ОУН і УПА. Ще одна спроба визнання
Президент України Віктор Ющенко у порядку законодавчої ініціативи надіслав на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20—90 х роківXX століття» з проханням розглянути його як позачерговий та невідкладний.
Таким чином започатковано новий етап в епопеї під назвою «державне визнання боротьби ОУН і УПА». Особливістю цього етапу є те, що проект відповідного закону вніс до вищого законодавчого органу глава держави, якого підтримує офіційна парламентська більшість та сформований нею Кабінет Міністрів. Очевидно, що за таких умов шанси ухвалення законопроекту істотно зростають, а отже можна очікувати, що 2008 рік стане роком відновлення історичної та соціальної справедливості стосовно одного із наймасовіших і найбільш організованих періодів національно-визвольного руху України.
Про шанси — згодом. Спочатку про законопроект. Він — невеликий, складається лише із шести статей, якими визначається, що учасниками боротьби за незалежність України є особи, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній або збройній боротьбі за свободу і незалежність України у 20—90 х ХХ століття ускладі Української військової організації (УВО), Карпатської Січі, Організації українських націоналістів (ОУН), Української повстанської армії (УПА), Української головної визвольної ради (УГВР), а також особи, які надавали допомогу і сприяння діяльності зазначених організацій.
Як бачимо, в переліку організацій, у складі яких діяли «учасники боротьби за незалежність України», зафіксовано практично усі дієві на той час політичні та військові структури, окрім Української Національної Ради, яка функціонувала в окупованому фашистами Києві, та дивізії «Галичина». Це, звичайно, хиба законопроекту, який в цілому віддзеркалює реальну розстановку українських сил, що вели політичну і збройну боротьбу за визволення України від окупантів.
Правда, у законопроекті є суттєве уточнення. Зокрема, відзначається, що учасниками боротьби за незалежність України також можуть бути визнані особи, «які проводили у складі інших організацій або індивідуально діяльність, спрямовану на здобуття Україною незалежності». Перелік таких організацій та видів індивідуальної діяльності, спрямованих на здобуття Україною незалежності, затверджується урядом. Хочеться вірити, що до цього переліку згодом увійдуть колишні члени націоналістичного і повстанського підпілля, які не входили до згаданих формувань, але активно діяли на окупованій Радянським Союзом території України.
Крім того, законопроект визначає, що учасники боротьби за незалежність України користуються правами і свободами, передбаченими Конституцією України, законами та іншими нормативними актами, а держава гарантує їм соціальний захист. Водночас органи місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевих бюджетів можуть надавати ветеранам матеріальну та іншу допомогу.
Якщо законопроект підтримає більшість депутатів, то українські комбатанти отримають відповідні посвідчення, і кожному з них гарантуватиметься захист прав, свобод і законних інтересів у порядку, встановленому чинним законодавством.
У законопроекті також зазначається, що закон «має надзвичайно важливе суспільно-політичне та морально-політичне значення, сприятиме відновленню історичної справедливості, підвищенню авторитету України на міжнародній арені, закладе підвалини реального примирення та консолідації суспільства».
Тепер про шанси. Не зважаючи на те, що ініціатива ухвалення законопроекту належить Президенту Ющенку, а у парламенті зареєстрована пропрезидентська й проурядова більшість, немає стовідсоткових гарантій успішного голосування щодо зазначеного проекту закону. Так, народний депутат від БЮТ Андрій Шкіль не відкидає можливості, що представники бізнес-еліти в обох блоках більшості можуть проігнорувати це голосування. «Але не думаю, що таке трапиться, бо ухвалення цього закону — це данина усім тим, хто загинув, і тим, хто воював і вижив», — наголосив бютівець.
Більший оптимізм випромінює член фракції НУ-НС Тарас Стецьків: «За пропозиції і законопроекти, які вносить Президент, наша фракція голосуватиме одностайно і однозначно «за», — заявив він. «Це буде одностайне голосування двох фракцій, як це було, наприклад, за кандидатуру прем’єр-міністра», — запевняє нардеп.
Здається, ніхто не сумнівається, що жодного голосу за державне визнання ОУН і УПА не віддадуть депутати фракцій Партії регіонів та комуністів. Більше того, відомий комуністичний яструб Олександр Голуб попередив, що комуністи готові блокувати трибуну у випадку, коли під час голосування цього законопроекту порушуватиметься регламент Верховної Ради. «Наша фракція виступатиме категорично проти. Бо ухвалення такого закону — це наруга над жертвами фашизму, це виклик антигітлерівській коаліції», — резюмував Голуб.
Як завжди, туманною є позиція блоку Литвина, хоч цей «туман» останнім часом дедалі більше має антипрезидентське забарвлення. Про невизначеність фракції цього блоку у питанні визнання ОУН і УПА наголосив народний депутат Сергій Гриневецький. За його словами, в Україні існують інші питання, які потребують першочергового вирішення, а відтак законопроект Ющенка неактуальний. Отже, дуже мала ймовірність, що блок Литвина позитивно голосуватиме за державне визнання українського національно- визвольного руху.
Не можна виключати того, що на процес голосування за визнання ОУН і УПА впливатиме так званий російський чинник. Адже офіційна Москва неодноразово категорично виступала проти «легалізації» ОУН і УПА й трактувала націоналістичний рух у дусі комуністичної пропаганди, тобто як «бандформування». Не секрет, що в усіх фракціях парламенту чимало проросійськи налаштованих депутатів, які не бажатимуть «загострювати стосунки» з Росією, а тому не підтримають відповідний законопроект.
У будь-якому випадку розгляд та голосування у Верховній Раді за внесений Президентом Ющенком проект Закону України «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20— 90 х XX століття» стане знаковою подією для усіх фракцій парламенту, і насамперед, його більшості. Це буде тест не лише на її життєздатність, а й на спроможність бути проукраїнською більшістю, яка у змозі ухвалювати доленосні для нації закони.
КОМЕНТАРI
Максим АВКСЕНТЬЄВ, Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу:
— Соціологія свідчить, що громадська думка повільно, але впевнено рухається до більш лояльного, зваженого ставлення до проблеми визнання ОУН—УПА воюючою стороною. Я маю на увазі дані, представлені нещодавно Фондом «Демократичні ініціативи» й фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс». З’явився попит на інформацію та думки. Це могло б бути аргументом для конструктивнішої дискусії про необхідність закону, та чи потрібна вона політикам, ця дискусія? Сумнівно. Малоймовірно, що закон приймуть у такому вигляді. Так само, як і законопроекти нинішньої опозиції про «другу державну». І справа не лише у тому, що нинішня опозиція — наймогутніша за всю історію і має у своєму розпорядженні важелі для блокування несимпатичних їй законопроектів. Перспективи подібних ініціатив зараз туманні тому, що в них важливий не результат, а участь. Для обох сторін. На жаль, реально зацікавлені в прийнятті/неприйнятті цього закону залишаються за рамками дискусії. Їм, вочевидь, є що сказати, та, шкода, їх не чутно. Бажаючим розібратися у проблемі чутні не факти і не думки, а слогани. А рішення, прийняті на основі слоганів, не бувають ефективними.
Микола ВАСЬКІВ, професор кафедри теорії та історії журналістики Кам’янець-Подільського національного університету:
— Прийняття такого законопроекту вже давно на часі. Правда, можна заперечити, що зараз якраз не найвдаліший момент для його розгляду Верховною Радою, в якій демократична більшість дуже хистка, а протистояння набуло досить гострих форм. Тому майже гарантовано, що опозиція використає розгляд цього законопроекту для чергового блокування роботи ВР. І робити це будуть не тільки традиційно ворожі до «незалежників» комуністи, але й регіонали (якщо дії Кисельова, Колісниченка «іже з ними» прогнозовано агресивні, то Чорноволу з Герман, які змушені будуть підігравати й нашим і вашим, у цій ситуації не позаздриш). Відкладати прийняття такого закону на подальший, «зручніший» момент, однак, не видається можливим, бо пошук того моменту може затягнутися до часу, коли жодного з борців за українську незалежність не залишиться в живих. І в цьому випадку не повинно заспокоювати те, що воїни УПА, інших формувань вимагають їх визнання на державному рівні не стільки з матеріальних потреб, скільки з морально-етичних. У цьому вони не хотіли б чекати на чергове відтермінування до «зручнішого» моменту. Небезпека постійного перенесення розгляду такого закону полягає ще в одному: його супротивники відчувають, що влада кожен раз перед ними пасує в цьому питанні, тому заявляє, що його прийняття не на часі, що воно внесе розбрат у суспільство, з кожним разом оскаженіліше викрикують міфи ще радянських часів про «звіриний оскал націоналізму». Тому затягування із законом про визнання борців за незалежність України може призвести до відкладення його взагалі на невизначений час. А розкол у суспільстві якраз і залишиться за відсутності подібного закону. Мовляв, якщо його не приймають, значить, не все там у належному стані. Прийняття закону проходитиме дуже гостро, мабуть, із бійками й образами з обох боків. Видається, що з невеликою перевагою, але таки його приймуть. Після прийняття закону пристрасті швидко вляжуться. Цю сторінку нарешті сприймуть перегорненою безповоротно. Неупереджене висвітлення історії України ХХ століття породить взаємне толерування між сходом і заходом, північчю й півднем України. Черговим кроком, який повинен об’єднати усі регіони України, повинен стати законопроект, який би передбачав притягнення до відповідальності, у тому числі й кримінальної, тих, хто у роки війни, до і після неї фабрикував справи проти «зрадників Батьківщини», облаштовував «заградотряды», брав участь у діяльності псевдозагонів УПА з метою дискредитації цієї армії тощо, і почати варто з позбавлення їх статусу персональних пенсіонерів, почесних членів і т.д.
Владислав РОМАНОВ, кандидат історичних наук, м. Дніпропетровськ:
— Я гадаю, що прийняття закону, проект якого вніс Президент, цілком доцільне. І хоча пропозиції глави держави значно ширші й торкаються, наприклад, учасників дисидентського руху, проте боротьба розгориться, напевно, навколо визнання заслуг воїнів ОУН—УПА. Наскільки я знаю, в сусідній Польщі однаковий статус мають бійці як Армії Людової, так і Армії Крайової. Але у нас питання стосовно ролі ОУН—УПА залишається «каменем спотикання». Передусім, із політичних причин. На мій погляд, якщо є щире бажання розібратися з цією проблемою, то підхід має бути індивідуальним. У тому випадку, якщо бійці ОУН— УПА не заплямували себе військовими злочинами й були реабілітовані, то не повинно бути жодних перешкод для їх визнання борцями за незалежність України. Це очевидно. Інша річ, що зараз досить важко розібратися, хто був учасником боротьби, а хто ні — адже військкомати цих людей не закликали, та й документи далеко не всі збереглися. Тут, певно, необхідна масштабна робота фахівців — істориків, архівістів, співробітників правоохоронних органів. Однак найголовніше те, що шансів на проходження президентського законопроекту, як мені здається, зовсім небагато. Звісно, у правлячої коаліції у Верховній Раді є більшість, однак така крихка, що з прийняттям цього закону, мабуть, виникнуть проблеми. Знову будуть запеклі дебати, що розколюють українське суспільство, а, можливо, і блокування трибуни. Одне можна впевнено сказати: доля законопроекту буде непростою.
Микола КОРДОН, завідувач кафедри історії України Житомирського державного університету ім. Івана Франка:
— Боротьба ОУН—УПА на території України за нашу незалежну державу заслуговує позитивної оцінки, і до цих людей держава мусить повернутися обличчям. Тут не повинно бути ідеологічних і політичних нашарувань, а слід до проблеми підходити з наукової, історичної точки зору. Організація українських націоналістів була створена у 1929 році і прийшла на зміну Українській військовій організації, яка у свою чергу була утворена 1920 року. Вони мали двох яскравих лідерів, Євгена Коновальця і Андрія Мельника, але у кінці 20-х — на початку 30-х минулого століття на арену боротьби вийшла молода генерація українських діячів — це Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько. І якщо брати 30-ті, то це стосується західноукраїнського регіону, який тоді був у складі польської держави. Стосовно всієї України ми можемо говорити про період, починаючи з 1939 року, коли західна Україна увійшла до складу Радянського Союзу. Думаю, що такий закон необхідний, і тут, мабуть, треба конкретно підходити до тих чи інших діячів ОУН-УПА, можливо, реабілітація повинна проходити індивідуально. Шанси на прийняття цього закону сьогодні, безумовно, є, тому що у Верховній Раді сформована демократична більшість і він нею може бути проголосований. Ми йдемо до правової держави, і нам потрібні орієнтири, законодавча база. Зараз місцеві ради приймають певні рішення на своєму рівні, але це повинно бути на всеукраїнському — приймати закони стосовно учасників національно-визвольних змагань.
Леонід ЗАШКІЛЬНЯК, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка, заступник директора Інституту українознавства НАН ім. Крип’якевича:
— На мою думку, повинен бути прийнятий новий закон, що поставить у рівноправне становище вояків УПА як однієї з воюючих сторін, причому закон загалом щодо учасників бойових дій Другої світової війни. Я не юрист, це вони у даному випадку мають виписати усі нюанси, пільги та інші речі, пов’язані з юридичними визначеннями та термінами. Я ж говорю у глобальному сенсі — Україні такий закон потрібен. Політика — мистецтво компромісу, і мають бути зроблені політичні кроки, саме спрямовані на досягнення компромісу, що зробив би можливим прийняття такого закону. На жаль, за роки незалежності зроблено небагато для того, щоб розвінчати старі стереотипи, що нав’язувалися нашому народові минулою пропагандою та агітацією, освітою і навіть наукою, стереотипи, покликані виконувати одну головну «місію» — виховувати людину комуністичного суспільства, для якої світ є лише двоколірним. Все, що невигідно було для комуністичної ідеології, оголошувалося ворожим і людям, і цивілізації. Одна правда визнавалася єдино вірною і непідважною. На жаль, це й досі міцно сидить у свідомості мешканців частини України. Більше того, це й нині підсилюється окремими політичними колами і в Україні, і з-за її меж також. Хоч як це дивно, в умовах свободи слова тяжко долати ці стереотипи. Адже весь час апелюють і підживлюють ці стереотипи і політики, і засоби масової інформації. Адреси цих осередків відомі, і їх можна легко вирізнити за маркерними гаслами. «Слов’янський світ», «слов’янська єдність», «євроазійська цивілізація», «Захід розкладає нас», «за Сходом — майбутнє», «особливий шлях України». Я назвав лише кілька «маркерів», але вони вже дають уявлення про картину буття. Тому я би сказав, що прийняття такого закону зустріне супротив якихось політичних сил, але зовсім не цілої Верховної Ради. Я впевнений, що навіть за нинішнього її складу прийняти такий закон протягом одного-двох років є реальним. Перевага все одно буде на боці тверезомислячої, молодої аудиторії. Час працює на злам стереотипів. Я би сказав, що можна прийняти цей закон і сьогодні, якщо, звичайно, його деполітизувати і поставити в площину людської етики, культури, в площину ставлення до людини як до цивілізаційної цінності. І навіть потреби референдуму я тут не бачу. В таких тонких питаннях, пов’язаних із совістю, духовністю, це непотрібно. Референдуми — прерогатива політичних акцій, що можуть розв’язати політичні питання загальноукраїнського сенсу, а не питання приналежні до тонких сфер людської свідомості та буття. Це — моя думка. Звичайно, маю надію, що вона збігається з думкою цілої Галичини. Практично 99 відсотків молоді у нас усвідомлюють потребу і навіть перезрілість цього питання. Навіть відомі історики на сході, півдні, я вже не говорю про центр України, усвідомлюють також необхідність розв’язання питання про історію українського національно- визвольного руху. Вони — в річищі переоцінки стереотипів, старих інерційних понять. Історики, до речі, через призначення свого фаху йдуть попереду, швидше за інших. Для них з’явилася можливість зрозумілого об’єкту історичних досліджень — України. На жаль, вони багато недопрацювали. Але вони вже репрезентують об’єкт, що називається Україною і є самостійною державою з самоцінним народом. Звичайно, тут можуть вважатися кон’юнктурними деякі питання, бо історики цей свій об’єкт певною мірою ідеалізують та міфологізують, як, до речі, робиться у всьому світі. На певній міфологізації тримаються усі національні історії. І історики в доброму сенсі покликані творити міфологію України, з якої поступово будуть відпадати кон’юнктурні та сенсаційні моменти. І залишиться образ, який з кожним етапом розвитку досліджень буде все достовірнішим і гуманістичнішим.
Пiдготувили: Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, Iрина ЄГОРОВА, Валерiй КОСТЮКЕВИЧ, Вадим РИЖКОВ, Ганна ХРИПУНКОВА, «День»
