Нові виклики

По-перше, для справжнього буму немає внутрішніх передумов. Ріст заробітної платні в обох секторах (державному та приватному) надто повільний і не встигає за інфляцією цін.

Незрозуміло, над якими показниками інфляції чаклує уряд, адже швидкість спорожніння кишень «маленького українця» значно їх випереджає. Легендарна ремарка директора Бойка екс-прем’єру Ющенку: «Давайте підемо у звичайний магазин», — залишається актуальною. Підвищення зарплатні взагалі в світі не є справою уряду – в обох секторах це справа профспілок. Українські профспілки інертні – тому українці продовжують бiднiшати або тікати за кордон.

Пенсійну реформу не здійснено, а за існуючої системи та демографічної ситуації люди зрілого та пенсійного віку не ризикують залишати держсектор, а тримаються за вбогу зарплатню.

Коли ж наша держава кінець кінцем зрозуміє, що відповідність та індексованість мінімальної зарплатні, пенсії, субсидії по безробіттю відносно прожиткового мінімуму є аксіомою соціально-економічної моделі всіх сучасних розвинутих країн та їхнiх найближчих суперників? Якщо для встановлення цієї аксіоми в Україні треба відкинути монетаризм, то туди йому і дорога – Аргентина явила нам грізний приклад. Якщо треба налякати крупних тіньовиків – то нащо ж ми сплачуємо податки на відповідну діяльність відповідних міністерств?

Українці продовжують уперто не довіряти банкам – отже, без примусового переходу всієї державної діяльності по персональних виплатах (зарплатні, пенсії, субсидії, стипендії) на карткову систему – вже не обійтися. Інакше українці продовжуватимуть отримувати зарплатню в конверті, витрачати гроші на пасивне споживання, а вся наша банківська система дорівнюватиме одному польскому чи російському банку.

Податковий кодекс, що його сподіваються проштовхнути до осені і на що поки що неспроможний парламент – далеко не революційний, проте все ж кращий за чинний. Якщо збережеться податковий статус-кво, то вся країна невдовзі зареєструється приватними підприємцями, аби сплачувати єдиний податок.

По-друге, рейтинг країни у світовому господарстві залежить щонайменш від характеру її експорту, рівня імпорту та експорту капіталу. В Україні із цими показниками проблема, оскільки високотехнологічні, кінцеві та інтелектуальні сегменти нашого експорту – дуже незначні, невідповідні створеній за часів СРСР інфраструктурі виробництва. Наразі Україна багатіє лише ре-експортом (транзитом), продажем напiвфабрикатів, кiнцевої продукції із низькою собівартістю переважно в межах СНД. Ці негаразди не можуть мати окремого, точкового рішення. Проте складовою комплексу заходів «нової економічної політики» мали б стати низькі податкові режими для виробників високотехнологічної продукції.

По-третє, поки що «Україна експортна» балансує на євроамериканських протиріччях та зближенні з Росією (із якою в той самий час веде торговельну війну).

Втім, необхідно зрозуміти, що без радикальних кроків у напрямi СОТ, ЄС чи/також ЄАЕС – одного чудового дня наші сусіди рішуче зачинять кордон з усіх боків. На жаль, Україна — не Китай і тому питання вже не в тому, чи вигідний нам вступ до СОТ, але в разі вступу туди пізніше за Росію ми ризикуємо не тільки програти торговельну війну, а ще й вступати до СОТ на російських умовах.

Торговельна війна закономірна, адже в обох країнах міцнішає національний капіталізм, але СОТ – це той козир, який умить перетворить іноді комічний лобізм на гру в одні ворота. Наші сусіди-євроасоціати не скупляться на обіцянки, але зроблять усе, що їм скажуть базові платники податків – євроінвестори.

У Росії вступ вигідний лише п’яти відсоткам підприємців, в Україні, можливо, ще меншому відсотку. На жаль, іншого не дано. Якщо світова безпека «а ля Вашингтонський консенсус» розсипалася у минулому вересні, то його система стандартів – аж ніяк. Наприклад те, що легальне комп’ютерне забезпечення занадто дороге для українців, жодною мірою не є проблемою виробника, а лише станом господарства і соціальної політики самої України.

Навіть незважаючи на вічний цинізм міжнародної політики, два уроки моралі світове співтовариство засвоїло раз і назавжди – це нацизм і дефолт (Мексика-82). Щодо всього іншого, подвійні стандарти є об’єктивною реальністю – сильний нав’язує свою волю слабшому, прикриваючись «нормами». Проти держав, що ними керують нацисти чи безвідповідальні транжири, об’єднуються не тільки їхні прямі конкуренти, але й усі інші. України це жодною мірою не стосується, хоча натяк досить очевидний: у провідних організаціях-стандартизаторах співіснують демократії, автаркії, теократії, тоталітарні режими. Киргизія — член СОТ і поки що ніхто не реагує на масові утиски прав людини в цій державі. Після утворення ради «Росія — НАТО» чеченська проблема зникне так само, як греко-турецькі протиріччя, чи консервується, як Ольстер.

Приєднання України до СОТ, і в якійсь формі – до НАТО, це запорука згасання ажіотажу навколо внутрішньо- та зовнішньополітичних скандалів, зникнення окремих «подвійних стандартів», тощо. Якщо до цього додати комплексні зміни у соціальній, податковій та інноваційній політиці – то депресія залишиться лише в примарних снах її генерації.

Ці три проблеми – несправедлива соціальна політика, примітивізм структури експорту та загроза економічної ізоляції – є явищами нової доби, постдепресії. У тому чи іншому вигляді із ними зустрічалися між- та післявоєнні США, післявоєнна Європа, «застійна» Південно-Східна Азія. Міжвоєнну Європу ці явища зруйнували, соціальна політика в Південно-Східній Азії до сих пір шкутильгає – на щастя, там існують масові та агресивні профспілки. Після побудови капіталізму, до цих проблем дозрів і пострадянський простір, а найбільш відчутними вони стали для промислових держав цього регіону.

Звичайно, при вирішенні цих проблем виникають певні дилеми: * як поєднати низькі податки

із сильною соціальною політикою?

* як захистити національний інтерес, вступаючи до організацій, що свідомо його «редагують»?

* як підтримувати стратегічний (перспективно високоприбутковий) сектор за рахунок тактичного (швидкообігового)?

Напевно, для оптимальної поведінки в умовах таких дилем нашим урядам та парламентаріям усіх часів не вистачало чотирьох «дрібничок»:

* відвертості

* швидкої реакції

* чіткого бачення майбутнього і стратегічного мислення взагалі

* простої моралі

Бо тільки невідвертий може таким чином, як у нас обраховувати інфляцію.

Бо тільки немобільний може занапастити стратегічну галузь, в якій уже багато хто в Україні заробляє мільйони та прославляє державу в світі.

Бо тільки короткозорий може домагатися окремої зони вiльної торгівлі з окремою державою в світі геоекономічних блоків та спільних стандартів.

Бо тільки аморальний може тижнями торгуватися за другорядну посаду коли простоюють важливі законопроекти.

За дванадцять років в Україні не з’явилося де Голлів, Рузвельтів, Піночетів – лише кандидати в Хмельницькі, Столипіни, Бальцеровичі. Попри дефіцит довіри, попри нестачу харизматів, попри брак професіоналів – Україні необхідна нова економічна політика – внутрішня та зовнішня.

Зміна державного, економічного і соціального устрою вже відбулася – і змінила нас, на жаль, не в найкращий бік. Чи залишимося поколінням депресії – покаже вже наступна парламентська більшість.