Оксана БІЛОЗІР: «Я вдячна «Нашій Україні», що не потрапила до першої п’ятірки»

— Оксано Володимирівно, всі звикли бачити вас на сцені. Однак схоже на те, що тепер шанувальникам «Україночки» доведеться задовольнятися парламентською хронікою. Чи не шкода було міняти концертну залу на сесійну?

— Даруйте, але така постановка питання мене дивує і дратує водночас. Кому спало на думку, що я збираюся полишати сцену? Я продовжуватиму співати. Більше того, маю намір нарощувати свій творчий потенціал. Депутатство не лише не заважатиме, але й допомагатиме. У першу чергу тому, що тепер у мене буде значно більше приводів зустрічатися з людьми.

До того ж, моїм виборцям, які раніше були для мене просто шанувальниками, буде дуже цікаво поспілкуватися з таким депутатом, як я. Людям я добре знайома, і на відміну від багатьох «чистих» політиків, завжди відкрита до розмови з будь-ким. А наш люд вельми потребує прямого спілкування з представниками влади. Це я добре відчула під час передвиборної кампанії, не раз дивуючись, скільки у людей накопичилося запитань без відповідей до можновладцiв. Тому маю твердий намір використати свій статус депутата та авторитет артиста для налагодження постійного діалогу між владою та народом.

— Отже, політика має стати продовженням вашого творчого шляху?

— Звичайно. Хоча з політикою я, по суті справи, вже знайома багато років. Кожний український виконавець, який не цурається свого народу, власної мови та культури, є справжньою політичною фігурою. Виконуючи українську пісню, артист стає політиком без політики.

— Ще 1999 року ви закінчили дипломатичну академію. Ставши депутатом Верховної Ради, обрали комітет у закордонних справах. Чому вас цікавить саме зовнішня політика?

— Зовнішня політика — це представництво. Мені випала щаслива доля побувати з концертами на всіх континентах, у тому числі в країнах, де немає жодного українця. Але скрізь відчувала інтерес до нашого мистецтва. Сподіваюсь, мій досвід стане у пригодi. Крім того, мені дуже хотілося б, аби нашу країну у світі поряд з чоловіками представляли ще й жінки. Переконана — завдяки дипломатам-жінкам до України ставитимуться зовсім інакше.

— Ваша місія на виборах — співати після кожного виступу лідера блоку — була в «Нашій Україні» однією з найвідповідальніших. Однак «у нагороду» ви дістали тільки семидесяте місце в списку. На початку перегонів навіть оптимісти не вважали його прохідним. Скажіть відверто — чи не ображались ви на пана Ющенка?

— Ні в якому разі! По-перше, все вийшло дуже символічно. Мій номер в списку — сімка. Номер мого депутатського посвідчення — 295. Сума цифр також дає сімку. Я дуже чутлива до символів, почуваю себе частиною природи і завжди сприймаю ті знаки, які вона мені посилає.

По-друге, вважаю, що в списку я могла бути лише у двох місцях. Або там, де й була, або ж у першій п’ятірці — такий варіант також обговорювався керівництвом блоку. Я надзвичайно вдячна «Нашій Україні», що моє ім’я не було поставлене наперед. Коли б це сталося, виникло б чимало запитань як до мене, так і до блоку. У когось могли виникнути підозри (і цілком логічні), що «Наша Україна» замість справжньої агітації лише експлуатує відомі імена. Я дуже рада, що нам вдалося уникнути подібних негативів.

— Не секрет, що чимало співаків працюють на виборах далеко не за ідею. Як ви до цього ставитесь?

— Я не хотіла б нікого звинувачувати. Тут пригадується думка, почута колись від мудрих людей у селі: «Щоб жити по правді, треба бути героєм».

— До парламенту балотувалася ціла плеяда зірок естради. Однак заповітний мандат одержали всього кілька. Як воно — бути естрадною зіркою в депутатському товаристві, чи не втомлюють вас колеги своєю увагою, особливо чоловіки?

— Аніскілечки не втомлюють. Як артист я вже досягла того рівня, коли будь-яку, навіть доволі нав’язливу увагу до себе перестаєш помічати. Буває, знайомі кажуть — ого, як тобі услід озираються! А я настільки звикла, що просто не бачу цього. До того ж, наше депутатське товариство доволі специфічне. Заходячи в зал для засідань, ми перестаємо бути зірками, поетами, спортсменами, банкірами, бізнесменами, чи навіть жінками й чоловіками. Ми всі робимося парламентарями з одним голосом кожен. І я вважаю, що це правильно — робота є робота.

— Добрих два місяці парламент займався виключно питаннями самоорганізації. Чи не було у вас відчуття, що це «викинуті літа?»

— На мою думку, все якраз навпаки. Коли приходиш на нову роботу, спочатку знайомишся з оточуючими, вивчаєш робоче місце і лише потім починаш потроху підключатися до робочого процесу. Так і тут. Це не залежить від того, чи ти новий та молодий депутат, чи вже утретє в парламенті. Комунікативні зв’язки, вектори інтересів — усе будується заново. Враховуючи це, процес самоорганізації парламенту пройшов досить ефективно і швидко.

— Окрім вас, Університет культури та мистецтв має в парламенті ще одного дуже відомого «артиста» — ректора університету Михайла Поплавського. Як таке представництво в парламенті відіб’ється на загальному стані справ у вашому вузі? Чи не виникало думки перетягнути Михайла Михайловича до своєї фракції?

— Сподіваюсь, представництво Університету в парламенті відіб’ється перш за все на українській культурі.

Що ж до нашої фракційної приналежності, це не так і важливо. Україна велика, люди різні. Це дуже добре, що у нас є багато фракцій, було б нерозумно всіх зігнати в одну. Розвиватися можна лише тоді, коли є різноманіття. Мені дуже цікаво спілкуватися з людьми, які мають протилежну точку зору. Мені цікаво знати, які вони аргументи мають. Знаючи думку інших, ми уникнемо непорозумінь із ними. Так що думки нехай в нас будуть різні, аби лиш цілі були одні — розвиватися та реалізовувати свої потенційні можливості на радість і щастя собі та своїй країні.

— Що ви думаєте з приводу нинішнього стану української мови в нашій державі?

— Стан катастрофічний. Вихід лише один. Ми повинні зробити залізним правило — люди, які працюють у бюджетній сфері, тобто отримують зарплату від держави, на робочому місці мають спілкуватися виключно державною мовою. І це має стосуватися всіх — від Президента до двірника.

— Чому, на ваш погляд, українська естрада до цих пір не в силах потіснити російську?

— А чому вона повинна її тіснити? Як на мене, наша естрада повинна спрямувати зусилля на своє власне зростання. Якщо думати про те, щоб з кимось боротися, завжди програємо. Слід направляти енергію на позитив. Є проблема — розвиток естради, як і культури загалом, потребує грошей. Вітчизняний капітал потроху напрацьовується. Гадаю, незабаром ми побачимо його в рості кіновиробництва, естрадної музики, театрів і т. iн. Однак для того, щоб він пішов на підтримку саме української культури, ми всі повинні відчувати тісну прив’язку до неї.

— Існує думка, що «Нашу Україну» згуртувала віра її учасників у майбутнє президентство Віктора Ющенка. Наскільки ви з цим згодні?

— Звичайно, віра в Ющенка є центральним фактором. Однак віра в нього — це не просто віра в перспективного політика. Це віра в людину, яка здатна принести в політику мораль, відкритість, чесні правила гри. Саме в надії на це люди тримаються за Віктора Ющенка.

— Чи не боїтеся, що тепер, коли ви стали політиком, ваше ім’я може бути використане для прикриття чиїхось вузькополітичних інтересів?

— Це дуже серйозне питання для мене. Ім’я мені дали мільйони шанувальників. В мене ніхто не вкладав грошей, окрім тих людей, які ходили на концерти. Тому я не дозволю нікому розпоряджатися своїм ім’ям на власний розсуд.

— Ви готові до того, що в політиці вам доведеться зустрітися не лише з галантними джентельменами?

— А сцена, по вашому, це лише квіти? Тих принижень та образ, що мені довелося натерпітися за 25 років артистичної кар’єри, вистачить на кілька політичних біографій. Так що «бойовиго гарту» мені не займати.

— У вашому кліпі «Лелеки», який з’явився минулого року, фігурують двоє симпатичних немовлят. Кажуть, це діти відомого політика Петра Порошенка. Як вони туди потрапили?

— З родиною Порошенків у нас давні приятельські стосунки. Петро Олексійович спонсорував цілий ряд моїх мистецьких проектів, у тому числі кілька концертів у Нацiональному палаці Україна. Потім, коли у подружжя Порошенків народилася двійня — близнята Саша та Женя, Петро Олексійович запропонував мені стати хрещеною мамою, а Віктору Ющенку — хрещеним татом. Під час зйомок відеокліпу мої хрещениці проявили себе справжніми артистами — у свої півтори рочки вправно виконували усе, що від них вимагалося — показували ручкою, де летять лелеки, сідає сонечко і т. iн. «Які в нас в Україні чудові діти!» — подумалося мені. Хотілося б, що б було якнайбільше достойних сімей. Діти, які зростуть в них, народжуватимуть нам героїв!