Олімп без олімпійців

Історія з е-деклараціями посадовців вивернула на поверхню і без того далеко не бездоганну суть нинішнього політичного класу. Загальний діагноз — по суті країною керують дрібні люди, для яких головною цінністю в житті є не інтереси держави, а влада і гроші. Це говорить про те, що справжніх лідерів на владному олімпі у нас немає. Зрештою, про це свідчить і стан країни.

«Люди, які здатні діяти в ім’я України за новим морально-психологічним і духовним принципом, є. Їх більше, ніж було 2013 року, — пише у «Фейсбуці» експерт Сергій Жижко. — Але стати політичною силою, яка здатна не тільки змінити існуючу систему, а й діяти успішно по-новому при владі вони, на разі, не спроможні. Зокрема й тому, що не спроможне сформуватися кадрове ядро для такого суспільно-політичного руху. Зокрема й тому, що такі люди не здатні погодитися на своє місце у такій новій структурі і не спроможні побачити лідерів для своєї діяльності».   

Констатація проблеми дійсно є слушною. Власне газета «День» постійно звертала і звертає на це увагу. Зокрема, коли з’явився черговий шанс після Євромайдану — об’єднатися представникам громадянського суспільства і створити свою потужну політичну силу, яка могла пройти в парламент і представляти сам Майдан, а не його сцену, ми провели низку круглих столів під час і після відомих подій, на яких закликали активістів об’єднатися. Однак, стара система взяла гору і представники Євромайдану розбрелися старими політичними проектами.

Тому головне питання — чому?

«Насправді це велика проблема, коли справжня громадська активність не виходить на політичний рівень у вигляді певних партій. Або навіть якщо і виходить, як у нас, то за підтримки великих коштів, — коментує заступник голови Інституту соціології НАН України Євген Головаха. — На жаль, за ідею, за гідність люди ще можуть вийти на майдани, а далі боротися за політичні позиції — вже тільки за гроші. Чому так відбувається? Я це все-таки пов’язую з відсутністю досвіду розбудови демократичної політичної системи, відсутністю державотворення. Поки у нас в політику йдуть люди, які переслідують власні меркантильні інтереси. Навіть ті, що, на перший погляд, приходили у політику як романтики».

В чому проблема, що українців, попри всі події в країні, тасують стару колоду політиків, так і не створивши ідеологічну партію і не виплекавши справжнього лідера? 

«Лідером стає людина, яка має харизму, тобто здатність перетворити аудиторію на послідовників, — продовжує Євген Головаха. — У нас є багато людей, які можуть захопити аудиторію, але не перетворити її на послідовників. Іноді це можуть бути люди, які володіють пересічним інтелектом, а іноді такі постаті, як Магатма Ганді, Нельсон Мандела чи навіть Ісус Христос. Звичайно, нашій країні потрібні справжні лідери. Інакше ми будемо дуже довго знаходитися в стадії стагнації, яка невідомо чим може закінчитися для країни. Лідери потрібні, щоб прискорити процес становлення і розвитку держави. Найпростіший шлях стати справжнім лідером — це переконати і продемонструвати людям свій безкорисливий шлях в ролі лідера».

«У світовий практиці немає серйозної теорії — як виникають справжні харизматичні лідери, які б могли створити умови для прогресивного розвитку, — продовжує Євген Головаха. — Немає теорії — чому в одних країнах такі лідери з’являються, а в інших не з’являються. От чому, наприклад, в Південноафриканській республіці міг з’явитися Мандела, а поряд в Родезії, нинішньому Зімбабве, з’явився протилежний лідер — божевільний Мугабе? Хоча умови фактично були однаковими. Припущу, що атмосфера сприяє появі лідерів. Напевно, у нас ще немає такої сприятливої атмосфери для появи справжніх лідерів».

Чи завжди було так за роки незалежності? «У нас були консолідуючи фігури, але суспільство не зуміло об’єднатися навколо цих людини, — коментує політолог Сергій Жижко. — Згадаємо президентські вибори 1999 року.  Був лідер — Євген Марчук, але виявилося, що люди не готові його підтримати. Здавалося б, це був ідеальний шанс — підтримайте, однак суспільство не зорієнтувалося в ситуації, тодішня влада просто ошукала людей. З іншого боку, всі ми пам’ятаємо Віктора Ющенка, якого підтримали більшість патріотичних сил (один з небагатьох випадків, коли він став об’єднуючою фігурою), але люди не зуміли розпізнати, що ця людина не здатна виконати місію лідера. Це велика помилка, яка далася в знаки, люди розчарувалися».

Зауважимо, що після «помаранчевих» подій суспільство розчаровувалося ще не один раз, наступаючи на одні й ті ж самі граблі. «Нам треба навчитися визнавати свої помилки, розрізняти погане та якісне, — відповідає Сергій Жижко. — Поки нам це не вдається і доводиться обирати серед тих, які запропоновані від кланово-олігархічних структур. Вони якраз протягом багатьох років займаються вихованням власних кандидатів, перекривши фактично всі соціальні ліфти для людей не з свого середовища. Тобто одна з причин відсутності сьогодні якісних причин і лідерів — це не тільки радянські травми, а й наслідок «система Кучми», яка знищувала здорові паростки. Така ситуація призвела до того, що сьогодні в політикумі у нас практично немає яскравих людей, лідерів».

«Звичайно, є і такі причини, як вульгарний егоїзм, тобто бажання бути першим тільки самому або об’єднуватися в дуже вузькі групи за принципом подібності, невміння входити в ширші об’єднання. От є, наприклад, багато націоналістичних сил, але вони не хочуть об’єднатися із собі подібними, навіть під час виборчої кампанії, тому їхня діяльність і не є ефективною. Взагалі ця проблема присутня всім національно-демократичним силам. Тому я би звернув увагу на те, що суспільство повинно само вирощувати лідерів і ядро політичних сил. А для цього потрібно бути принциповим у ключових питаннях державотворення, бути освіченими і спиратися на платформи, які продукують знання власної історії, гартування національного характеру і створення альтернативи».