Ностальгія

Одна з найстаріших українських політичних організацій — партія Народний рух України — днями відзначила свою 14-ту річницю. Дата не кругла, та й особливого святкування, за винятком урочистого засідання Центрального проводу, рухівці не зорганізовували. Проте оминути увагою цю подію було б несправедливо. Тому що йдеться не просто про історію однієї з багатьох українських парламентських партій. «День народження» Руху — перш за все привід згадати ряд сторінок новітньої історії України.

Тим часом лейтмотивом виступів майже всіх учасників урочистого засідання Центрального проводу НРУ було: нинішній Рух далеко не той, що був колись. І з цим важко не погодитися. Рух кінця 90 х — цесправжній народний фронт, який об’єднав навкруг себе людей різних поглядів, ідеологій, соціального стану, різних національностей, віросповідань, різних бачень минулого та майбутнього, однак з єдиним прагненням: будувати краще життя в Україні. Керований блискучим політиком і патріотом В’ячеславом Чорноволом, Рух голосно й аргументовано заявляв про свої цілі. Сьогоднішній Народний рух — партія не найчисельніша та аж ніяк не найвпливовіша в державі. Схоже, як окрему силу виборці її вже не сприймають, — лише як складову блоку «Наша Україна». А тих, хто свого часу виступав за пошуки «самостійного шляху» й проти розчинення в «НУ», партія давно вже відторгла...

Тож природно, що туга за минулою величчю глибоко вкорінилася в душах членів НРУ. Їхнi заклики до об’єднання, в першу чергу з силами, що так чи інакше вийшли з середовища чорноволівського Руху, вже давно набили оскомину спостерігачам. Лунали вони й протягом теперішніх урочистостей. Хотілося б сподіватися, що сьогодні в ці заклики вкладається дещо інший зміст, аніж ще зовсім недавно. Принаймні за свідченнями співробітників апарату НРУ, за останні місяці — з приходом до керівництва відомого політика, екс-міністра закордонних справ Бориса Тарасюка — внутрішньопартійні методи роботи змінилися. Партія почала модернізуватися, переходити на ефективніші методи самоорганізації, динамічніше реагувати на зміни політичного життя, почалося впровадження західних канонів менеджменту. Сам лідер НРУ Борис Тарасюк в розмові з кореспондентом «Дня» заявив, що процес повернення в Рух його колишніх членів та симпатиків уже розпочався, прикладом чого може слугувати заява глави Республіканської християнської партії Миколи Поровського про наміри об’єднатися з НРУ. (Утім, здатність РХП до об’єднання напередодні виборів з потужнішими й перспективнішими партнерами добре відома.) За словами пана Тарасюка, партія повинна хоча б спробувати повернути собі колишній вплив та авторитет до найближчих президентських виборів. При цьому одним з пріоритетів Борис Тарасюк назвав підготовку сучасних партійних менеджерів, кваліфікованих кадрів. «Ми повинні підготувати тисячі рухівських активістів, щоб вони були фаховими учасниками виборчого процесу на виборах 2004 року», — сказав лідер НРУ.

Що ж, завдання амбітні. Але суспільно-політичні умови в Україні 2003 року серйозно відрізняються від умов 1989—1990 років. Щоб повернути вплив та авторитет рівня тих часів, НРУ, очевидно, слід не лише вирішити проблему підвищення ефективності партійної роботи, хоча це теж дуже важливо. Партія повинна чітко визначити своє власне місце на політичній карті України, зайняти свою власну позицію з усіх ключових питань, що хвилюють суспільство, мати свою власну думку та відповіді на виклики сьогодення. Чи можливо зробити це, перебуваючи в тіні іншої, хай навіть схожої за ідейними настановами, політичної сили? Не заявляючи від себе, а лише «киваючи головою» на знак згоди зі своїм політичним патроном? Однозначно — ні. Все частіше звучать думки експертів про те, що затишні місця в блоці «Наша Україна», які виборола собі рухівська номенклатура, можуть коштувати самого існування партії в подальшій перспективі. Україна йде до парламентсько- президентської республіки. Це означає, що парламент рано чи пізно стане головним «силовим центром», а парламентські вибори — головними виборами, що визначають ритм політичного життя в країні. Чи може за перемогу на парламентських виборах боротися партія, яка не позиціонує себе як політично самодостатню одиницю? Навряд чи. Отже, припущення напрошується саме собою: якщо Народний рух має намір відвоювати втрачені позиції, його керівництву вже найближчим часом слід вирішити проблеми політичної самоідентифікації.