Пакистанський «бандерівець»

Познайомились ми з Баширом у квітні минулого року на луганському Євромайдані. Інтригою став факт того, що етнічний пакистанець у своїх запальних промовах виявляв винятковий патріотизм. Його бізнес та помешкання у Свердловську Луганської області захопили чеченські бойовики, а сам він дивом минув «підвалу». Зараз Башир Саєд живе в Одесі, й почав все з нуля. Його патріотичний ідеалізм не залишився формальним романтизмом, а має практичне втілення.

Башир Саєд приїхав в Україну із Пакистану на початку буремних 90-х років. Тоді ж розпочав свій бізнес на Донбасі, зіштовхнувшись зі всіма принадами тих часів, але, як він сам стверджує, ніколи не платив рекетирам. Це той випадок, коли відчуття себе громадянином є не пафосним заклинанням, а системою цінностей, що не розмилися в сумнівні «понятия» східного регіону країни.

«РОСІЯ — ЦЕ НЕДОБРИЙ «БРАТ» І НЕ «БРАТ»

— Башире, як ви потрапили в Україну?

— У Пакистані я здобув юридичну освіту. Перед практикою юриста ми з друзями вирішили поїхати відпочити на місяць. Це був 1994 рік. Я приїхав в Україну, опинився у Слов’янську й залишився назавжди. Так місяць відпочинку перетворився на двадцять років мешкання в цій чудовій країні. Тут неймовірний клімат і дуже працьовиті люди, але державна система несправедлива.

— Чи доводилося вам помічати, що на сході України люди не зовсім відчувають себе громадянами цієї країни?

— Коли все добре, й люди живуть в мирі, базові проблеми не помітні. Але якщо починається конфлікт, оголюється й те, що було приховано. І ось тоді треба продемонструвати, хто ти є насправді. Коли я жив на Донбасі, то вивчав російську мову, а не українську. Більш того, не відрізняв українців від росіян, адже не було ніякого приводу. Коли ж Росія почала відверто й неприховано втручатися в справи України, коли вона почала вводити своїх озброєних людей у Свердловськ на Луганщині, де я на той час мешкав, то тут постало питання руба. Зрозуміло, що в такій ситуації виникло запитання — чому сусід увірвався до моєї оселі? Хто дав йому таке право, й чи можна його після цього називати «братом», як його дехто позиціонує? Путін весь час повторює «моя братська Україна», «мій братський український народ». А я кажу, що це недобрий брат. Це — лицемір. Так я чітко усвідомив, що я — саме український громадянин.

— Ви пакистанець і відчули себе громадянином України, при цьому розпізнавши ворога. Чому, за вашими спостереженнями, багато етнічних українців не відчули цього й не зрозуміли?

— Тому що в кожній людині треба виховувати патріотизм із дитинства. Мій син народився в незалежній Україні, й він себе відчуває українцем. Але є покоління, яке жило в іншій країні — Радянському Союзі, й там плекало відповідну пропаганду. Зараз вони прагнуть до Росії не тому, що хочуть до росіян, а тому, що хочуть в Радянський Союз, де вони народились і де їх виховали. А фактично вийшло так, що вони продали свою країну заради того, щоб їм Росія платила пенсії. Ви знаєте, Індія та Пакистан стали незалежними від Англії не завдяки зброї, а завдяки розвитку самосвідомості. Вплив на свідомість — ось головна зброя. Саме тому зараз українцям конче необхідно докласти максимальних зусиль для друку українських книжок, створення патріотичних програм на радіо, телебаченні. Починаючи з дитячих мультиків, із казок. Поки що я бачу, що в Україні це питання не вирішене. Не у всіх є розуміння того, що ти в цей світ прийшов і підеш, а країна, де мають жити твої діти далі, залишиться. Це їхня оселя, й будувати її треба за певними правилами, де поняття громадянства є базовим. Скажу відверто, за це я люблю Західну Україну більше, ніж Східну, адже там таке розуміння присутнє більше. Вони більш патріотичні й більш віруючі. Але існує й другий аспект. Росія виграла на цьому етапі інформаційну війну. На Донбасі люди не настільки проросійські, як це показують у ЗМІ. Справді, там не все так добре з патріотизмом, як на Західній Україні, але все ж таки не настільки, як це видається. І такий образ проросійського сходу України створено передусім завдяки російській пропаганді, на яку «клюють» і українські ЗМІ, й політики. Наведу такий приклад. У Луганську мої знайомі просили залишити українські національні сувеніри й прапорці, адже там їх вже дуже важко знайти. Тобто люди сумують за українською символікою, за Україною, але бояться й відчувають себе полишеними.

«ЛУГАНЧАНИ НІКОЛИ Б САМІ НЕ ПУСТИЛИ ВОРОГА ДО СЕБЕ»

— Але, можливо, й українці не зробили всього, що від них залежало, для того, щоб змінитися на краще, щоб мати відповідні важелі для захисту території? Не забуваймо, що ще 1998 року Луганщину було віддано тому ж Єфремову в обмін на голоси тодішньому президентові Кучмі.

— Український народ у цій війні не програв. Це — тимчасова поразка, яку ворог нам завдав тому, що в нас не було ні армії, ні міліції, ні СБУ. Державний апарат на сході хитався й не виявив себе саме з позиції державності. Наведу приклад. У мене є друг полковник, який у червні минулого року був серед прикордонників, які захищали свою частину на кварталі Мирному в Луганську, коли на неї був скоєний напад. Із цією людиною я товаришую 15 років. Я йому тоді телефонував — як у нього справи? Відповідає: сидимо й відбиваємось, зброї та набоїв достатньо, але потрібна підмога. Через чотири дні вже він мені телефонує й каже, що залишає Луганськ, й пропонує зустрітись. Я приїхав до нього додому й бачу, що він дуже розчулений. Говорить: нам дали один день, щоб я виїхав з Луганська назавжди. Коли їх оточили, в них було достатньо зброї для того, щоб відбиватися, мінімум на тиждень, і вони не збирались здаватися. Вони чекали, що за цей час до них підійде підмога. Але їхній начальник наказав здатися. Більше того, не просто здатись, а здати й зброю. Тоді Іван, мій друг, запропонував начальникові хоча б замінувати будівлю й втекти полями. Але той суворо це заборонив і наказав здатися в обмін на те, щоб за добу прикордонники могли полишити місто. Тоді я спитав друга — а хто у вас начальник? Він каже — росіянин. Тобто на всіх керівних посадах у Луганську перебували етнічні росіяни, яких ставив Янукович. Від верху до низу все було захоплено ними ще до того, як розпочалася війна. У них була і влада, і зброя, й інформація. Отже, якби з самого початку все не було продано і здано на рівні керівництва, то луганчани ніколи б самі не пустили ворога до себе. Мій син одягнув маску і взяв до рук дубинку, але що він міг зробити проти автоматів?

— Таким чином був сформований образ Донбасу, який начебто прагнув від’єднатися від України.

— Знаєте, навіть якщо зараз на окупованій території залишилося багато проросійських громадян, Київ має їх любити. Немає іншого шляху зберігати свої землі і будувати країну, ніж любити своїх дітей. Київ як столиця, як батько має бути мудрішим і сильнішим за своїх дітей. До Донбасу треба ставитися добре, тому що там багато людей, які дуже люблять Україну і яких там лишили. Ізолюючись від них, ми лише граємо на руку Путіну і його окупаційним цілям, який, з одного боку, системно створює образ якогось окремого народу Донбасу, а з другого, розмиває національну ідентичність українців, ототожнюючи їх з росіянами.

«АЛЬТЕРНАТИВА ІСНУЄ, АЛЕ У НЕЇ ЩЕ НЕМАЄ МЕХАНІЗМІВ РЕАЛІЗАЦІЇ»

— 70 років радянської влади і 20 років олігархату таки вдалися взнаки. Адже фактично Україна належить кільком людям і групам, які мислять зовсім іншими категоріями, ніж народ. Це інша реальність, де існують величезні статки і способи неймовірного збагачення, але там немає цілей об’єднання нації, стратегічного державного будівництва, тобто всього того, що необхідно для розбудови держави. І в цьому сенсі мало що змінюється навіть після другого Майдану та війни. На вашу думку, зараз в Україні існує загроза третього Майдану? І чи дозріла в Україні відповідна альтернатива існуючій владі та існуючому стану речей?

— Я вважаю, що третій Майдан ця країна може не витримати. Альтернатива існує, але у цієї альтернативи ще немає механізмів реалізації. Альтернатива є в народі, але там вона повинна мати дуже добру організацію, щоб не стати засобом в руках маніпуляторів, щоб мирно і конструктивно прийти до влади. Не забуваймо, що саме через таку неготовність до системної боротьби після другого Майдану ми втратили Крим і частину Донбасу. Тому тут потрібно терпіння. Терпіти непросто, але це головна умова для того, щоб мирно розчищати шлях до розбудови. Поступово, постійним і консолідованим зусиллям. Будь-яка організація чи сім’я є міцною або слабкою через голову. Як кажуть українці — риба гниє з голови. І саме тому «голова» країни має продемонструвати приклад. Інакше про жодну стабілізацію говорити не можна. Порядний, жорсткий і витриманий батько — це гарантія порядку в сім’ї. Якщо батько — грабіжник, ображає дружину, істерик і демонструє свою чоловічу слабкість, то і сім’я у нього розбіжиться. Донбас блудний? А ти будь іншим. Демонструй більше доброти і терпіння. Демонструй, що ти успішний і все у тебе вдається. Тоді й Донбас не буде гуляти. І не дозволяй говорити про Донбас образи, адже я знаю багато людей звідти, які платили і платять податки в Україні, які допомагають солдатам і переселенцям. Якщо дозволяєш ображати Донбас — значить, дозволяєш ображати і їх. Це я кажу вам при тому, що я приїхав сюди з іншої країни і сповідую іслам. Кожний сантиметр України — це моя тепла земля. У мене навіть в телефоні всі, що за нашу країну, записані зі словом «патріот» — патріот Саша, патріот Олена. Ми всі відкрили один в одному ставлення до нашої країни і відчуваємо єдність. Я знаю, що вони добре ставляться до України, і я їх вже люблю. 

— Російські бандити забрали ваш бізнес. Залишилася у вас образа?

— 1 березня цього року мені зателефонували зі Свердловська. Жінка, яку я залишив керувати магазином, передала слухавку озброєним чеченцям. Я взяв слухавку і почув чеченський акцент, який мені повідомив: «Башир, у тебе тут більше ні бізнесу, ні магазинів, ні квартири немає». Я спитав, яка причина цього. Чеченець Анвар відповів: причина — «Слава Україні!». Та я ж українець, тому говорив і говорю «Слава Україні». Мені сказали: от і живи у себе в Україні, а в Свердловськ не повертайся, бо ти «ворог Батьківщини». Тобто чеченець розповідає мені, де моя Батьківщина. Бойовики залякали всіх, щоб не спілкувалися зі мною. Родичі моїх робітників повідомили мені, що їх телефони прослуховують і їхнє життя під загрозою, якщо будуть повідомляти мені щось. Насправді вже потім я дізнався, що мене здали саме мої робітники, адже перш за все бандити зняли в магазині камери і систему відеоспостереження. Вони не могли цього зробити без ініціативи саме працівників. У мене забрали товар, оргтехніку та меблі на три мільйони. Залишилися лише стіни. Коли чеченці звідти виїхали, то забрали все, навіть полиці. Мені пропонували повернутися, але зрозуміло, що вони тільки й чекають мого повернення, щоб кинути на підвал, адже там залишилась лише банда. А ті, що навели цю банду на мій бізнес і на мою квартиру, безумовно, не радітимуть моєму поверненню. Мені нещодавно довелося бути в Луганську, і я випадково натрапив на працівника СІЗО, який мене знав. Чесно скажу, я не хотів, щоб він мене побачив і впізнав, але коротка зустріч відбулась. Я спитав його: чому ти не на роботі? Він відповів: вже нікого охороняти, всіх злочинців випустили в батальйони, на блокпости. Ось така там ситуація. А щодо образи, то відверто відповім — образа залишилася не на російських бойовиків, які з самого початку прийшли в Україну грабувати, а на моїх робітників, для яких я зробив дуже багато хорошого, які називали мене своїм батьком і які мене ж здали. Але повірте мені, я ні про що не шкодую. Я вірю в Аллаха і знаю, що він дарує випробування не просто так. Він дав мені багатство і забрав за один день лише тільки тому, що я маю свою принципову позицію. Він це зробив, щоб я набув досвід, якого в іншій ситуації не мав би. Тепер я переконався, що матеріальне дійсно мене не може зламати. І ось я в Одесі починаю все з нуля, як і двадцять років тому, коли лише прибув в Україну і майже не знав мови. І я готовий відстоювати свої думки, адже знаю, в чому правий.

— Якби не ця риса «стукацтва», то, можливо, на Донбас і не повернувся б сталінський 1937 рік.

— Можливо. Сталін був поганим, але доноси писали прості люди. Адже зараз «розстрільні списки» почали спершу складати звичайні громадяни. І я переконаний, коли Україна поверне Донбас, то ці люди перші прибіжать, вказуючи один на одного, що це інші винні, а не вони. У справжніх патріотів зовсім інший менталітет, це інші люди за своєю суттю. Патріоти відкритіші, скромніші, емоційно здоровіші. Патріотизм — це ознака людської самодостатності і осмисленості життя.