Обрали. Варто запам'ятати, кого і за що

Спільна історія і відсутність мовного бар'єра зовсім не означають однаковості політичних процесів. Напевно, саме так можна оцінити головний підсумок виборів, що відбулися. Українці робили вибір самі, проігнорувавши підказки ззовні. Та й внутрішні «підказувачі» робили це настільки незграбно, що хотілося голосувати навпаки. Що ж ми отримали у підсумку?

КОМУНІСТИ

Насамперед, ми майже точно знаємо кількість українців, які безнадійно бідні і ні на що вже у цьому житті не сподіваються. Єдине, що вони можуть, — піти і проголосувати за комуністів. Ці люди розуміють, що минулого не повернути, проте за чинну владу не голосують. Низка політологів вважають «комуністичний електорат» частиною технології, яка допомагає нинішній владі утримуватись на вершині. Реально ж це бідні матеріально і пограбовані духовно люди. Вони дисципліновано віддаватимуть свої голоси комуністам так само дисципліновано, як і жили, бо іншого життя не знали. І коли у черговий раз хтось розмірковуватиме про парламентські плани комуністів, хай би згадав про людей, кинутих напризволяще, які не вміють нічого іншого, як виконувати наказ партії. Кiлькiсть цих людей незабаром уточнить Центрвиборчком.

ЗАХІД

За що варто цінувати виборця Західної України, так це за дисциплінованість. На відміну від пенсіонерів-комуністів, дисципліна «західняків» має змінний характер. Кидаючись із сторони в сторону, тут масово і майже одностайно голосують то за Кравчука, то за Кучму, то за Ющенка. Ну хоч би який плюралізм чи хоча б розрахунок! В таких умовах завдання одне — стати тою особою, в яку тимчасово повірить галицький та волинський виборець. А далі — справа техніки. Зупинити переможний поступ різношерстої «команди Ющенка» у цьому регіоні було до снаги лише окремим місцевим політикам, чий авторитет сягає більш давніх часів, коли народ ще не знав, що має «месію».

ВЛАДА

Не треба бути знавцем математики, аби вирахувати, що більшість виборців проголосувала проти нинішньої влади. Називати себе провладною партією було на цих виборах рівнозначно політичному самогубству. Пропрезидентський блок «За єдину Україну!» здобув принизливий відсоток. Принизливий не для себе, принизливий для влади. Причина на поверхні. Як міг виборець повірити агітаторам влади, коли ті агітатори не вірили самим собі і одне одному? Призначений лідером Володимир Литвин відчував дуже помітний дискомфорт у цій ролі. А як інакше, коли поруч ще кілька амбітних політиків, які хочуть влади не менше, а більше за свого названого лідера. Робота влади на місцях мала два рівнi. Якщо задля проходження себе особисто по мажоритарному округу місцеві керівники робили все можливе і неможливе, то на блок працювали, як правило, чисто декоративно. Їх можна зрозуміти. Власний мандат — це серйозно, а «партія влади», як це у нас заведено, може ще раз змінитися. То чого тоді метушитися?

ОПОЗИЦІЯ

Несподіваний для багатьох успіх Мороза і Тимошенко ще раз підтвердив, що владу у нас не дуже люблять, а ЗМІ не дуже довіряють. Ми ніби повернулися у радянське минуле, коли народ, послухавши радіоновини чи подивившись телевізор, iшов за справжніми новинами до сусідів чи знайомих. Саме так зароджувались неймовірні чутки, саме так з'являлися невизнані владою «герої». А провідні вітчизняні ЗМІ тим часом втратили бойову форму, заколисані високими власними рейтингами. Занадто довірились вони своєму рейтингові. Це за американською чи європейською технологією високий рейтинг газети чи телеканалу автоматично забезпечує довіру більшості населення до цієї газети чи телеканалу. У нас діють інші закони, закладені ще у часи сталінської пропаганди, коли ніхто не вірив офіційним новинам. Вибори безжально показали керівникам ЗМІ рівень їхнього реального впливу на політичні симпатії народних мас. Те, що романтичні часи кінця 80-х, коли журналісти були кумирами мільйонів, назавжди минули, довів також відчутний неуспіх на виборах тих журналістів, які ризикнули взяти в них участь як кандидати. Йдеться не про людей, що розжилися при нагоді редакційним посвідченням чи членським квитком СЖУ. Мова про дійсно відомих і популярних журналістів. Їх слухають, їх знають, але їм не вірять. Вірять в основному Ющенковi — навіть тоді, коли він мовчить.

ЮЩЕНКО

Лідеру «Нашої України» вдалося не розгубити високого рейтингу і привести за собою у Верховну Раду (разом із мажоритарниками) понад сто кандидатів. У потенційних конкурентів Ющенка було два шляхи — або втиратися поближче до «надії нації» аби будь-що потрапити у парламент, або намагатися з ним конкурувати. Втиратися вийшло краще, що не дивно для України, де теля, яке ссе дві мамки, є чи не національним символом. А зі спробами конкурувати було складніше. Бажання обійти конкурента було, ресурси були, а ось вміння... Запрошені опонентами Ющенка політтехнологи працювали швидше на конкурента, а не на замовника. Впізнаєте? Та сама самовпевненість і нездатність встигати за часом, яка характеризувала номенклатуру 80- х, властива і владі нинішній. Інша річ, що з вознесеними самою ж владною пропагандою опонентами наша влада добре вміє домовлятися. Це вміння теж залишилось із 80-х років і урівноважує певним чином невміння працювати із виборцями. Єдине, що здобув на цей момент Ющенко — статус рівноправного учасника домовленостей з владою. Не опозицією ж його вважати!

ПЕРСПЕКТИВА

Ризикну передбачити, що подальші події також розгортатимуться за нашим внутрішнім сценарієм, а не за зовнішніми рецептами. Арифметично парламент може очолити опозиційна сила. Це якщо враховувати передвиборне позиціонування. Коли ж дивитись на речі реально, то цілком ймовірними виглядають перспективи створення дуже широкої більшості за участю «партії влади». Незважаючи на впевнене проходження до парламенту ні Морозу, ні Тимошенко не вдасться об'єднати більшість депутатів навколо ідеї усунення чинного глави держави. Навряд чи захоче всього і одразу Ющенко. Ті, хто зробив ставку на лідера «Нашої України», мають набагато вищі цілі, ніж захоплення ілюзорної влади над більшістю у Верховній Раді.

ШІСТЬ, А НЕ ВІСІМ

Із позитиву останніх виборів ми вже відзначили перемогу вітчизняних політиків над зарубіжними технологіями. Ще одним позитивом є лише шість блоків та партій, які пройшли до Верховної Ради за партійними списками. Це вже майже «як у людей» і свідчить про те, що політична структуризація нашого суспільства повільно, але відбувається. І нехай вибір 2002-го року був поки що скоріше емоційним, ніж раціональним, він був перспективнішим, ніж за чотири роки перед цим. Виборець не повівся на зелені, оранжеві, жіночі та інші штучні проекти. Час таких «фішок» минув, що вселяє надію. Ми вже майже готові до чисто партійних виборів, оповідки про «понад сто партій, які нікого не представляють», вiдходять у минуле. І не має принципового значення, чи збережеться «блок Ющенка» як партія, аби відповісти через рік-два перед своїми виборцями, або зникне з політичної арени. Збережеться лідер, який і відповість за тих, кого привів до влади під своїм іменем. А там настане час нового вибору.