Перевірені війною
Леонід ПАНТИКІН: «Багато людей з Донбасу проявили себе як цілісний і потужний актив, саме з них і потрібно формувати якісний опір»
Луганчанин Леонід Пантикін є тим представником української міліції, яка у відповідальний момент початку війни довела, що образ продажного «мента» далеко не завжди відповідає дійсності. Тоді, у 2014-му, коли «земля горіла під ногами», міліція перша взяла на себе удар. Були й зрадники. Більш того— зрадників було багато. Був і хаос, була й розгубленість. Але саме під час хаосу спрацьовують автоматичні базові механізми, в основі яких проявлявся громадянин.
Влітку цього року Леоніда Пантикіна Президент нагородив орденом «За мужність» III ступеню та, за словами майора української поліції, на професіоналів, які пройшли жерло війни та буквально створювали на Донбасі міліцію заново, далеко не завжди існує попит. Натомість, більше року ми чуємо про реформу поліції, самі ж новонабрані поліцейські періодично потрапляють у халепи.
Та питання полягає не лише у залученні досвіду, так би мовити, бойових поліцейських до реального реформування правоохоронної галузі. У зовнішніх і внутрішніх викликах, які стоять перед Україною й українцями, важливим є кістяк безпафосних патріотів, людей справи. Це вони не дали тріщину тоді, в пекельному 2014-му. І це з них починається Держава.
«РЕФОРМУ ПОЛІЦІЇ ТРЕБА БУЛО ПРОВОДИТИ ВЖЕ ПІСЛЯ РЕФОРМИ В ПРОКУРАТУРІ ТА СУДАХ»
— Леоніде, наскільки адекватними є заходи, які застосовують реформатори поліції?
— У реформах такого складного організму, як правоохоронні органи, має бути базовим принципом саме той, що й у медицині— не нашкодь. Є, так би мовити, загальна мета— поліція має бути на службі народу, а не інтересів конкретних осіб або груп. Тобто це орган, який перш за все допомагає, а не карає. На це мала б бути спрямована вся діяльність із реформування. В реаліях проводити цю реформу треба було вже після реформи в прокуратурі та судах. За схемою, перед тим, як справа потрапить до суду, має попрацювати прокуратура, а до прокуратури має попрацювати поліція. Затримують злочинця, збирають докази, справу спрямовують до суду через прокуратуру. Але на практиці виходить так, що поліція затримує злочинця, а його покривають на рівні прокуратури або суду. Тому поліцейський не бачить результату своєї діяльності, а це дуже важливо для усвідомлення сенсу роботи. Таким чином поліцейські демотивуються, а отже— коріння корупції не нищиться. Реформа мала відбуватись по черзі зверху: суд, прокуратура, поліція. Або треба було реформувати їх паралельно.
— Щодо якості підготовки нових поліцейських. Чи можна взагалі належно підготувати поліцейського за два місяці? І чи не стала реформа поліції жертвою гасел та екстерну?
— Здатність людини до навчання і напрацювання навичок у всіх різна. Тому тут важко сказати щодо термінів підготовки. Точніше сказати— все повинно бути індивідуальним. Деякі поліцейські вже мали великий досвід роботи в міліції. Ось ці люди більш «підковані», адже розуміють ступінь своїх прав і обов’язків. Поліцейський має знати не лише межі дозволеного у своїх діях, а й уміти чітко аргументувати свою позицію, довести свою правоту. Необхідно широко використовувати досвід колишніх міліціянтів, зокрема тих, хто застосовував зброю.
— Як ви ставитеся до люстраційних процесів, які відбувались у країні? Адже йдеться про людей, які мали великий досвід. Більш того, багатого міліціянтів, які були причетні до створення міліції з нуля після сумнозвісних подій на Донбасі, зараз не можуть знайти собі застосування.
— Є міліціянти, які залишились вірними Україні, але з тих чи інших причин не мали стосунку до АТО. Безумовно, серед них потрібно провести люстрацію, але за адекватними принципами. Щодо міліціонерів, які зустріли війну в обличчя, то вважаю, що тут взагалі не має вестися мова про люстрацію. Це дуже тонка сфера, і такі люди довели кров’ю, своїми вчинками, що вони— гідні громадяни та професіонали. Не забувайте, що багато хто з них втратив на окупованих територіях усе. В 2014 році на фронт йшли люди, які не знали взагалі— скільки проллється крові й скільки відміряно їм життя. 2014 рік і є тією «люстрацією», де проявилась громадянська позиція, коли ти не знав, чи прокинешся в оточенні російських бойовиків, чи взагалі потрапиш під обстріл і не прокинешся. Бувало, ми засинали з думкою про те, що завтра буде наказ і ми підемо у наступ та звільнимо свою землю. Без людей, які прийняли виклик у 2014 році, ми зараз мали б зовсім іншу лінію зіткнення не на нашу користь.
«МІСЦЕВІ БАБЦІ КАЗАЛИ— БУДЕ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ІЗ ПРЕЗИДЕНТОМ ПУТІНИМ І ЙОГО ЗАСТУПНИКОМ ЛУКАШЕНКОМ»
— Коли армія ще не оговталась, фактично єдиними, хто протистояв російській навалі, були саме міліціянти.
— Саме так. Луганська область, 2014 рік. Перша лінія зіткнення. Хто на ній був? Батальйони територіальної оборони, тобто, перш за все, добровольці та батальйон МВС, які так само заходили і звільняли українські селища та міста.
— З якою першою і основною проблемою ви тоді зіштовхнулись?
— Величезна проблема, з якою ми зіштовхнулись,— це те, що велика кількість місцевих, абсолютно затьмарених пропагандою громадян, підтримувала окупантів. Вони чекали від них якоїсь манни небесної. При цьому вони не так росіян чекали, як Радянського Союзу. Місцеві бабці так і казали— буде Радянський Союз із президентом Путіним, а заступником у нього буде Лукашенко. Тобто уявіть собі рівень мислення— президент і його заступник. Наче це не голова держави, а директор колгоспу. В принципі, вони так і уявляють собі Радянський Союз, на рівні колгоспу. Це психологічно дуже важко, адже ці люди живуть на нашій землі, яку ми захищаємо. Потрібна велика робота над собою, щоб розуміти, що з ними так само треба працювати, що їх не можна ось так полишати, бо вірус в їхніх головах буде лише розповсюджуватись, якщо його не лікувати. Особливо було важко тим, хто приїхав на схід з інших частин України. Багато з них не знали ні населення, ні доріг. До речі, мапи були у нас тоді 1986 року. Навіть у ЗСУ. На цих мапах інколи просто не було потрібних орієнтирів. Не було навіть сполучення між підрозділами, наче ми знову потрапили в 1941 рік. Все це з’явилось і налагодилось потім.
«КОЛИ БУЛО ЗАХОПЛЕНО БУДІВЛЮ ЛУГАНСЬКОГО СБУ, ЇЇ МОЖНА БУЛО ДЕБЛОКУВАТИ»
— Якщо ми вже торкнулись 2014 року, то як ви думаєте, чи можна було все ж таки не здати Луганськ? Чи достатньо чітка була тоді позиція офіційного Києва?
— Щодо весни 2014 року, я не можу знати— чи володіли в Києві достатньою інформацією про те, що відбувається на Донбасі. Але абсолютно точно можна сказати— час був згаяний і нічого конкретного не було зроблено. Більшість «беркутівців» залишились згодом на окупованій території. Чому? Тому що в певний момент вони ніякого наказу не отримали й не уявляли свою долю. Дійсно, серед них були ті, яких необхідно було судити, адже те, що було на Майдані— це злочин перед людством. Але щодо «беркутівців» загалом ситуація була дуже неоднозначною. Тут потрібні були чіткі сигнали з Києва. Натомість, вони ніде не були задіяні, сиділи на базах, зализували рани і чекали рішення щодо них, а їх усіх лякали розправами, судами. Російська пропаганда миттєво втрутилась і почала розповідати, що всім співробітникам «Беркуту» Росія дасть роботу і гідну зарплатню. Звісно, в такому випадку їхні настрої були не на боці України. Вважаю, що в той момент треба було, по-перше, позбавити «беркутівців» доступу до зброї. По-друге, на базі тих «беркутівців», які очевидно не заплямували себе в злочинах на Майдані, терміново створити новий підрозділ.
— Було відчуття того, що в Києві дехто робив більше політичні заяви, ніж конкретні справи?
— Я можу сказати, що коли було захоплено будівлю луганського СБУ, то вирішити питання з деблокуванням цієї споруди було можливо. Ті люди, яких називали живим щитом, досить швидко б розбіглись. Саму ж будівлю необхідно було ізолювати від водопостачання, електропостачання тощо. Взагалі існують сценарії, як повинні себе вести відповідні служби для цього. Але нічого подібного не було зроблено. Просто необхідно також розуміти, що ті, хто захопив будівлю СБУ, із самого початку не хотіли воювати. Там було ударне ядро й ті, кому пообіцяли великі гроші.
«ТИХ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ СЛУЖИТИ ОКУПАНТУ, Я ВВАЖАЮ ТАКИМИ Ж ПОЛІЦАЯМИ, ЯКІ СЛУЖИЛИ ЗА НАЦИСТІВ»
— 2014 рік— це рік Рубікону. Одні міліціянти перейшли на бік російських окупантів, інші залишились вірними своїй присязі й виїхали разом з іншими з окупованого міста. Що особисто для вас було поштовхом жертвувати усім заради власних переконань?
— Із тими колишніми колегами, які пішли служити окупанту, я вже два роки не підтримую зв’язків. Якщо вони самі не зрозуміли, що накоїли, то сенсу підтримувати з ними контакту немає. І тут справа не тільки в образі за їхні особисті вчинки, адже мою оселю тричі грабували, грабували оселі інших луганських міліціонерів, арештовували наших родичів, писали абсолютну нісенітницю про нас. Я, наприклад, у них значусь як диверсант і представник «Правого сектору», хоча, скажу відверто, я ніколи в очі не бачив «Правого сектору». Для мене щодо них є одне визначення— зрадники. Я їх вважаю зрадниками і такими ж поліцаями, котрих колись із місцевих робили нацисти, та які коїли ще гірші злочини, ніж самі нацисти.
— Була інформація, що ці поліцаї у 2014-му вам пропонували посаду. Це правда?
— Спочатку вони мені запропонували посаду начальника райвідділу. Я тоді розсміявся і відповів, що й так є начальником райвідділу. Потім вони запропонували бути начальником міського МВС. А після того їхній «міністр» Івакін мені сказав: «Ти що, хочеш міністром бути?». Я відповів, що не розумію цю гру в штучні «міністерства», і взагалі незрозуміло— чому генерал у відставці вирішив набратись такої ганьби. Ці колаборанти були переконані, що зараз вони на російських танках доїдуть до Києва. Перемога їм здавалась дуже близькою і очевидною.
«СТРАТЕГІЧНО МЕТА МАЄ БУТИ ВИЗНАЧЕНА — НЕ НА ЗАМИРЕННЯ, А НА ЗВІЛЬНЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ»
— Дійсно, можна зрозуміти затьмарені мізки простих міліціянтів, яким пообіцяли зарплатню втричі більшу. Але, якщо людина— полковник, генерал, то навіщо це йому?
— Мене це від самого спочатку дивувало. А потім, коли я дізнався про «віджаті» джипи, квартири, а згодом і цілі підприємства, то все мені стало ясно. Це була звичайна людська вада— жадібність, яка затьмарила всі моральні орієнтири. Безумовно, цим людям тепер потрібне особливе виправдання своїх злочинів, і саме тому вони будуть розповідати про яку завгодно загрозу із Заходу та про якийсь «русский мир». З усвідомленням того, що ти грабіжник і зрадник— треба буде жити до останніх днів. Саме тому я дуже скептично ставлюсь до так званої амністії. Якщо людина просто бігала з прапором на мітингах— це одне. Але той, хто взяв до рук зброю, просто не може бути помилуваним, інакше зло ніколи не припиниться.
Більше того, я дуже б не хотів, щоб війна на Донбасі перетворилась на заморожений конфлікт, адже тоді все, що ми з вами робимо, кожен на своєму місці, просто буде зведено до нуля. Тому стратегічно наша мета має бути визначена— не на замирення, а на звільнення окупованих територій. Тільки для того, щоб перемогти хворобу, потрібно, щоб у це вірила сама людина. Все наше тіло державного організму має працювати на перемогу, а не так, що частина людей поливає землю кров’ю, віддає найцінніше, а десь чиновники живуть наче в якійсь космічній реальності. Я вже не кажу про політиків, адже простому бійцю дуже важко збагнути, як це так, що він сидить в окопі під обстрілом, а в Києві представники «Опоблоку» цинічно знущаються з України та ще й при цьому називають себе патріотами.
— Ми, знову ж таки, приходимо до питання якісної альтернативи. По-перше, хто буде виганяти цих колаборантів, або, як їх ще називають,— реваншистів? По-друге, чи готові ті, хто буде виганяти, представляти собою будівельників? Ми маємо одвічну проблему— нація навчилась бунтувати, але так і не навчилась розбудовувати державу.
— Розумієте, війна розставила багато крапок над «і». І коли ми з вами говорили про так звану люстрацію, то дійсно, війна стала справжньою люстрацією і дуже багато людей з Донбасу проявили себе як цілісний, потужний актив, з якого треба формувати якісний опір. Опір усьому, що суперечить основам державності. Я тут бачу раціональне і корисне зерно. Поки ж чиновники, які представляють державу, особисто мені за ці два роки навіть перестали платити так звані переселенські кошти. За обіцяною від держави ділянкою землі я навіть не ходжу, щоб не витрачати нерви. Безліч професіоналів, патріотів, які довели свою позицію, виявились просто непотрібними державі. Навіть ті, хто відроджував луганську міліцію у 2014 році, мають унікальний досвід, який мало хто має взагалі в світі, тут в Україні стають пенсіонерами, підпадають під люстрацію та просто ігноруються. Їх навіть не запрошують радниками. Тож позитивні зрушення відбудуться тоді, коли цілі пласти в суспільстві, а це перш за все чиновники, спустяться на землю і, як мінімум, не будуть заважати.