Недоторканність: у пошуках спільного знаменника
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— Недоторканність вводиться тоді, коли існують деякі загрози для народних обранців і високопоставлених чиновників політичного переслідування. У нашому випадку тема недоторканності має швидше економічний підмурок, ніж політичну необхідність. Зрозуміло, що навіть не маючи статусу недоторканності, деякі чиновники дозволяють собі бити своїх підлеглих, або навіть колег, знаючи, що їм за це нічого не буде, й питання тут не в доторканності. Це, по- перше. По-друге, власне кажучи, якщо вже ліквідовувати недоторканність, то це повинно бути пакетним рішенням, що стосується як Президента, чиновників, так і депутатів. Однак ліквідація недоторканності повинна бути підтверджена реформуванням судової системи й створенням дійсно незалежної судової гілки влади, яка перебувала б під суспільним контролем, яка була б незалежною від бізнесу й від впливу політиків. За такої ситуації і недоторканність, власне, не потрібна, і можна було б говорити про дійсно демократичну, прозору систему. На цей час наша судова система не дозволяє робити висновок про демократичність і справедливість рішень, що приймаються. Тому недоторканність нині за цих умов має і плюси, й мінуси. На мою думку, необхідно або ліквідувати недоторканність усіх, або залишити недоторканість у тому вигляді, в якому вона зараз є, оскільки поки що немає всіх умов для реформування. Річ у тім, що деякі політичні сили, користуючись своєю тимчасовою перевагою, можуть піти на спокусу політичного переслідування опонентів.
На мій погляд, глибинне реформування судової системи може відбутися тільки за наявності, по-перше, політичної волі, по-друге, матеріального забезпечення. Якщо зараз, скажімо, є деякі ознаки політичної волі реформувати судову систему, аж до обрання суддів народом, то відсутні матеріальні — технічне забезпечення цього процесу. Ті кошти, які виділяються на юстицію, тільки десята частина того, що необхідно для реформування.
Як саме суспільство може підганяти владу? Так, безумовно, громадськість зобов’язана підштовхувати політиків до прийняття й затвердження подібних рішень. Однак річ у тім, що суспільство, як правило, перебуває в полоні ілюзій, мовляв, за допомогою ліквідації недоторканності в нас підвищиться благополуччя населення. Це не взаємопов’язані речі, бо депутатська недоторканність, депутатські пільги — одні соті тих коштів, які витрачаються не за цільовим призначенням. Тому ліквідація депутатської недоторканності ніяк не позначиться на якості нашого життя. І суспільству необхідно враховувати цей чинник.
Віталій БАЛА, агентство моделювання ситуацій:
— На моє глибоке переконання, тільки Президент може користуватися правом недоторканності. Чому? Бо це абсолютно легітимно всенародно обраний, скажімо так, суб’єкт, незалежно від прізвища. Якщо Президент зробив щось не так... я гадаю, необхідно просто уточнити процедуру імпічменту, яка зараз прописана не зовсім зрозуміло. Що ж до народних депутатів, я б не був тут категоричним. Мені здається, необхідно йти європейським шляхом. Із погляду здорового глузду й перспектив на майбутнє, я вважаю, що повинна бути дозована недоторканність депутатів. Хоча б для того, щоб правоохоронні органи на те чи інше замовлення не могли ніяким чином впливати на рішення, що приймаються депутатами.
Максим СТРІХА, доктор фізико- математичних наук, дійсний член АН вищої школи України:
— Питання недоторканності — неоднозначне питання, оскільки у всіх демократичних країнах існують ті чи інші способи правового захисту депутатів для того, щоб вони дійсно були ефективними в захисті інтересів своїх виборців, щоб вони не зазнавали політичного переслідування. Я дуже добре пам’ятаю часи акції «Україна без Кучми», коли саме недоторканність опозиційних депутатів дозволяла хоч би якоюсь мірою боротися за демократичні норми, наполягати на проведенні слідчих дій у справі про вбивство Георгія Гонгадзе тощо. Я дуже добре пам’ятаю епізод, коли трьох народних депутатів обшукували в аеропорту «Бориспіль» і в результаті суд визначив, що міліція діяла неправильно. Разом із тим, українські реалії схиляють і до думки про те, що недоторканність депутатів є засобом не тільки безкарності під час лобіювання великих обігів, використання в особистих цілях бюджетних коштів тощо. Це є прикладом елементарного побутового хамства народних обранців. Ми всі пам’ятаємо випадок, коли півтора року тому народний депутат, причому з фракції, яка входила в парламентсько-урядову коаліцію, ударив в обличчя автоінспектора, який зупинив його за грубе порушення правил дорожнього руху. Звичайно ж, депутат залишився безкарним. Отже, висновок перший: недоторканність депутатська потрібна, але недоторканність ця повинна розповсюджуватися лише на елементи, пов’язані з діяльністю депутата як державного діяча. Депутат не повинен нести відповідальності за свої політичні заяви, депутат не повинен нести відповідальності за свої виступи й голосування в парламенті. Але зрозуміло, що повинні існувати ефективні механізми притягнення до кримінальної відповідальності народного обранця, який їде на червоне світло і б’є в обличчя інспектора ДАІ.
Щодо президентського імунітету. Я гадаю, що відповідь на це запитання лежить швидше в політичній площині. З усіх високопоставлених чиновників Президент більше за всіх перебуває знаходиться на видноті і я навіть при величезному бажанні не можу уявити ситуацію, коли або Президент діючий, або його попередники, на дорозі подібним чином з’ясовували відносини з автоінспектором. Хоч, безперечно, в державі повинен діяти принцип, який так любить озвучувати наш нинішній Президент: «Закон один для всіх». Тому, безумовно, повинен існувати правовий механізм притягнення президента до відповідальності, якщо цей президент здійснює відверто протизаконні дії. Можливо, сьогоднішній механізм є дуже ускладненим. Процедура імпічменту сьогодні є процедурою, яку неможливо запустити. Закон «Про слідчі комісії», по-моєму, досі так і не вступив у дію. Зрештою, коли в Іспанії поліцейський за перевищення швидкості зупинив його величність короля Хуана Карлоса Бурбона, король ввічливо сплатив штраф і від цього не постраждала, а швидше, навпаки, піднялася репутація короля й репутація Іспанії як демократичної країни. Я б дуже хотів дожити до того часу, коли автоінспектор міг би зупинити президента, який їде зі швидкістю 100 кілометрів на годину, де дозволено їхати 90, випише йому штраф і президент при цьому вибачиться, сплатить штраф і поїде далі. Сьогодні такого механізму в нашій країні не існує, Президент — недоторканний. Інше питання, що наше суспільство ще не є правовим. Ми це добре відчули на прикладі відомо ганебного інциденту, що відбувся в стінах Секретаріату Президента, коли дійшло до абсолютно нецивілізованого з’ясування відносин між двома дуже високими посадовими особами держави.
Звичайно, впровадження відповідальності потребує підвищення загальної правової культури суспільства, підвищення якості роботи правоохоронних органів, неможливості здійснення всіляких провокацій.
Юрій ЯКИМЕНКО, Центр економічних і політичних досліджень ім. Разумкова:
— Щодо загалом депутатської недоторканості. У цій медалі, зрозуміла річ, є два боки. З одного боку, логічна наявність форм депутатського імунітету, який дозволяв би депутату реалізувати свої повноваження. З іншого боку, ці форми повинні бути узгоджені з суспільними реаліями й можливістю правового захисту іншими способами, доступними для пересічних громадян, для того, щоб не було розмежування громадян за принципом: «причетні — недоторканні». Ми знаємо, що в європейських країнах існує депутатський імунітет, однак його зміст трохи інший — він зводиться до форм парламентської недоторканності.
Ваша теза про те, що в будь-якому випадку народні обранці мають більше шансів захистити себе, гадаю, абсолютно справедлива. Якби йшлося про позитивний зміст депутатської недоторканності, ми б зверталися до тих недемократичних практик, умовно кажучи, 2000— 2004 років, коли говорили про те, що в країні існує необмеженість у правоохоронній системі, що депутати переслідуються за свою опозиційну діяльність. Все-таки потрібно зазначити, що після помаранчевої революції щодо цього ситуація в країні змінилася. Саме зараз депутатам переслідування менше загрожує, ніж було раніше.
Що ж до Президента, то тут є конституційно-правова основа цього явища. Президент, у принципі, за своїм статусом відрізняється від народних депутатів тим, що це людина, яка є главою держави. Він, внаслідок свого конституційно-правового статусу, є гарантом територіальної цілісності, державної незалежності, прав та свобод і в нього потреба в захисті дещо вища, з погляду реалізації національних інтересів України, ніж для одного обранця вищого законодавчого органу. Іншими словами, підходи до імунітету Президента й імунітету народних депутатів повинні виходити з різниці їхніх статусів, функцій і повноважень, які на них покладені. До речі, є країни, де існує повна свобода президента від відповідальності навіть за здійснення кримінальних злочинів у період виконання ним президентських повноважень. Причому — в європейських країнах. І всюди існує особлива форма притягнення Президента до відповідальності за допомогою особливої процедури — імпічменту. Тому, якщо говорити про недоторканність Президента в наших умовах, необхідно говорити про полегшення процедури імпічменту насамперед, а не говорити про те, що потрібно повністю ліквідувати недоторканність Президента. Недоторканність Президента — це похідне від його статусу. Він повинен бути захищений. Також і депутати повинні бути захищені, тільки рівень захисту між цими двома категоріями політиків повинен бути різним, ось у чому річ.
