Не можу погодитися
У «Дні» №179, за 19 жовтня 2006 р. була опублікована стаття В. Стуса та І. Константинової «Історична наука та національне примирення». Автори присвятили її Указу Президента України №879/2006 «Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення». Пафос статті полягає в тому, що, на думку авторів, об’єктивна історія неможлива за визначенням, якщо історики перебувають на утриманні держави. Доволі спірна думка.
ЧОМУ ВЛАДА РІШЕННЯ ЩОДО ОУН — УПА ПЕРЕКЛАДАЄ НА ПЛЕЧІ ІСТОРИКІВ І ГРОМАДСЬКОСТІ
На жаль, фінансова незалежність істориків від держави теж не гарантує неупередженості у формі імунітету від особистих, сімейних, етнічних, групових пристрастей і політичної ангажованості. Утім, це проблема філософська і виходить далеко за межі прокламованої теми статті.
Суворо кажучи, указ і все, що з ним пов’язане, — це не питання історії. Це питання політики та світогляду. Президент закликає всебічно вивчити участь українців у Другій світовій війні. Справа хороша та нескінченна. Можна цим займатися ще сто років. Але всі зусилля можуть збагатити лише якимись подробицями, навряд чи змінивши принципові оцінки. І що тут іще, власне, вивчати?
Хоч скільки б вивчали, а противників незалежності України будь-які докази патріотизму та героїзму учасників ОУН — УПА однаково ні в чому не переконають. У цьому контексті йдеться про цілком некорисне заняття, яке, однак, допомагає владі уникати прийняття кардинальних рішень. Влада вже розуміє їх необхідність, але намагається, наскільки це можливо, відтягнути у часі, перекласти на плечі істориків і громадськості те, що вона повинна зробити сама, не розраховуючи, що Партія регіонів, «Русский блок», СПУ та КПУ усвідомлять, переймуться та віддадуть належне героям боротьби за незалежність. Утім, нинішня влада навряд чи здатна до серйозної боротьби за реалізацію своїх програмних цілей. Її головна риса — слабкість. Слабкість політична, інтелектуальна, духовна, професійна, моральна. Вражає масштаб невідповідності між характером викликів Україні та калібром людей, які повинні на ці виклики відповідати. Сильна влада в інтересах країни зобов’язана вміти йти проти течії, а не пливти туди, куди течія винесе. І вже, тим паче, вона не повинна постійно пристосовуватися до найбільш ретроградних поглядів. За 15 років незалежності можна було яскраво та переконливо розказати і показати в кіноепопеях і телесеріалах, романах і документальних повістях, чим насправді була ОУН — УПА та чим займалися їхні противники в західних (і не лише) областях України. І сьогодні не довелося б писати подібні укази. Але не було бажання, або, як зараз заведено говорити, політичної волі цим займатися.
Однак у статті В. Стуса та І. Константинової, крім загального незадоволення Указом, конструктивних пропозицій, на жаль, немає. У певному сенсі, це типовий для нас текст — «Не тратьте, куме, сили, опускайтеся на дно». Це і є внесок авторів у «проведення відповідної роз’яснювальної та просвітницької роботи, зокрема в органах масової інформації», про що вони спеціально заявили в Р.S.
Крім того, з деякими твердженнями В. Стуса й І. Константинової я принципово не можу погодитися. От, наприклад, із таким: «...довіра до офіційної історії з боку народу мінімальна, особливо в тих випадках, коли офіційне трактування подій не сходиться з тим, що розказують родичі, знайомі або просто авторитетні люди. Протягом багатьох десятиріч у західних областях дітей вчили, що націоналісти — це бандити та зрадники. Удома вони чули зовсім інше. Кому вони більше вірили? Відповідь відома. Зараз у школах більше говорять (гарна фразочка. У яких школах, де? — І.Л. ), що це герої та учасники визвольного руху. На більшій частині лівобережжя діти, прийшовши додому (наче В. Стус й І. Константинова особисто при цьому були присутні! — І.Л. ), чують про звірства бандерівців. Кому вони віритимуть ще принаймні протягом кількох десятиріч? У наших людей змалку виробляється настільки гострий нюх на державну агітацію у будь-яких формах і настільки високий рівень імунітету до неї, що відповідь теж можна вважати очевидною. По приклади далеко ходити не треба: у міру розгорнення масштабної PR-кампанії про діяльність НАТО та переваги вступу, рейтинг довіри до НАТО падав, особливо на лівобережжі».
Щось не видно «мінімальної довіри» до офіційної совдепівської історії, якщо і через 15 років після краху, як казав російський філософ і православний священик Георгій Федотов, «каторжної імперії» мільйони українців є носіями стереотипів комуністичної пропаганди. Що ж стосується розбіжностей в інформації, отримуваній з офіційних джерел у нинішній Україні та від родичів і знайомих, то, по-перше, на любому серцю В. Стуса й І. Константинової «лівобережжі» в офіціозі мало що змінилося порівняно з радянськими часами: і в школах, і в пресі, і навіть у державних ЗМІ (під час виборчих кампаній) неодмінно присутній антибандерівський пафос, Симон Петлюра проходить як «бандит», а п’ятихвилинки ненависті перетворюються на місячники. З огляду на те, що ніхто не контролює ідеологічної спрямованості викладання історії України в школах і вищих навчальних закладах, то вона стає особистою справою кожного викладача, демонстрацією його приватних політичних переконань.
Та й ті родичі та знайомі, які сіють жах перед «звірствами бандерівців», явно не брали участі в боротьбі проти ОУН — УПА в Західній Україні, а почерпнули свої «знання» з цього питання з тієї ж офіційної та напівофіційної (чутки, які «органи» запускали в маси) сталінсько-брежнєвської пропаганди. Вона виявилася напрочуд ефективною і не лише стосовно проблеми ОУН — УПА.
Тож хвалений імунітет наших людей від пропагандистського офіціозу — це радше міф. Будь-яка грамотна, яскрава, талановита, високопрофесійна, а тим паче щира та заснована на правді пропаганда має всі шанси вельми впливати на величезні маси людей протягом тривалого часу. І, зрозуміло, правдива пропаганда зовсім не приречена спасувати перед пропагандою брехливою, хоч і базовані на силі традиції 70- річного радянського режиму.
АБО — АНТИНАТОВСЬКА ПРОПАГАНДА, АБО — ЗМОВА МОВЧАННЯ
Що стосується фрази авторів — «у міру розгорнення масштабної PR кампанії про діяльність НАТО тапереваги вступу, рейтинг довіри до НАТО падав, особливо на лівобережжі», то тут моєму здивуванню не було краю. Коли і де В. Стус й І. Константинова бачили «масштабну PR- кампанію про діяльність НАТО та переваги вступу»?!!! На любому їхньому серцю лівобережжі, до якого вони постійно апелюють, доброзичливі згадки про НАТО в ЗМІ протягом 2004 — 2006 рр. були надзвичайно рідкісним явищем. Зате антинатовська пропаганда, яка зашкалює до психозу, була феноменом повсякденним і всеохопним, що примушував непокоїтися про душевне здоров’я електорату. «Партія регіонів, «Русский блок», КПУ, СПУ, СДПУ(О), ПСПУ Вітренко в єдиному пориві віддавалися антинатовському екстазу від Харкова до Сімферополя, від Донецька до Одеси. Ось чому падав рейтинг НАТО в цих регіонах, а не від якоїсь вигаданої пронатовської кампанії, якої ніхто, крім шановних опонентів, там не помітив (у результаті відсутності такої).
А «помаранчеві» сили і в 2004 му, і в 2006-му, і між цими роками — в 2005-му, намагалися, по можливості, обійти питання про НАТО, організувавши таку змову мовчання навколо гострої теми. Там, де здійснювалися якісь кроки в напрямі систематичної, цілеспрямованої агітаційної роботи, були й результати.
Наприклад, у газеті «Севастопольська правда» (орган ГК КПУ) відставний радянський адмірал Чулков із жахом писав, що в такому специфічному місті, як Севастополь, рівень підтримки вступу України в НАТО місцевим населенням вищий, ніж у середньому по Україні та покладав відповідальність за подібне «неподобство» на газету Міністерства оборони «Флот України» й телерадіокомпанію ВМС «Бриз».
З’ясувалося, що за активної та наполегливої роботи, навіть у протистоянні майже трьом десяткам місцевих ЗМІ абсолютно протилежної спрямованості, можна досягати успіху.
А логіка шановних опонентів нагадує мені логіку вченого з анекдоту. Учений проводив експеримент із блохою. Відірвавши комасі лапки, вчений вимагав: «Стрибай!», але блоха не стрибала. «Усе зрозуміло, — резюмував учений муж. — Не чує. Отже, органи слуху у блохи на кінцівках». Ні, все вона чує, просто стрибати їй нічим.
Навіть сьогодні жодного розгорнення масштабної PR кампанії накористь НАТО в Україні не видно. Здійснюють лише перші боязкі спроби протягом останніх двох місяців. А результати вже є: кількість прихильників вступу України до НАТО збільшилася за цей дуже малий період часу на 5—7%. Ці дані оприлюднила соціолог із бездоганною професійною репутацією — Ірина Бекешкіна.
Найбільше неприємно вразив тон статті, тон безсилля та безнадійності: тупик, виходу немає. Справді, як співав Володимир Висоцький: «Если правда оно, ну, хотя бы на треть, остается одно — только лечь, умереть».
Ситуація не зміниться ніколи, якщо її не змінювати. Дорогу подужає той, хто іде. Власне, в цьому й полягає суть європейського активного ставлення до життя на противагу східному споглядально-фаталістичному. Утім, аж ніяк не весь схід жадає мудро-неспішно споглядати власний пуп — інакше звідки взялися б азіатські «тигри»: Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південна Корея, з їхньою економікою, яка так бурхливо розвивається? А найстрашніше в українському світогляді — це переконання й в тому, що нічого змінити не можна. Саме таке переконання примушує з тривогою дивитися в наше майбутнє.
