«Невдалий» гетьман

Не може бути легкою й простою доля історичних діячів, що живуть (або жили) в часи руйнації. Якщо ж говорити про конкретну добу — епоху Руїни (1657—1676 рр.), то ця думка підтверджується особливо переконливо та наочно. Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний — всі ці державні достойники (список можна продовжити) пройшли важкий шлях від народної слави та солодкого присмаку влади до всенародної ненависті, ганьби та втрати всіх або значної частини привілеїв, до політичної поразки, а то й насильницької розправи над колишнім улюбленцем долі.

Особливо повчальною в цьому зв’язку є постать гетьмана Правобережної України Павла Тетері-Моржковського (роки правління 1663—1665). Саме круті повороти долі цієї людини неспростовно доводять, як важливо для справді мудрого політика спиратися в реалізації своїх далекосяжних планів не на зовнішніх союзників, хоч би хто ними був — чи то на Заході, чи то на Сході, а насамперед на свій народ, як життєво необхідно для державної людини робити правильний вибір у правильний спосіб і в правильний час. Тетеря, освічена й розумна людина, в роки цілковитого занепаду мало не всіх національно-державних інституцій після смерті Богдана Хмельницького вперто, проте цілком безуспішно намагався об’єднати бодай окремі частини території Гетьманщини, запобігти політичному та суспільному розбрату. Йому це не вдалося.

Чому? Відповідь на це далеко не абстрактне для сучасних українців запитання допитливий читач знайде на сторінках нової книги молодого, проте вже знаного в Україні історика Володимира Газіна (він неодноразово виступав і на сторінках «Дня») — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України Кам’янець-Подільського державного університету. Нова праця пана Володимира, котра так і називається «Гетьман Павло Тетеря» (випущено видавництвом «Аксіома», Кам’янець-Подільський, 2009 рік), містить не лише основні віхи політичної біографії цього «невдалого» гетьмана, але й неупереджений, об’єктивний аналіз глибинних причин поразок, злетів та падінь Тетері, явних і неявних мотивів його дій. Це заслуговує на особливу увагу, адже цьому гетьману дуже «не пощастило» — і в імперські часи, і в радянську добу. Павло Тетеря розцінювався провідними істориками як України, так і Росії (М. Костомаров, М. Грушевський, В. Антонович, В. Соловйов, В. Ключевський) винятково як «польська маріонетка», дволичний себелюб, «тип інтригана» тощо. Натомість Володимир Газін, використовуючи величезний масив історичних документів та джерел («Літопис Самовидця», Літописи Граб’янки та Величка, праці М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменського, О. Левицького, Д. Яворницького, В. Липинського, сучасних дослідників — Я. Дашкевича, Н. Яковенко, В. Смолія, В. Степанкова, В. Горобця й багатьох інших, а також автентичні матеріали з Російського державного архіву давніх актів, Архіву головного актів давніх (Варшава), Центрального державного історичного архіву України (м. Київ) — перелік є далеко не повним), створює об’ємний, складний, далекий від стереотипів образ свого героя. І йому це вповні вдалося.

«Можна уявити, в якій ситуації опинилося українське суспільство середини — другої половини XVII ст. Доведене до відчаю через жорстокий національно-релігійний та соціальний гніт з боку Польщі, українське козацтво, селянство та міщани піднялися на боротьбу за власні права. Українська політична еліта, що лише переживала стадію формування, основу якої почала складати козацька старшина, українські патріотично налаштовані духовенство та шляхта, дійшла усвідомлення необхідності відновлення власної держави. У той же час у суспільстві відчутними були стереотипи, які промовляли за необхідність збереження українських земель в межах Речі Посполитої. Саме це призвело до розколу в рядах української шляхти, частина якої опинилася в авангарді польських військ, що вирушали з каральними експедиціями в Україну. Прагнення порозумітися з Польщею посилилося з появою «московського фактору», коли Росія після 1654 р., а ще більше — після смерті великого українського гетьмана Богдана Хмельницького в 1657 р. почала здійснювати наступ на права Української держави, брутально втручаючись у її внутрішні та зовнішні справи. Крім того, на дії окремих осіб та груп мали великий вплив політичні інтереси чи то козацької старшини і шляхти, чи то біднішого городового козацтва, чи то найбільш радикальної частини українського суспільства — запорозького товариства. Отже, загальнонаціональні, групові та особисті інтереси перепліталися в свідомості людей тієї епохи і здійснювали безумовний вплив на їхню діяльність».

Отаким є історичний контекст, без знання якого (а цьому знанню сприяє і книга В. Газіна, розлогу цитату з першого розділу якої ми щойно навели) важко з достатньою глибиною зрозуміти Павла Тетерю, його добу, його еволюцію — від однієї з наближених до Богдана Хмельницького осіб до «ставленика Речі Посполитої». На думку В. Газіна, Тетеря, «талановитий політик і дипломат, який користувався довірою Б. Хмельницького, виконуючи найважливіші його доручення, в один із найтрагічніших періодів вітчизняної історії опинився біля керма держави й залишив по собі пам’ять як один з найбільш невдалих українських гетьманів». У той же час «політична програма П. Тетері відповідала ідейним засадам старшинського угруповання, яке стояло на державницьких позиціях. Воно беззаперечно відстоювало існування Української держави, права православної релігії й церкви, привілеї козацтва. Проте невідповідність його політичної програми, особливо у соціальних питаннях, сподіванням більшості рядового козацтва й селян, а також віра, що Польща зможе сприяти процесам державотворення в Україні, фактично запрограмовували крах політичних планів та зусиль уряду й політичних сил, що його підтримували». Чітко висловлений та вельми актуальний висновок Володимира Газіна!

Поразки, прорахунки та драми минулого іноді здаються доволі абстрактними: мовляв, хіба нас обходять долі людей, що вони давно вже пішли і з політики, і взагалі з життя... Але не все так просто. Аби не повторювати помилок старих часів (приміром, помилок того ж Павла Тетері, який провів останні шість років свого життя в ізоляції у вигнанні і, схоже, був отруєний поляками) — варто як мінімум робити висновки. Причому висновки своєчасні. Адже, як пише В. Газін, «сама ідея відновлення єдності й незалежності козацької України за допомогою Росії, Польщі, Криму чи Туреччини була від початку нездійсненною. У суперництві цих країн за домінування у Східній Європі для України місця не знаходилося. Ніхто з сусідів не хотів бачити її сильною та незалежною, яка могла б змінити звичну конфігурацію сил у регіоні». Чи є це міркування автора книги актуальним тільки до трагедій доби Руїни — покаже майбутнє.