Пам’ять, що базується на правді

Один iз уславлених класиків світової літератури абсолютно справедливо писав свого часу, що той, хто злякався правди (усієї правди, хоч би якою страшною вона не була!), не відважився поглянути в обличчя правді — той зрадив правду. Розповісти суспільству й нащадкам всю правду про Голодомор, одну з найжахливіших гуманітарних катастроф ХХ століття, лихо загальнопланетарного значення — святий обов’язок істориків. Європейські науковці — друзі України — роблять дуже вагомий внесок у цю справу. І серед них, можливо, першим слід назвати ім’я професора Андреа Граціозі, віце-президента Італійського товариства досліджень сучасної історії, людину, що викладала й викладає в університетах Гарварда, Парижа, Рима, фахівця-професіонала, чиї праці з історії ХХ століття в Європі (зокрема, і праці, що стосуються проблематики Голодомору в Україні (1932—1933 років) відомі в багатьох країнах нашого континенту. Тому візит Андреа Граціозі до Києва і презентація ним як упорядником унікальної книги «Листи з Харкова», документального збірника свідчень італійських дипломатів Серджо Граденіго, Бернардо Аттоліко та Вітторіо Черруті про «терор голодом» в СРСР (а особливо докладно — в Україні) — стали подією в інтелектуальному та громадському житті столиці та привернули до себе широку увагу.

Свідченням цьому — присутність на презентації, що відбулася 25 лютого в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» віце-прем’єр-міністра України з гуманітарних питань Івана Васюника, міністра закордонних справ України Володимира Огризка, посла Італії в Україні П’єтро Джованні Доннічі, інших представників дипломатичного корпусу, ряду народних депутатів України, відомих істориків, журналістів, представників культури й освіти.

Починаючи виступ, професор Андреа Граціозі щиро зізнався, що сповнений емоціями (що легко зрозуміло, враховуючи особливу тему розмови) і попросив вибачення у присутніх. Уже понад 20 років, зазначив пан Граціозі, як було виявлено ті документи італійських дипломатів, що їх зараз оприлюднило в українському перекладі харківське видавництво «Фоліо». Ці документи, вів далі італійський вчений, «радикально змінили моє розуміння радянської історії і мій погляд на історії ХХ століття загалом. І я тоді ж подумав: як добре було б ознайомити з цими документами українців, аби мільйони громадян цієї землі знали б страшну правду про свою історію!».

Завдяки величезній колективній праці вчених-істориків, українських (Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал), російських (Олег Хлевнюк, Владимир Данилов, Віктор Кондрашин), західних (Террі Мартін, Роберт Віткрофт) наші знання про Голодомор, цю величезну трагедію української та світової історії суттєвим чином поглибились. Досить згадати, якими були позиції фахівців 20 років тому, коли ще тільки розпочинав свою подвижницьку працю незабутній Джеймс Мейс, не була ще перекладена українською книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи» — і порівняти ці позиції з нинішніми, відзначив Андреа Граціозі. Тепер практично в усіх дослідників є згода щодо незаперечності самого факту Голодомору, згода щодо кількості жертв і щодо відповідальності сталінського тоталітарного режиму за скоєний небувалий злочин. Я впевнений у тому, заявив професор Граціозі, що усвідомлення масштабів цієї трагедії змінить панівні уявлення про історію усієї Європи у ХХ столітті. Перед нами, поза сумнівом, болісний шлях, нова оцінка катастрофи 1932—1933 років уже напрацьована вченими, але все ще не стала всезагальним надбанням. Проте ми бачимо, що новий образ європейської історії і творення спільної європейської пам’яті нині вже не є нездійсненною мрією.

Нам, дослідникам, зауважив Андреа Граціозі, вже більш-менш ясно, що саме сталося у 1932— 1933 роках і чому це сталося. Проте залишається низка дуже важливих запитань. Наприклад: якими є наслідки Голодомору і ціна, що її довелося сплатити тоді українцям? Ми й досі, підкреслив знаменитий італійський історик, уявляємо все це тільки в загальних рисах; методологічним «ключем» до розв’язання проблеми може тут стати підхід покійного Джеймса Мейса, який називав Україну постгеноцидним суспільством (а крім того, що менш відомо, додавав, що таке постгеноцидне суспільство не може говорити і усвідомлювати правду про те, що діялося з ним!). Отож, підкреслив професор Граціозі, ми маємо тут справу зі страшною деформацією свідомості, що є характерним наслідком й інших великих потрясінь тоталітарних 30- х років минулого «кривавого століття».

Доповідач виокремив деякі найважливіші, ще не з’ясовані до кінця наукові проблеми, котрі на його думку, потребують окремого ретельного вивчення. Це, зокрема, дослідження тієї ролі, яку зіграла пам’ять про Голодомор у формуванні свідомості української (і радянської загалом) правлячої політичної верстви «тихих» хрущовських та брежнєвських часів. Ще одне запитання: яким може й повинно бути знання про Голодомор в контексті побудови сучасної української держави? Тим не менше, попри всі нерозв’язані складні питання, професор Граціозі висловив тверду впевненість у тому, що публікація «Листів з Харкова» сприятиме витворенню в українського суспільства (з усіма його складовими) історичної пам’яті, заснованої на правді — і це допоможе зцілити страшні рани.

Виступали на презентації і представники найвищих владних інституцій держави (щоправда, Президент Віктор Ющенко, чия присутність анонсувалась, був відсутній). Так, віце- прем’єр-міністр України з гуманітарних питань Іван Васюник щиро подякував організаторам заходу (передовсім Італійському культурному центру в Україні, без чийого сприяння вихід у світ «Листів з Харкова» був би неможливий, і особисто сеньйору Нікколо Франко Баллоні) за величезний внесок в утвердження історичної правди про Голодомор — бо це об’єднує і цементує націю. Міністр закордонних справ України Володимир Огризко зазначив, що в світі ще страшно мало знають про жахливий злочин сталінського режиму; але правдою є і те що в світі в України багато друзів — і нинішня презентація є наочним цьому доказом. На дипломатичних теренах прагнення донести до світової громадськості справжні, не «просіяні» тенденційно факти про терор голодом вже дали певні результати; так, Резолюція Ради Безпеки ООН, де належним чином засуджується це злодіяння (хоч текст згаданої Резолюції далеко не в усьому нас задовольняє), була підтримана переважною більшістю держав, парламенти 16 країн світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Безумовно, це тільки початок шляху, попереду — величезна робота. І в цій роботі, наголосив Володимир Огризко, одним з суттєвих орієнтирів буде думка, висловлена Андреа Граціозі у передмові до книги «Листи з Харкова»: «Я сподіваюся, що дедалі глибше усвідомлення того, що діялося у ХХ столітті у її східній частині, допоможе всій Європі зважено віднайти спільне минуле, в якому — я певен — велика трагедія, про яку нам розповідають італійські консули, займе місце, на яке вона заслуговує. Коли це станеться, Європейський Союз зможе назвати себе справді європейським».

Змістовними, насиченими та, на щастя, «непригладженими» були і виступи науковців. Так, доктор історичних наук Юрій Шаповал підкреслив, що в останні роки відбулись, нарешті, якісні зміни в осмисленні цього страхітливого катаклізму. Описані специфічно антиукраїнські дії кремлівського правлячого клану — передовсім мається на увазі заборона залишати села, охоплені голодом, а ця, безперечно, свідома геноцидна акція і призвела до перетворення величезної частини України на «голодне гетто». Юрій Шаповал особливо наголосив на тому, що голод був не лише інструментом терору, а й «інструментом» національної політики, бо розглядався Сталіним як вирішальна фаза ліквідації того україноцентричного потенціалу, який ніколи вже не повинен був відродитися. Наявні ж документи дозволяють зрозуміти «технологію злочину», збагнути ситуацію на мікро- і макро-рівнях. Слід сказати, вів далі Юрій Шаповал, що складені ними документи багато чого пояснюють, а головне, змушують думати. Треба, на думку відомого історика, зважати на те, що правду про Голодомор було майстерно поховано на довгі десятиріччя. І тому необхідні колосальні зусилля, щоб розповісти Україні та світу про цей злочин. Тим більше аморальним є створення деяких, з дозволу сказати, «версій» Голодомору, згідно з якими українці мало не самі собі створили Голод і самі себе поїли на очах у доброзичливого Заходу! Те, що все це, м’яко кажучи, отруйня брехня — свідчить книга «Листи з Харкова». Заслугою і авторів книги, й укладача пана Граціозі, й харківського видавництва «Фоліо» є включення фактів про Голодомор до світової культури пам’яті.

31 травня 1933 року консул Серджо Граденіго у черговому повідомленні до італійського посольства в Москві написав жахливі рядки: «Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а, отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії». Так не сталося — і так не станеться ніколи. Проте документи, наведені в книзі «Листи з Харкова», допомагають уявити, яку страшну ціну заплатив український народ за свою Незалежність.