Німці i в Криму німці

У жовтні відбудеться II з’їзд німців України, на якому будуть представлені німецькі общини зі всіх регіонів країни. Мабуть, найбільша німецька діаспора в Україні живе в Криму, в розвиток якого вона зробила великий внесок. І в історію півострова німці вписали неповторні культурні, економічні, соціальні сторінки, що стали складовою частиною історії цієї нації. З’їзд повинен вирішити питання подальшого етносоціального розвитку німецької діаспори в Україні, обрати представника у Раду при Президенті України та новий орган (фольксрат) для виконання його рішень. В Україні німці об’єднані у три офіційно зареєстровані організації — Міжнародна організація німців «Відергебурт» («Відродження»), Асоціація німців України та об’єднання «Німецька молодь в Україні».

З ІСТОРІЇ НІМЦІВ У КРИМУ

Вважається, що німці почали переселятися на південь Російської імперії, в тому числі й у Крим, за часів Катерини II. Але якщо бути точнішим, то у ті часи йшлося про їхнє планове переселення. Європеїзація імперії почалася ще за Петра I, котрий активно використовував німецький досвід та фахівців. У «Плані устрою та заселення Тавричної області» після приєднання Криму до Росії Григорій Потьомкін писав імператриці, що тут необхідне поселення «колоністів», «знаючих економію у всіх частинах, щоб вони слугували прикладом тамтешнім жителям».

Відомо про переселення в Крим «данцизьких колоністів» — 510 чоловічої та 410 жіночої статі душ» у 1787—1788 роках, а в 1803 році — з виділенням 10 тисяч десятини «найзручнішої землі» в місцевості, що іменується «старий Крим». Але офіційно зареєстровані німецькі колонії в Криму з’явилися в 1805 році. На півдні селилися здебільшого меноніти, але були серед них і католики, і протестанти. Усього в Причорномор’ї, у Бессарабії, на Південному Кавказі було засновано 181 «материнську» колонію. В Криму колоній було кілька: три в Сімферопольському повіті — Нейзац, Фріденталь та Розенталь (нині Красногорське, Курортне, Ароматне Білогорського району), і три у Феодосійському — біля Судака, Гейльбрун, Герценберг (нині Привітне та Піонерське). Це були переселенці з Вюртемберга, Бадена, Пруссії та інших німецьких земель. У 1805 році переселенці з Швейцарії заснували колонію Цюріхталь у Східному Криму — нині село Золоте Поле Кіровського району. У 1810 р. (за іншими джерелами — 1811 р.) у Сімферопольському повіті німцями було засновано колонію Кроненталь. Вони й стали основними «муттерколоніями», з яких німці почали переселятися до інших населених пунктів Криму, створюючи там вже «дочірні» колонії.

Причиною еміграції німців було не тільки запрошення Росії, але й наслідки Семирічної війни на їхній батьківщині, французька окупація після війни з Наполеоном, неврожаї, голод, суворі й часто несправедливі методи керування, наприклад, продаж солдат в Америку, обмеження свободи віросповідання.

Колоністи отримали в Криму значні земельні наділи у 60—65 десятин; їх було звільнено від рекрутської повинності та на 3—5—10 років від податків. Разом iз тим турбота імперії про нових переселенців була не стільки добродійністю, скільки прагненням мати власну вигоду. В розпорядженні губернатору Таврії міністр Мертваго у 1804 р. зазначав, що колоністи повинні бути прикладом для інших, і в них треба «встановлювати схильність до праці та сільських вправ, а не давати їм легкого заробітку у вигляді продажу лісу».

У колоніях існувало самоврядування. Німецькими господарствами виписувалися з-за кордону машини, поліпшені породи худоби. Незабаром колонії стали квітучими анклавами. Німці мали величезні наділи з високою якістю землі, огрядними стадами худоби, вивозили різноманітні товари, насамперед хліб. До 1841 року серед колоністів вже були хазяї зі значним майном: Біцлер — 340 десятин землі, Земен — 353 десятини, Міллер — 353 десятини, Фаут мав у Судакській долині великий та високоякісний виноградник. Відомі враження Анатолія Демідова, який після подорожі Кримом у 1837 році описує колонію німців поблизу Сімферополя: «…всі землероби доставляють прекрасне молоко, вони ж відмінні хлібники, і жителі Феодосії переважно у них купують вершки, сухарі, білий хліб та інші хлібні вироби». Німці мали також славу вмілих городників — вирощували цибулю, капусту, огірки, дині, кавуни, картоплю.

Під час Кримської війни 1853- 1856 рр. Росії довелося воювати проти широкої коаліції (Англія, Франція, Туреччина та Сардинське королівство). Перевірки зазнали не тільки військова система, але й ставлення до держави громадян різних національностей, що проживали в Криму. У зв’язку з відсутністю залізниць, що вели б у Крим, найважливішою проблемою стало використання місцевих ресурсів. Німецькі колоністи Тавричної губернії складали тоді близько 7% її населення й були третьою за чисельністю етнічною групою після татар та росіян. Їхні колонії були «відрадним явищем, на всьому був відбиток проінформованої дбайливості, акуратності, винагородженої праці». Один російський офіцер, що прямував з військами під Севастополь, відзначав: німецькі колоністи «люблять нову вітчизну свою, як любимо її ми — її споконвічні діти, і готові для неї, подібно до нас, пожертвувати всім добром своїм». Нарівні з людьми інших національностей, німці надали велику допомогу російській армії, постачаючи безкоштовно або за мінімальну плату корма, продовольство, підводи та коней для доставки боєприпасів, продуктів, обмундирування, перевезення поранених. Німецькі жінки виконували роль сестер милосердя, місцеве населення допомагало армії продуктами, у лікуванні поранених, перевезенні солдат, зброї, провіанту.

У 60—70 роках XIX століття уряд Росії запрошує німців для заснування нових колоній у Криму. За даними центрального статистичного комітету МВС Російської імперії, у 1865 році на півострові нараховувалося вже 45 місць iз німецьким населенням — колонії, хазяйські та громадські села, одне казенне село, хутори. Колонії були мініатюрними містами з правильно розпланованими вулицями, кам’яними будинками, покритими черепицею. У центрі стояла школа. Практично всі колоністи були грамотними. Школи утримувалися власним коштом. У Криму було 180 сільських німецьких шкіл, 2 центральних училища — Нейзацьке та Цюріхтальське, одна жіноча гімназія. Для продовження освіти діти відправлялися до Німеччини.

У 1897 році було проведено перший всеросійський перепис населення, який зафіксував у Криму 30027 німців. За віросповіданням серед німців-колоністів були католики, лютерани, меноніти, але зустрічалися сім’ї, що прийняли православ’я. На початку XX століття приблизно 3% колоністів були великими землевласниками, 80% — середняками та заможними власниками землі, 17% — безземельними селянами, тобто не власниками, які здебільшого були орендарями землі, але досить міцними господарями з плугом і кіньми. Основним заняттям німців було землеробство; у великих колоніях зустрічалися також ремісники — колісники, ковалі. Випадки переселення німців-колоністів у міста були вельми рідкими. Туди вони приїжджали з Німеччини, тому, як правило, міські німці не мали зв’язків iз сільськими. У кожному кримському місті були невеликі відособлені німецькі колонії; у Сімферополі, наприклад, вона нараховувала понад 1 тисячу чоловік.

В історію Криму славетними рядками вписані імена багатьох німців, вчених, діячів культури, відомих усьому світу. До них, передусім, потрібно віднести П.С.Палласа та Ф.К.Мільгаузена (Мюльгаузена). Петро Симон Паллас (1741— 1811 гг.) — зоолог, ботанік, геолог, етнограф, дійсний член Імператорської академії наук, запрошений до Росії викладачем натуральної (природної) історії, жив у Криму майже безвиїзно з 1795 по 1810 р., присвятивши дослідженню півострова багато своїх праць. Його садиба у Сімферополі використовувалася в якості літньої дачі та полігону для наукових досліджень і включала житловий будинок, два флігелі, службові споруди та величезний сад, що тягнувся обома берегами Салгіру більш ніж на дві версти, названий на честь його дружини — Каролінівський. У створенні його брав участь Х. Х. Стевен, фундатор Нікітського ботанічного саду. Збереглася, хоч знаходиться в поганому стані, садиба відомого лікаря, ботаніка, метеоролога, члена- кореспондента Медико-хірургічної академії, громадського діяча Ф.К.Мільгаузена (1775—1853), котрий жив у Сімферополі понад 30 років, і тут же похований. З колись великої заміської садиби, що включала житловий будинок iз господарськими спорудами і величезним садом у 60 гектарів, зберігся тільки будинок, що потребує капітального ремонту й реставрації. У плачевному стані знаходиться заміська садиба Кесслерів під Сімферополем, яка є пам’ятником історії та культури. Серед членів цієї сім’ї — вчені та військові, вчителі, почесні мирові судді, опікуни учбових закладів та лікарень.

КІНЕЦЬ ПРИВІЛЕЇВ

Однак незабаром «золотий вік» для німецьких колоністів у Росії закінчився. Привілеї було скасовано. Наприкінці XIX і на початку XX століття було кілька хвиль еміграції російських німців до Америки, які в пошуках кращого життя прямували за океан. У 1940 році в США жило до 400 тисяч німців — вихідців з Росії, сотні тисяч переїхали також до Канади, Мексики, Бразилії, Аргентини, Парагваю та Уругваю. А починаючи з 1914 року, в зв’язку з початком Першої світової війни, антинімецькі настрої повсюдно посилилися, велася пропаганда не тільки проти Німеччини, але й проти німців, що жили в Росії. Вже у серпні 1914 року місцевій владі з Петербургу прийшло розпорядження про затримку та висилку з Криму до заволзьких губерній 4500 німців, котрі зберегли німецьке підданство. Це була перша німецька депортація. Незабаром за розпорядженням із столиці було здійснено висилка німців-чоловіків призовного віку, що мали російське підданство. Німців арештовували вдома, потім відправляли у в’язниці Сімферополя та Севастополя, тримали у поліцейських дільницях. 2 лютого 1915 року царський уряд приймає рішення про ліквідацію німецького землеволодіння. У Тавричній губернії створюється орган iз ліквідації німецьких поселень, який займався описом та оцінкою нерухомого майна колоністів.

Ставлення до німців змінюється тільки після лютневої революції. Незабаром було організовано Губернський комітет кримських німців (голова А.Ф.Гейне, присяжний повірений з Сімферополя). Багато німців повернулося до Криму із заслання. У 1918 році було створено Перший Катеринославський комуністичний кавалерійський полк, що воював проти німецьких окупантів на Україні та в Криму, в якому билися й німці. В 1920 році німецький кавполк у складі армії Будьонного вів бойові дії проти Врангеля, Махна та білополяків. Багато німців билося й проти більшовиків. У 1918 році під час наступу німецьких військ на Крим місцеві колоністи забезпечували їх відомостями розвідувального характеру. З 1919 року серед німецького населення починається мобілізація чоловіків від 18 до 40 років: спочатку до збройних сил півдня Росії Денікіним, потім до частин барона Врангеля; часто мобілізація проводилася насильно.

Коли в Криму остаточно було встановлено Радянську владу (листопад 1920 року), німці тривалий час знаходилися в опозиції до встановлених порядків. Вони не брали участь в керуванні, вели себе апатично, за перші 5 років радянської влади з числа німців до РКП(б) вступило близько 10 чоловік. У грудні 1920 року в обкомі партії створюється німецька секція для посилення агітації серед колоністів. Член Комінтерну Погані видає газету для німців «Червоний Крим», а з 1921 року німецька секція — газету «Молот і плуг». У 1921 році відкрилася німецька радпартшкола, яку згодом було переведено до Одеси; там також видаються дві релігійні газети — для лютеран і католиків. Їх було закрито наприкінці 20-х років.

У 1930 році в Криму створено німецький Біюк-Онларський район з центром в однойменному селищі (нині Жовтневе Червоногвардійського району), а також 36 німецьких сільрад по всьому Криму. У двох районах — Біюк-Онларському та Тельманівському видаються районні газети. У 30-х роках як правило міцні німецькі господарства зазнали розкуркулення, багато німців було вислано з Криму. Торкнулася їх і небувала хвиля репресій 1937—1939 років. Багато німців мали родичів за кордоном, і було досить одного листа за кордон, щоб людину звинуватили у «шпигунстві» й вона назавжди зникла у підвалах НКВС або таборах ГУЛАГу. Практично всі німецькі сім’ї залишилися без батьків. Змішані шлюби та асиміляція, «зрадянщення» всього життя, розкуркулення та сталінсько-беріївські репресії остаточно підірвали економічну та соціальну основу німецького етносу на території Росії та України.

Але головні випробування для німців Криму були попереду: настав 1941 рік і вже 17—20 серпня, тобто ще за тиждень до того, як було видано указ про переселення німців Поволжя, кримських німців вислали з півострова. Відкрили список депортованих близько 50 тисяч чоловік, а пізніше — вивезли ще 2 тисячі. Згодом до азіатської частини СРСР на додаток до 400 тисяч німців (уродженців здебільшого автономної республіки Німців Поволжя), що вже знаходилися там, вивезли ще 300 тисяч, переважно жінок, дітей та стариків. Всіх чоловіків від 15 до 60 років і бездітних жінок зарахували до трудармії, що була табором для примусових робіт, де з ними поводилися як із зрадниками Батьківщини. Жінки та діти були під суворим наглядом НКВС у спецкомендатурах. У цих нелюдських умовах загинуло понад 300 тисяч радянських німців, в тому числі й кримчан…

НІМЦІ СЬОГОДНІ

Новий етап у житті «радянських» німців почався з розпадом СРСР. Незважаючи на всі намагання, їм не вдалося відновити Республіку в Поволжі. Відповідаючи на їхнє прохання Борис Єльцин сказав, що може виділити для цієї мети тільки колишній ядерний полігон Капустін Яр! І тільки перший Президент України Леонід Кравчук офіційно запросив німців до України. До 1996 року з Середньої Азії, Росії та Казахстану виїхали (в основному до ФРН) близько 220 тисяч німців, частина з них повернулася в Україну та в Крим. Для успішної інтеграції німців в українське суспільство зроблено вже чимало, але лідер кримських німців Володимир Ренпенінг, раніше — голова Народної Ради (фольксрату) німців Криму, депутат ВР Криму за німецьким національним округом в парламенті минулого скликання, а нині — заступник Голови рескомнацу Криму, сьогодні більше говорить про проблеми і складнощі життя своїх одноплемінників.

Судіть самі. Формальною залишається реабілітація німців у Росії, в Казахстані, в Україні та в Криму. Закон про реабілітацію депортованих, якого чекають українські німці, в нашій державі так і не прийнято. Становище таке, що німці втрачають перспективу та не вірять більше обіцянкам.

На думку В.Ренпенінга, «сьогодні триває заключна частина процесу руйнування німецької діаспори. Хоч не завжди в цьому винна Україна. Справа в тому, що німці, котрі залишилися на території України, здебільшого втратили мовний та культурний зв’язок з Німеччиною, і не визнаються на історичній батьківщині німцями. Відповідно, вони не можуть виїхати до Німеччини як «співвітчизники». Водночас, німці, що повернулися до Криму, не можуть отримати українське громадянство — паспортів не мають понад 500 чоловік. За 55 років завершився процес штучної асиміляції: втрачено рідну мову, понад 70 % шлюбів — мішані, за рівнем освіти німці знаходяться на одному з останніх місць, зникають останні паростки німець кої культури, пунктуальність; характер сучасних німців сильно «зрадянщений», знищено кладовища, кірхи, пам’ятники, немає національних шкіл, районів та сільрад, тим більше — німецьких назв у топоніміці Криму. Відродити історично відомі німецькі села та райони неможливо — змінився весь устрій життя. Одночасно ми, з одного боку, хочемо залишитися німцями, з іншого боку — жити в Україні, країні, що стала для нас другою батьківщиною. По-перше, відсутні шанси на виїзд до Німеччини. По-друге, нас привертають більш сприятливі кліматичні умови в Криму, ніж у Німеччині. По-третє, доброзичливе ставлення місцевого населення. По-четверте, високий, порівняно з Азією, рівень цивілізації. По-п’яте, терпиме ставлення держави до спілкування російською, яка стала для нас рідною. По-шосте, тісні зв’язки України з Німеччиною, що дозволяє нам сподіватися дивитися з перспективою у майбутнє. Тому вихід залишився єдиний — враховувати сучасний стан справ і знайти оптимальні шляхи влаштування німців в Україні», — вважає Володимир Ренпенінг.

Складною залишається проблема самоорганізації німців в Україні, — вважає Володимир Карлович. — А без цього неможливо вирішити проблему збереження, самоідентифікації німців України в контексті їхньої складної історії. З одного боку, Закон України «Про національні меншини» передбачає створення національно-культурних автономій, а з іншого — в країні немає закону про національно-культурні автономії і створити їх неможливо. Якщо говорити про депортованих німців, а такими визнають тільки частину їх, то й тут є парадокс: організоване повернення ніби триває з 1992 року, але програми немає: тобто організоване повернення не є… організованим. Німців нібито «пристібають» до програми репатріації кримських татар, причому за алфавітом — спочатку називають вірмен, потім болгар, а вже потім — …німців.

Не виконує своїх зобов’язань й Німеччина. Історична батьківщина «захищає» себе й законодавчо, вважаючи, що ті німці, якi втратили рідну мову, не є такими. Це принижує гідність вихідців iз німецьких земель. Адже вони не винні, що потрапили в умови майже півстолітнього найжорстокішого переслідування виключно за національними ознаками.

Володимир Ренпенінг вважає, що виходячи з того, що у 1941 році з України було вивезено 400 тисяч німців, а в 1944 році — 200 тисяч кримських татар, тобто вдвічі менше, хотілося б поставити проблему німців на такий рівень, на якому знаходиться проблема кримських татар. Він пропонує терміново відновити роботу німецько-української комісії з проблем німців в Україні, визнати їх національну самоорганізацію (зрозуміло, без домагань на територіальність та державність), створити державні структури з питань інтеграції німців і кримських татар в українське суспільство, на зразок міністерства у справах Чорнобилю для розв’язання економічних, культурних, соціальних проблем. Необхідно також, вважає він, розробити програму «Німці Криму» до 2015 року, Концепцію самоорганізації німців України.

— Ми, німці, з повагою ставимося до національних прав та інтересів українського народу та інших етнічних груп в Україні, — говорить Володимир Ренпенінг, — але й у нас є свої національні інтереси, які ми хочемо захищати. Ми громадяни України, але ми хочемо залишитися німцями, якими були наші діди та прадіди, і це тільки допоможе нам працювати на благо нової Батьківщини. Але вирішити ці проблеми ми зможемо тільки разом…

Фото з альбому «Кримські репатріанти: інтеграція в українське суспільство».

Редакція висловлює вдячність колективу Програми фонду «Відродження» «Інтеграція в українське суспільство кримськотатарського народу, вірмен, болгар та німців» за надання допомоги в підборі матеріалу й надану інформацію з історії німців у Криму.