Не металом єдиним...

В експертному середовищі України триває дискусія щодо переозброєння війська сучасними високотехнологічними озброєннями та зразками військової техніки. Безумовно, це є вкрай важливим, бо новітня генерація війн побудована на технологічному випередженні противника.

Але не слід технології війни розуміти у суто «металевому» вимірі, тобто як новітнє озброєння та військова техніка. Це також і мистецтво ведення війни, тобто стратегія досягнення перемоги та її практична реалізація. До речі, хибно вважати, що війна може бути зупинена (чи призупинена) виключно завдяки дипломатії — історія свідчить, що війни закінчуються перемогою однієї сторони та поразкою іншої.

Не є чимось новим, що війна трансформує політику й надає їй динамізму. Випередження, нестандартність, раптовість — це елементи і політики, й операційного застосування військ у перебігу війни. І вони вкрай актуальні в протидії сильнішому противникові. До речі, досвід історії свідчить про неодноразові перемоги слабкого у військовому відношенні над більш сильним противником, при цьому в більшості випадків ця перемога досягалася правильним перерозподілом балансів у трикутнику керівництво — засоби і способи війни — ресурси (зокрема людські).

Треба визнати, що сучасна війна всеохоплююча, непередбачувана, нелінійна, прихована й безладна. Саме такою вона насправді є. Коли мене запитують про широкомасштабну війну проти України, моя відповідь — вона вже триває. Звісно, це не фронтовий наступ величезних угруповань військ часів Першої чи Другої світових війн. Але наслідки споріднені, хоча й розтягнуті у часі. Більше того, ця війна тотальна, тому що охоплює всі сфери життя країни та суспільства — так її вибудував противник. Військові бази даних, матриці прийняття рішення, апаратно-програмні методології підтримки ухвалення рішень — дуже добре, вони можуть допомогти військовим в операційному форматі. Однак раціональний політично-військовий аналіз на цій війні має мало сенсу — стратегічно перемагає той, хто діє нестандартно й непередбачувано. Це саме той випадок.

Існуюча в Україні система реагування на агресивні дії — це постійний політичний стрес, тому що треба стратегічно випереджати іншу сторону чи відповідати на її дії в умовах обмеження інформації, часу та ресурсів. Зростає стратегічний темп і мобільність — більше ризиків прийняття неадекватних рішень. Зміна противником доменів протиборства в ході цієї війни додає ще більше невизначеності, бо потребує реагування спочатку в одному, потім — в іншому домені чи одночасно в декількох. Тобто при нібито повільному загальновійськовому темпі на певних етапах відбуваються високоінтенсивні дії в інших, на перший погляд, невійськових доменах збройної боротьби, де зброя не та, до якої ми звикли в традиційному вимірі, й навпаки. Безумовно, все це між собою тісно пов’язано єдиним замислом і планом.

Взагалі, якщо ми хочемо бути результативними й ефективними —  слід змінювати систему реагування відповідно до швидких змін навколо. Відтягування доцільних трансформацій у часі лише підвищить їхню ціну — це стосується не лише зазначеного вище. Звісно, імплементація перерахованого потребує політичної волі й відповідного законодавчого врегулювання...

У цих умовах слід подумати не лише над зупиненням війни миротворчими операціями чи Мінським форматом. Зараз потрібен абсолютно доречний, з огляду на засади конфліктології, стратегічний план В, заснований на виявленні слабких ланок (уразливих ланок) в системі збройної агресії (тобто саме цієї війни — не гіпотетичної чи минулої) та комплексних діях по них. У цьому контексті зверніть увагу на організаційну базу агресії: а) війна вигідна не всім, а відносно невеликій кількості людей; б) вона охоплює не лише військові, а й інші домени впливу на Україну (дипломатія, економіка (енергетика), інформаційна сфера, зокрема, кіберпростір, релігія та інші); в) дії у суто військовому домені складають лише четверту частину від усього обсягу дій; г) агресор має досить обмежену ресурсну базу, зокрема завдяки санкціям; д) працездатність системи підтримують зв’язки війни, які дозволяють досягати комплексних результатів із використанням різних доменів збройного протиборства. Тобто порушимо (зруйнуємо) організаційну базу війни — здобудемо перемогу і мир. Утім, без комплексної всебічної стратегії це проблематично — не буває простих рішень складних проблем. У рамках формування такої стратегії:

по-перше, на базі розуміння змістовного наповнення та рушійних сил війни, що триває, необхідне відповідне тлумачення підходів до реагування як більш військово-цивільної дії, ніж суто військової в традиційному її розумінні. Досвід останніх років переконливо свідчить, що мету війни можливо досягти навіть без масштабної гарячої фази — шляхом маніпулювання суспільною свідомістю, цивільно-військовими прихованими і непрямими діями.

По-друге, помилкою буде вважати, що ця війна відбувається лише на обмеженій території України (АТО) — вона йде проти всієї країни й у всій країні. І треба відверто визнати, що зараз військові не можуть відповідати на всі активовані загрози державному суверенітетові й територіальній цілісності — вони просто не мають для цього доцільного набору повноважень та інструментів. Наприклад, як адекватно відповісти на блокаду українського Приазов’я у зв’язку з будівництвом Керченського мосту? Цього не можна зробити лише з опорою на військові спроможності чи наявні механізми міжміністерської взаємодії. Таких прикладів багато, й, що важливо, всі вони потребують швидких і адекватних комплексних дій з боку України. 

По-третє, потрібний інший підхід до формування центру прийняття рішень в умовах нової генерації війни — з розділенням відповідальності не лише по вертикалі, а й із чіткою горизонтальною міжвідомчою ієрархією. Не має значення, де цей центр буде створено, але важливо, щоб у ньому було зосереджено не лише секторальне-військове управління кризовим врегулюванням, а загальнодержавне — з делегуванням відповідних повноважень і відповідальністю, робота в режимі 24/7. Системостворюючою складовою такого центру може стати Об’єднаний оперативний штаб Збройних сил України (правильніше було б повернутися до назви Об’єднане оперативне командування, як це було до 2010 року, бо штаб — це основний, але не виключний орган військового управління) з нарощенням управлінських спроможностей і делегуванням операційних повноважень у різних доменах, не лише військовому.

По-четверте, існує проблема сприйняття цієї війни громадянським суспільством як те, що відбувається виключно в АТО. Проте АТО — лише верхівка айсберга, є величезна кількість прихованих і непрямих дій проти України, їхній сюрприз-ефект формує поле суспільно-психологічних ризиків. У цих умовах зростає значення професійності політико-військового керівництва країни та живучості самого суспільства — досвід, інтуїція, організаторські здібності й талант передбачення керівників, насамперед стратегічної та операційної ланки, виходять на перший план. Слід більше уваги приділяти підвищенню їхньої майстерності, зокрема в рамках стратегічних цивільно-військових ігор. 

Взагалі, якщо ми хочемо бути результативними й ефективними —  слід змінювати систему реагування відповідно до швидких змін навколо. Відтягування доцільних трансформацій у часі лише підвищить їхню ціну — це стосується не лише зазначеного вище. Звісно, імплементація перерахованого потребує політичної волі й відповідного законодавчого врегулювання...

Усе побачимо на власні очі.