Не треба боятися запитувати

Зараз тривають суперечки щодо необхідності проведення референдуму. Ми можемо спостерігати різні точки зору, думки й підходи з цього приводу. Одні кажуть, що без референдуму ми не зможемо забезпечити стабільність політичної системи, ефективно вирішувати проблеми реформування нашого суспільства. Інші закликають його бойкотувати, посилаючись на те, що це спроба нашого Президента узурпувати владу в Україні й стати диктатором. Треті пропонують провести свій альтернативний референдум. Хто з них правий, кому вірити, за ким піти?

Ці та інші питання сьогодні цікавлять небайдужих людей, хто ще сподівається на те, що ситуацію, котра склалася в країні, можна виправити демократичними, гуманними методами. Давайте разом замислимося щодо того, де ми знаходимося, як і яке суспільство будуємо, які методи й форми діяльності необхідно при цьому використати?

На референдумі 1991 року народ України зробив свій вибір на користь незалежної, суверенної й демократичної держави. На той час реальної політичної сили, яка була готова взяти владу в свої руки й запропонувати свій варіант реформування суспільства, не було. Парламентська комуністична «більшість» виявилася не дієздатною, демократична «меншість» опинилася під впливом або гіпнозом ейфорії, спричиненої досягненням державної незалежності. Такий стан тривав досить довго й позначився на тому, що не було вирішено основоположних проблем політичної модернізації суспільства. Проголосивши курс на демократизацію суспільства, оголосивши необхідність будівництва основ правової держави й громадянського суспільства, правляча політична еліта, судячи з усього, стала чекати на диво, сподіваючись на те, що все, що намітилося, прийде само по собі.

Парламент був не в змозі ефективно вирішити питання щодо державного устрою України (унітарний або федеративний), це породило проблему автономії Криму. Не було чіткого розподілу повноважень між законодавчою й виконавчою владою (парламентська або президентська республіка), і це спричинило протистояння різних гілок влади й кризу її легітимності. Відсутність лідируючої політичної сили в суспільстві викликала до життя проблему багатопартійності й необхідності зміни виборчої системи. Не було чітко визначено функції й повноваження центру й регіонів, був відсутнім ефективний механізм їхньої взаємодії (рівень і ступінь місцевого самоврядування), а в результаті все це призвело до порушення зв'язку по лінії «центр — регіон» і вертикалі виконавчої влади загалом. І найголовніше — процес ухвалення Конституції України затягнувся на невизначений термін.

Політична невизначеність і нестабільність спричинили хвилю проблем в економіці, соціальній і духовній сферах. Відсутність сильного політичного центру (й ефективного механізму його діяльності) сприяла падінню рівня життя більшості населення країни.

Президент України пропонує винести на референдум питання щодо двопалатного парламенту. Чи вирішить це проблему взаємовідносин центру й регіонів? Чи не стане це загрозою незалежності держави?

Представництво областей у вищому законодавчому органі дозволить, на мій погляд, зробити його рішення дійовішими й наближеними до реальності. Тим самим буде закладено сприятливі умови для формування сильних регіонів. Якщо говорити про загрозу незалежності й суверенітету, то для того, щоб її не було при такому розвиткові подій, необхідне чіткіше розмежування повноважень між центром і регіонами. А також — всебічний розвиток місцевого самоврядування, надання більшої самостійності регіонам при збереженні не опіки, а ефективного контролю з боку уряду. Його голова Віктор Ющенко вже запропонував підвести під цей принцип відповідне бюджетне забезпечення. Наскільки цей крок буде ефективним, я думаю, покаже час.

На мій погляд, сьогодні існують три основні сили, які спроможні вирішувати життєво важливі проблеми, що стоять перед суспільством. Це — народ України, його обранці в Верховній Раді й обраний більшістю населення Президент. Розглянемо їхні реальні можливості.

У політично стабільному суспільстві всі ці легітимні сили діють у тісній єдності й злагоді. За наших умов це є поки що ідеалом, до якого, хочемо ми цього чи ні, але прагнути необхідно. У відповідності з Конституцією Україну проголошено республікою зі змішаною формою правління. Внаслідок того, що й досі немає чіткого розподілу повноважень двох гілок, ми є свідками постійного протистояння законодавчих і виконавчих структур. У Верховній Раді після обрання Президентом на повторний термін Л.Д.Кучми фактично формується парламентська «більшість», але компроміс з «меншістю» поки що не знайдено, тому вищий законодавчий орган України на цей час не в змозі приймати ефективні рішення. А невдача на президентських виборах голови парламенту Олександра Ткаченка, та його бажання будь-якою ціною провести в стінах Верховної Ради рішення, що вигідні йому та його оточенню, тільки заважають необхідній консолідації. Отже, парламентська криза посилюється.

Під час нещодавніх передвиборних перегонів багато які експерти говорили про кризу легітимності президентської влади. Результати виборів показали, що це далеко не так. Більшість українського народу підтримала чинного Президента і, відповідно, його курс реформ. Мабуть, тому багато які політичні сили (та й деякі народні депутати) бояться сьогодні почути думку народу з приводу скорочення чисельності Верховної Ради, її розпуску в разі нездатності виконання своїх функцій, ліквідації депутатської недоторканності, двопалатного парламенту тощо.

Сьогодні інколи з'являється скепсис щодо здатності широких мас до творчості й самостійного вибору. Якщо в класичних теоріях демократія спочатку подавалася як спосіб виявлення спільної волі, а потім як спосіб знаходження середньої величини волі різних груп, то в багатьох сучасних — демократія великого суспільства ілюзорна й може бути засобом протистояння зростанню влади, близької бюрократії.

Такий підхід до демократії було реалізовано у Франції в роки правління президента де Голля. За дев'ять років президентства було проведено вісім референдумів. Звернення до нації, крім парламенту, представницької системи було звичною справою. В результаті Франція не стала тоталітарною. Президентський режим згодом пом'якшується, а в результаті Франція є зразком стабільної демократії.

Не може бути демократії без розвиненої системи представництва, без волі більшості при ухваленні рішень, без права на згоду й невиконання рішення, якщо воно антиконституційне. Політичний процес вбачається як боротьба різних групових інтересів, примирити й частково узгодити які може тільки держава з її системою й інститутами влади. В парламенті немає єдності й він недієздатний. Президент новообраний, легітимний і використовує своє конституційне право звернення до народу.

Можна заперечити, відзначивши той факт, що референдум — це захід, що дорого коштує. Це так. Але чи можна підрахувати можливу шкоду для нашого суспільства й народу загалом від тривалої кризи в економіці, небажання й невміння політиків ефективно управляти державою? Така шкода може призвести до непоправних наслідків. А її ціною можуть стати безповоротні процеси. Давайте замислимося: чи влаштує нас таке майбутнє?