Невловимий марш

З того моменту, як СПУ і КПУ злилися з Партією регіонів в тісному союзі праці й капіталу, лівий фланг української політики виявився вільним навіть теоретично. Та численна, соціально неорганізована електоральна ніша, яку прийнято називати пролетаріатом, що включає в себе всіх людей найманої праці, залишилася без своїх, нехай уже багато в чому й номінальних, вождів. Від залишків тієї невеликої довіри, з якою ліві партії завершили свій останній політичний забіг, до моменту наступних виборів, скоріше за все, не залишиться й сліду. Свою місію керованого буфера в перехідний період перебудови пострадянської економіки вони виконали блискуче. І, отримавши як приз трошки влади, можуть зітхнути, нарешті, з полегшенням. Переклавши, таким чином, «захист» багатомільйонної армії «маленьких українців» на плечі наступного, більш модернізованого, але такого ж кон'юктурного та керованого проекту, яким є персональний політичний проект БЮТ.

На відміну від своїх «червоних» і «рожевих» попередників, цей блок більш персоналізований і менш скутий жорсткими рамками ідеології. Що дозволяє йому бути соціально всеїдним і політично мобільним. Будучи тим самим більш ідеальною квазіопозиційною ширмою на новому етапі політичної структуризації суспільства.

Заявлений як єдиний солідарний виразник інтересів широких верств українського робітництва і дрібнобуржуазного люду, політпроект БЮТ вирішує для існуючої влади два основні завдання. З одного боку, підхоплює опозиційну естафетну паличку, за допомогою якої тим же комуністам протягом дев'яностих вдавалося утримувати незадоволені й ностальгуючі за соціалізмом маси в рамках соціального миру. З іншого, він покликаний відіграти роль певного політичного «тромбу», який тимчасово блокує приток носіїв свіжих облич та ідей на опозиційне українське поле. Продовжуючи тим самим життя існуючому політичному режиму, який так уміло мімікрує свій вічний рух до стандартів західної демократії.(Бо дійсний рух до цих стандартів просто не залишить каменя на камені на їхньому бізнесі, що розпухає на бюджетних схемах.)

Таким чином, в українській політичній конструкції опозиція за своїми функціями нагадує один із ступенів космічної багатоступінчастої ракети, мета якої — збереження правлячої еліти у владі. І в зв'язку з цим навряд чи вже викличе здивування той факт, що чутки про новий опозиційний проект, що народжується в тиші владних кабінетів, виявляться сильно перебільшеними.

І оскільки святе місце порожнім не буває, перед українським суспільством, особливо в його лівому сегменті, знову стоїть вибір: чи проковтнути те, що пропонують, чи виробити свій власний політичний проект. Наскільки він реальний у сучасній Україні, «День» попросив прокоментувати своїх політичних експертів.

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології:

— Будь-який рух повинен хтось очолити. Якщо ні, то може йтися про діяльність окремих незадоволених індивідуумів чи груп. Що стосується діяльності цих індивідуумів, то не можна не визнати, що за останні шість років в Україні спостерігається досить істотне зростання соціального самопочуття населення. Істотно скоротилася питома вага людей, доведених до відчаю. Про це, зокрема, свідчать дані нашого моніторингу. Якщо в 90-і роки відбувався процес погіршення соціального самопочуття і наростання лівих сил у суспільстві, то починаючи з 2000 року намітилося досить бурхливе економічне зростання. Щоправда, це пов'язано не з талантами наших керівників, а з певними макроекономічними тенденціями.

Разом з тим, зараз залишається ще достатня кількість населення, яка відчуває себе не просто таким, що програло, а й незахищеним. Це пенсіонери, люди некваліфікованої праці або ті, хто зайнятий роботою у державних сферах. Але ці прошарки, хоч і численні, але найменш соціально активні. Тому їм буде важко нав'язати якісь форми опору владі чи взагалі економічним і соціальним відносинам, що склалися. Враховуючи досить високий відсотковий склад цих груп населення, можна було б чекати, що хтось всерйоз побореться за цю частину електорату, але це не відбувається з однієї причини. Корпоративний егоїзм еліт, незалежно від їхньої ідеологічної спрямованості, виявляється сильнішим навіть за їхні власні інтереси, пов'язані з отриманням додаткових голосів. Про це свідчить те, що матеріальне становище всіх без винятку сил набуло вже якогось болісного характеру з погляду нормальної соціальної організації. А саме, багаторазові підвищення чиновницької зарплати, нікому не відомі, але такі, що постійно звучать, випадки окреслених хабарів за голосування, перехід із фракції у фракцію. Все це показує, наскільки відірвалися ці люди від реального політичного життя й від реального електорату. Їхні інтереси просто непорівнянні з інтересами виборця. Досить лишень поглянути на автомобілі, на яких їздять представники всіх фракцій, у тому числі й тих, хто захищає інтереси знедолених.

Тому сьогодні, на мій погляд, немає політичних лідерів, які б змогли гідно виявити себе на цьому спектрі політичного поля, окрім політичних маргіналів, яких узагалі не можна підпускати до влади.

Через це ми повинні визнати лише один факт. У нас є корпоративна, деідеологізована, корумпована еліта, яка використовуватиме будь-які гасла для досягнення своїх інтересів.

Кость БОНДАРЕНКО, політолог, Інститут проблем управління ім. Л. Гаршеніна:

— При наявності багатомільйонної армії робітничого класу й досить великої кількості осіб найманої праці в Україні є всі передумови й позитивна кон'юнктура для створення та активізації лівого руху. Однак класичні ліві демонструють свою нездатність очолити новий лівий рух. Комуністи, якщо говорити словами Леніна, вже не стоять на позиції Маркса, а сидять і навіть лежать на Марксі. Вони вже забули про те, що необхідно модернізуватися й пристосовуватися до реалій часу. Соціалістів орієнтовано в основному на електорат центру й півдня України, де мало промислових підприємств і де існує аграрна основа для лівого руху. Проект Вітренко — це проект від виборів до виборів, а БЮТ — просто спекулятивний проект.

Поява нових лівих може відбуватися двома шляхами — відгалуження від класичних для України проектів і відкол від інших політичних партій, як помаранчевих так і біло-блакитних. Живильним середовищем для них будуть робітничий рух на південному сході України, який посилюється, і профспілковий рух, який може прийти на зміну нинішній федерації профспілок, яка є абсолютно безперспективною. Крім того, не варто забувати про те, що з 2007 року земля може стати товаром, і це призведе до зростання кількості незадоволених, які можуть так само підживлювати нові ліві політичні проекти.

Нових, багатообіцяючих лідерів у цьому сегменті поки що не видно, є лише деякі заявки. Але те, що лівий проект відбудеться, — це однозначно. Україна, безперечно, стоїть на порозі нових лівих.

Не варто забувати так само про те, що помаранчева революція не вирішила завдань ні лівих, ні правих, тому майбутня революція не за горами. І в цій революції нові ліві й праві тимчасово зійдуться у своїх цілях. Але потім — розійдуться назавжди.

Уляна КИРИЄНКО, заступник директора Інституту глобальних стратегій:

— За підсумками останнього електорального циклу — президентських виборів 2004 і парламентських виборів 2006 року, — ліві КПУ і СПУ, отримавши досить низький електоральний результат, змогли проте трансформувати його в політичні дивіденди, ввійшовши до коаліції з Партією регіонів. У цій ситуації партійне поле трансформується, й ліва ніша, яка, до того ж, традиційно за українських умов ще була й опозиційною, стає вакантною. Зниженню ідеологічності комуністів і соціалістів та підвищенню їхньої політичної прагматичності сприяли як зміна формату політичного режиму — адже тепер немає головного їхнього опонента в особі сильного президента (пригадаємо, що головним опонентом і КПУ, і СПУ був екс-президент Л. Кучма), так і зміни в політичній конкуренції — після Майдану суспільство виявилося розділеним за політичними кольорами. Крім цього, зміни в стратегічних пріоритетах партій, які стали виразно спрямовані на входження до влади, ідеологічний ресурс був принесений у жертву лідерському та організаційному.

Яка може бути перспектива у лівої ніші виходячи з сьогоднішніх реалій? По-перше, ймовірно, що партійна програмність формуватиметься навколо соціально-економічної діяльності уряду, який демонструє риси суворого ліберального курсу. Це говорить про те, що існує запит на лівого ідейного опонента, однак перспектива його появи у позакоаліційному партійному полі примарна. По-друге, переформатування партійного поля в ідейно-політичному плані прямо залежатиме від того, хто займе опозиційну нішу. Зараз на неї претендують дві політичні сили: Блок Юлії Тимошенко та блок «Наша Україна». Якщо «НУ» не ввійде до коаліції й займеться будівництвом нового правого партійного проекту, то ліву нішу займе БЮТ, причому ця ніша знову буде опозиційною. У разі входження «НУ» до коаліції, БЮТ намагатиметься працювати за максимальним азимутом — від лівого центру до правого.

Що стосується можливості появи нових партійних проектів із лівою ідеологією, то скоріше за все це будуть проекти не загальнонаціонального масштабу, а більше з регіональною, соціальною, галузевою та демографічною спрямованістю (партії захисту пенсіонерів шахтарів, вчителів та інші).