиску західних партнерів, які вже фактично зав’язані на цю війну. Їм було легко нас підбадьорювати, коли йшлося про конфлікт з незрозумілими бойовиками, а тепер ідеться про безпосередній конфлікт з РФ. Для західних партнерів це є дуже серйозним викликом. Україна протягом чотирьох років не могла отримувати елементи або комплектуючі летальної зброї. І тут треба використати згадану ситуацію для того, щоб порушити питання допомоги Україні вже з іншою риторикою.

«ЗАКОН ПРО ВІДНОВЛЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ — ЧВЕРТЬ КРОКУ, АЛЕ В ПРАВИЛЬНОМУ НАПРЯМКУ»

Андрій СЕНЧЕНКО, голова ГО «Сила права»:

— Закон про відновлення суверенітету для зовнішнього споживача виправляє ситуацію з використанням терміна АТО. Я постійно це називаю чвертю кроку, але в правильному напрямку. Насправді це дійсно військова операція з відновлення суверенітету. Такий підхід дуже важливий з точки зору Римського статуту, адже до цього наші військові перебували в дуже неоднозначному становищі. Крім того, тепер уже не можна, посилаючись на закон про боротьбу з тероризмом, подавати в суд проти держави Україна щодо отримання компенсації. Тепер єдиним і вірним адресатом для таких позовів є держава-агресор, тобто РФ. Але залишається давня проблема: не дотримуються базові українські закони — Конституція, Закон про оборону, де без варіантів наведено абсолютно чіткі визначення агресії та алгоритм відповідних дій. Але причиною цієї проблеми, на мою думку, є фактична відсутність у країні Верховного Головнокомандуючого, тому що Президент не має бажання брати на себе відповідальність за жодну сферу, яка йому не подобається.

У нас немає жодного алгоритму, який дозволяв би до президентських виборів звільнити окуповані території сходу України та Крим, хоча абсолютно потрібно робити рішучі кроки щодо цього. Тому я не гадаю, що доцільно міряти цю ситуацію голосами на виборах. На моє переконання, нам слід припинити топтатись у мінському форматі. Цей формат загнав нас у глухий кут. Пам’ятаю, як у ніч із 26 на 27 лютого 2014 року було захоплено адміністративні будівлі. 27         лютого відбулося перше засідання Ради Безпеки ООН, яке було ініційоване Україною, щодо дій Росії в Криму. Нас тоді пожаліли, похлопали по плечу, пожурили Кремль, і на тому все й скінчилося. Але 1 березня 2014 року відбулося ще одне засідання Ради Безпеки ООН, яке було ініційоване Великобританією. Посол цієї країни виступив на згаданому засіданні Радбезу ООН чітко і ясно: ми, як країна-гарант по Будапештському меморандуму, ініціюємо тему консультації щодо цього меморандуму. На жаль, не Україна це ініціювала, а саме Великобританія. Нагадаю, що потім зробив Петро Порошенко. Він одинадцять місяців тримав вакантною посаду посла України у Великобританії. На мою думку, такі консультації в Будапештському форматі не відповідали інтересам самого Порошенка і тих, з ким він консультувався на цю тему.

Тому, я переконаний, що нам конче необхідно відкинути зараз всі спекуляції і повернути в бік Будапештського меморандуму. Треба відкинути всі розмови про те, що цей документ є лише декларацією. Ніколи такого не було, щоб нам обіцяли щось більше, ніж те, що прописано в Будапештських документах. Тому, крім прийнятного закону про відновлення суверенітету, потрібно брати до рук згаданий документ Будапештських угод, нагадувати, що ми на вимогу цивілізованого світу віддали третій за величиною ядерний потенціал, а отже, маємо повне право вимагати захисту нашого суверенітету. Опоненти такого сценарію стверджують, що Путін не піде на цей формат. Я скажу, що нас це не повинно хвилювати. Мають зібратися основні гаранти і разом з Україною випрацьовувати заходи з примушування Путіна до миру. У цьому сенсі Будапештський формат унікальний тим, що лише Україна має право формулювати порядок денний, адже свої зобов’язання ми виконали, а інші — ні.

Окремо хочу згадати проблему використання миротворців на сході України. Загроза полягає в тому, що після тривалих балачок з високим ступенем імовірності вся ця ідея виродиться до місії з повного забезпечення виконання Мінських угод. І «крити» нам буде нічим, адже наша країна вустами Президента три роки говорила, що Мінські угоди — це благо і вони безальтернативні. Насправді — це не благо, а трагедія для країни. Тому згаданий закон — не про деокупацію і не про реінтеграцію. Ми маємо прийняти всі заходи з точки зору дипломатичного, юридичного та інформаційного тиску на країну-агресора.