Нечесна гра апологетів депутатської чесності
Довгоочікувана фільтрація народних депутатів громадським рухом «Чесно» в підсумку викликала неоднозначну реакцію громадськості. Якщо саму ідею подібної ініціативи вітають усі, то до її втілення назбиралося багато запитань і навіть претензій. Підсумки «фільтрування» показали, що критерії, які розробили ініціатори акції, в химерних українських умовах застосовувати навряд чи доречно. Просто тому, що вони не відображають реальної картини «якості» українських парламентарів та можуть вводити суспільство в оману. Формула, за якою варто оцінювати діяльність народних обранців — а вона має бути «винайдена» — потребує широкого обговорення — і це проблема всієї громадськості, а не лише окремих активістів та журналістів.
Окрім того. Олесь Доній, який чи не найгучніше висловлював свою незгоду із результатами дослідження, справедливо зауважує, що, перш ніж братися за таку роботу, оцінювачі мають самі відповідати певним критеріям і бути чесними. А в цьому контексті один штрих. Не можна не згадати, що ведучим форуму, на якому суспільству представили підсумки «фільтрування», став популярний телеведучий телеканалу ICTV, який був одним із «голосів за кадром» у документальному фільмі «Змова» — пропагандистському продукті, який відбілює екс-президента Кучму, що звинувачуються у злочині проти журналіста Гонгадзе та громадського діяча Подольського (про це «День» писав неодноразово). Хіба це — чесно?
Контролювати парламентарів, виставляти їм оцінку, постійно тримати слуг народу в напрузі — це обов’язок громадянського суспільства та ЗМІ. Спробу «Чесно», безумовно, треба вітати. Та головне тут — аби ми самі з собою були чесними. Інакше навіть найблагородніші наміри будуть безповоротно дискредитовані.
Захват значної частини журналістської спільноти в ці дні був непідробний. І справді: сталося! Нарешті! 23 липня, за тиждень до старту парламентської виборчої кампанії, громадські активісти та журналісти представили результати здійсненого ними аудиту доброчесності складу чинної Верховної Ради України! Тепер існують точні інструменти для вимірювання рівня чеснот нардепів, і кожен може зайти на сайт http://www.chesno.org/ та наочно побачити, хто є who! І не самі тільки інструменти, а й результати їхнього застосування на практиці! Бо ж громадянський рух «Чесно» за підтримки численних волонтерів провів дослідження, і виявилося, що тільки три депутати Ради відповідають критеріям доброчесності: Микола Томенко, Олександр Гудима (фракція БЮТ-«Батьківщина») і Володимир Лановий (фракція НУ-НС); ще 17 депутатів за свою каденцію порушили тільки один із шести критеріїв (щодо особистого голосування). А от із рештою справи гірші, або навіть значно гірші. Тож зважайте, виборці, кого ви пустите до наступної Верховної Ради; вам завжди допоможе рух «Чесно»!
А от авторові цих рядків радіти заважає його філософська освіта. Ба більше, ця освіта наполегливо підказує йому, що замість інструменту виявлення доброчесних депутатів в українське суспільство вкинуте знаряддя брутальної маніпуляції громадською думкою. А сам рух «Чесно» та його «Чеснометр» є банальними симулякрами (поняття, яке було запроваджене французьким філософом Жаном Бодріяром для позначення «дійсності, яка приховує той факт, що її немає» — але з претензією на реальність, вагомість і значущість).
Чому так? Та от візьміть перше ж повідомлення — про трьох депутатів. На сайті воно подано так: «Всього 3 із 449». Але ж Володимир Лановий набув депутатські повноваження тільки 5 червня 2012 року, а переважна більшість інших депутатів — 23 листопада 2007 року. Тож і спокус, і випадковостей, і різних драматичних ситуацій у них було за час перебування в Раді куди більше. То чи коректно й з погляду науковості, й з погляду моральності порівнювати результати стаєрів із результатом спринтера? І чи не навмисно хтось зробив Ланового предметом дотепів, які зразу з’явилися в Інтернеті?
Одразу впадає в очі, що такі чесноти Миколи Томенка, як особисте голосування та майже постійна участь у засіданні Ради, залежать не від нього особисто, а від його посади, власне, вони є її функціями. Бо ж і голова Ради Володимир Литвин, і його перший заступник Адам Мартинюк мають ті самі чесноти — як то кажуть, за посадою. І до чого тут доброчесність?
Звісна річ, заступник голови Верховної Ради Томенко вигідно вирізняється на тлі своїх колег по керуванню тією структурою, яку звуть українським парламентом, за іншими чотирма критеріями. От і треба було встановити для керівництва Ради особливі критерії, додавши обов’язково, скажімо, кількість порушень закону про регламент під час виконання службових функцій та ще щось. А от порівнювати Литвина чи Томенка з пересічними депутатами...
А тепер я хочу вас повеселити. Олесю Донієві (НУ-НС), на думку руху «Чесно», не дають вважатися доброчесним депутатом дві речі: відсутня прозорість задекларованих доходів і майна та їхня відповідність способу життя, плюс надто рідко від бере участь у засіданнях Ради та роботі комітетів. А от у Ріната Ахметова (ПР) із прозорістю задекларованих доходів і майна та їхньою відповідністю способу життя все в порядку. Нагадаю, що він задекларував 2011 року 800 з гаком мільйонів гривень, тоді як, за даними найавторитетнішого у світі в царині рейтингів мільярдерів журналу Forbes, його статки того року сягнули 16 млрд дол., а 2010 року становили «лише» 5,2 млрд дол... Цікава методологія в «Чесно», чи не так?
Ще один привід для веселощів. Євгеній Суслов, обраний за списком БЮТ, колишній лідер «Молодої Батьківщини», наприкінці минулого року вступив до очолюваної Наталією Королевською партії, ба більше, зараз він є першим заступником лідера партії «Україна — вперед!»; його виключено із фракції БЮТ-«Батьківщина»... Але все це, виявляється, не заважає йому вважатися цілком доброчесним депутатом за критерієм «Незмінність політичної позиції відповідно до волевиявлення виборців». А от Сергій Власенко (БЮТ) — той самий, який є захисником Юлії Тимошенко на суді, — виявляється, водночас не відповідає критерію дотримання прав та свобод людини. Що ж він такого страшного зробив? Так от, подавав судові позови про захист своєї честі та гідності, коли журналісти розповідали дещо пікантні подробиці його конфліктів із колишньою вже дружиною — цим перешкоджав журналістській вільній діяльності. А Ярослав Кендзьор вчинив замах на права і свободи людей, коли 22 квітня 2011 року порадив «усім правнукам Сталіна» взяти червоний прапор і вдома за чаркою відзначити День Перемоги...
Можна продовжувати список казусів, які засвідчують щонайменше дивні методи оцінки депутатської діяльності «Чеснометром». Та, мабуть, поки що достатньо. Наведу ще тільки одну цікавинку: виявляється, у Верховній Раді є аж 252 депутати, непричетні до корупційних дій. Інакше кажучи, ухвалення законів, які відкривають шлях корупції в загальнодержавних масштабах, не означає причетності до корупційних дій. Браво! Це справді передові методи!
І, нарешті, про один із головних ѓанджів не лише дослідження, а й світогляду активістів руху «Чесно». Вони вперто називають Верховну Раду України парламентом та одним із критеріїв, за яким «горять» такі депутати, як Арсеній Яценюк, Андрій Шкіль, Володимир Філенко, Віктор Уколов, Андрій Шевченко, згаданий уже Олесь Доній та інші опозиціонери, вважають участь у пленарних засіданнях Ради та роботі її комітетів. Тим часом тільки сліпий здатен не помічати, що вже два з половиною року в Україні парламентаризм як такий відсутній, і максимум, на що може претендувати нині Верховна Рада, — це на звання «декоративного парламенту» або ж «парламенту маргінально-мінімального» парламенту, як ще зве такі структури сучасна політична наука.
Адже історично парламент як владна інституція виникає для того, щоб виконувати певні функції, необхідні для ефективного розвитку держави. Головними з цих функцій — окреслених ще з часів британської Великої хартії вільностей та закріплених у Біллі про права і свободи є:
— здійснення законотворчості;
— розподіл державних фінансів;
— формування виконавчої влади чи участь у її формуванні;
— вирішення питань війни та миру й ратифікації міжнародних угод;
— контроль за виконавчою владою, в тому числі й у фінансових питаннях.
Парламент при цьому здійснює свою державно-політичну місію публічно, виступаючи — в особі депутатів — найвищим представницьким органом як усього народу загалом, так і окремих його груп. Не випадково від самих початків депутатська діяльність ѓрунтувалася на свободі слова, на імунітеті від будь-яких видів переслідування за висловлені під час публічних дискусій у парламентських стінах судження і на можливості донести до колег і до широкого загалу свою позицію з тих чи інших питань.
При цьому — згідно із писаними і неписаними нормами парламентаризму — опозиція обов’язково має можливість вільно висловитися з усіх важливих питань, запропонувати свої варіанти їхнього вирішення, ба більше: зазвичай саме на представників від опозиції парламенти покладають контроль за діями виконавчої влади у фінансовій сфері. І не з якихось там джентльменських міркувань, а з практичного розрахунку: такий контроль стимулює уряд до ефективної та прозорої діяльності, до вичищення корупціонерів із своїх лав, до звітності перед суспільством, отже, — у разі грамотної роботи — підвищує шанси правлячої партії здобути народну підтримку на наступних виборах. Бо ж реальний парламентаризм спирається не на «намальовані» різними «підрахуями» цифри, а на громадянське волевиявлення.
Утім, звісно, існували в ХХ столітті й існують донині в кількох десятках держав згадані вище декоративні парламенти. Вони покликані імітувати публічність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують зовсім інші інстанції: чи то керівництво тоталітарної партії (як сьогодні на Кубі чи в Північній Кореї), чи то повновладний диктатор (як у Білорусі), чи то монарх-самодержець, як-от в еміратах Перської затоки. Типовими зразками декоративних парламентів свого часу були Рейхстаг у націонал-соціалістичній Німеччини та Верховний Совєт у більшовицькій Росії; а в повоєнний час парламенти такого типу — навіть нерідко на формально багатопартійній основі — існували на просторах Євразії, від Східної Німеччини до Китаю. Чинний в Україні режим уперто намагається перетворити Верховну Раду на подобу нацистського Рейхстагу чи більшовицького Совєту, зневажаючи засадничі норми парламентаризму і перетворюючи її на механізм «штампування» потрібних рішень. Правилами нині стали: скорочена до нестями процедура, відсутність справжньої публічності, ігнорування позиції комітетів, якщо вона йде врозріз із «директивами», щоденне порушення норм закону про регламент та Конституції про особисте голосування — і не тільки їх. Інакше кажучи, маємо орган, який давно вже не відображає політичних настроїв суспільства і самостійно не вирішує нічого; де без обговорення, ба, «обсмоктування» законодавчих актів нардепи більшості слухняно ухвалюють усе, що їм накажуть, за помахом руки добре всім відомого «диригента» (до речі, саме йому «Чеснометр» не інкримінує порушення прав і свобод людей, бо, виявляється, демонстративне і регулярне ґвалтування Конституції при голосуваннях не є таким порушенням...).
Невже ж опозиційні депутати мусять «доброчесно» просиджувати штани та спідниці на засіданнях Ради, де їх не слухають, і в комітетах, чиї рішення більшість постійно ігнорує (наочний приклад — голосування закону про мовну політику)? Чи, може, місце депутата, який керується демократичними ідеями, саме з демосом, тобто з народом, із виборцями? Може, треба хоч інколи дивитися правді у вічі й бути чесними перед собою та країною, а не творити небезпечні симулякри, де чорне постає, як біле, — і навпаки?
Та — годі, хоча можна було б і продовжити. Я чудово розумію, що в русі «Чесно» мою позицію не сприймуть. І знайдеться чимало фанатів справи «чистки» політичних лав (передусім — опозиційних) за допомогою оцінки кандидатів у депутати з використанням не просто хибних, а й небезпечних, з огляду на критерії реальної ситуації. Що ж, вільним — воля. От тільки з волею-свободою в Україні може невдовзі стати ще гірше, ніж зараз, — і не в останню чергу внаслідок бурхливої діяльності руху «Чесно»...
