«Перш ніж зайнятися політикою — вибери свою батьківщину»

Сьогодні «День» розповідає про маловивчену тему: в Україні ще до створення СРСР діяла Українська комуністична партія, яка відстоювала самостійність і незалежність Української держави. Натомість нинішні так звані комуністи України не знають або не хочуть знати українських комуністів-патріотів початку XX ст., продовжуючи використовувати старі гасла комуністів часів Радянського Союзу про спільну державність слов’янських народів. Більше того, аналізуючи нинішню діяльність Комуністичної партії України, стає зрозумілим, що від КПУ залишилася лише назва. Все, що написано в її програмі про рівноправ’я, справедливість і добробут для українського народу, — це лише гасла. Можна навести свіжий і досить кумедний приклад: суперечка , який подає www.ua.pravda, між представником Партії регіонів Борисом Колесниковим та лідером КПУ Петром Симоненком навколо скандалу про відставку міністра внутрішніх справ Луценка:

«Симоненко заявив, що без офіційних документів з Німеччини щодо інциденту з Луценком голосувати за відставку не буде.

— Інакше все це — кланові розборки, в яких ми не беремо участі, — згадав традиційний приспів лідер КПУ.

— Послухайте, у нас в країні два клани — це колегія МВС і частина фракції комуністів, — спалахнув Колесников.

— Я не хочу вступати в дискусію з олігархами! — став у позу Симоненко.

— У нас у країні є один олігарх — це ви! — заявив Колесников в обличчя комуністичному вождю. — Гадаю, на наступні вибори ми будемо у вас брати в борг гроші.

Поки Симоненко збирався з думками, Колесников провадив далі:

— Я чув, що ви хочете ввести смертну кару за хабарі? — закинув він Симоненку. — То ви, що, хочете розстріляти половину своєї фракції?».

Міжкласова суперечка на цьому й завершилася...

Червона футболка с написом «СРСР», аксесуари з гербом неіснуючої держави, значки з ленінськими гаслами. Така радянська атрибутика часом прикрашає одяг української молоді. Що вже й казати, лейбл «Че Гевара» поступово створює серйозну конкуренцію «D&G». Цікаво, що цей колекційний фетиш найчастіше зовсім не пов’язаний із симпатіями до відповідної політичної програми Комуністичної партії. Символи радянської епохи перетворюються на своєрідний бренд, при цьому все менше людей усвідомлюють, що стоїть за цими символами, які історичні події з ними пов’язані. Молоді люди, які народилися на стику 80—90-х років, знають такі прізвища, як Зинов’єв, Ягода, Троцький, проте навряд чи можуть пояснити, ким вони були, яку роль відіграли в історії Радянського Союзу. Але ще менше людей, як молодих, так і старших за віком, знають про те, що майже століття назад комуністичний рух у нашій державі носив суто українське забарвлення, а Україна мала шанс розбудовувати своє майбутнє, не входячи до складу Радянського Союзу. В сучасних шкільних підручниках з історії надто мало інформації про «боротьбистів», які обстоювали доктрину «української революції». Також про цей рух ніколи не почуєш з вуст членів Комуністичної партії України — надто вже протилежної думки вони дотримуються, а, можливо, елементарно не знають про своїх ідейних попередників, які виступали проти злиття України з Росією.

Сьогоднішня КПУ трохи подібна до гламурної молоді з піонерськими значками, вона намагається вибудувати власну історію, збираючи речі з чужого минулого. Послідовники КП(б)У на кожних виборах — парламентських чи президентських — висловлюють готовність очолити Україну і вести її в майбутнє. І все було б нічого, якби історія не мала звички повторюватися. Отже, що залишилося за спиною КПУ в минулому? Якими є її активи? Якими справами вона запам’яталася українському народові?

Іван Діяк, автор книги «Хто захистить наш народ і державу: Комуністична партія України чи Українська комуністична партія?» пропонує спершу детально розглянути історичний шлях КП(б)У, розкрити її таємниці та секрети, щоб побачити справжнє обличчя тих, хто називає себе українськими комуністами. За його словами, якщо уважно придивитися до перших днів існування КП(б)У в Україні, навіть дитині стане зрозуміло, що ця партія зародилася і в подальшому існувала як «місцева філія, бойовий загін РКП(б)». Але поки становище більшовиків було хистким, а майбутнє — непевним, Ленін стверджував: «Жоден демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів». Зрозуміло, що написане на папері зовсім не обов’язково було виконувати в реальному житті, принаймні такої думки дотримувалося російське керівництво. Як тільки більшовики почали почувати себе більш-менш упевнено, усі свої демократичні поривання вони миттю «забули». Більше того, аби стати справжніми, повноправними хазяями України, їм було необхідно зробити останній, найважливіший крок — закріпити приєднання України до Росії письмово, законодавчо, на найвищому рівні. У своїй книзі І. Діяк пише: «Москва таки допомогла більшовикам України знайти правильний (тобто вигідний для Росії) підхід до форми утворення КП(б)У та її взаємовідносин з РКП(б)... КП(б)У формально була незалежною. Проте справжня рівноправність КП(б)У з російською партією означала б рівноправність України з Росією, самостійність обох республік...Тому-то ЦК РКП(б) наполягав на статусі КП(б)У як частки єдиної ленінської партії». Таким чином, Радянська Росія реалізувала в Україні свій сценарій і встановила маріонетковий уряд, який з усього українського мав тільки назву, насправді ж виконував доручення з Москви. Чого коштувала ця дружба, це добровільне з’єднання, показали вже перші роки існування радянської влади. Зокрема, друзі, за уявленням більшовиків, неодмінно мали ділитися з Росією своїми багатствами. У випадку з Україною це, природно, мали бути продукти харчування. І. Діяк приводить витяг з газети «Правда» за 26 лютого 1919 року: «За останніми даними, далеко не перебільшеними, Україна може дати голодуючій півночі та голодуючому центрові ще до весни певну кількість хліба, близько 200 тис. пудів мороженого м’яса, до 200 тис. пудів сала, до 300 тис. пудів сухих овочів, значну кількість картоплі, близько 7 млн. пудів цукру, цукерні вироби й небагато пшона...». Отже, ціну за приєднання до Росії було встановлено. Певна річ, це був лише початок «добровільної» допомоги українців росіянам. За роки існування СРСР, навіть за найважчих умов в самій Україні, КП(б)У направляла до Москви незліченну кількість поїздів з провізією. Так би мовити, за власним бажанням і з великим задоволенням.

А про те, чи була Комуністична партія України справді українською, свідчить статистика. За даними, оприлюдненими в книзі Діяка, «на 1 квітня 1922 року серед членів КП(б)У українців було 23,3 відсотка, зате росіян — 53,6 відсотка, євреїв — 13,6, поляків — 2,4 відсотка». Досягалося це за рахунок імпорту з Росії партійних працівників, які працювали у найважливіших сферах керівництва. Взагалі ж така ситуація, здається, була передбачуваною. Ну хіба могла російська більшовицька влада спиратися на українських лівих соціал-демократів, які об’єднувалися на платформі самостійної Компартії в Україні? Те, що такі ідеї були приречені, пише І. Діяк, стало зрозуміло ще 1918 року, коли Й. Сталін звернувся до ЦВК Рад України: «Досить гратися в Уряд і Республіку, здається, вистачить, час кинути цю гру». І слухняний маріонетковий уряд КП(б)У підкорився.

На знак подяки РКП(б) на чолі зі Сталіним підготувала гідну винагороду для української частини «єдиної ленінської партії». У 1937—1938 роках з Москви один за одним надходили накази про розправу над колишніми слухняними виконавцями волі Кремля. Як відзначає І. Діяк, «зі 102-х членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних у квітні-травні 1937 року, репресовано 100. Протягом 1937—1938 років було фізично винищено практично весь склад КП(б)У, Раднаркому УРСР, Президії Верховної ради УРСР». Міцні обійми братнього союзу задушили керівника НКВС України П. Постишева, вірного виконавця волі РКП(б) С. Косіора, сподвижника Леніна Г. Пятакова та колишнього творця «обласної партії» Е. Квірінга...

Тут ще необхідно сказати і про самого Сталіна та використання його одіозної фігури сучасними комуністичними партіями України та Росії. Адже за доброю традицією, яку започаткував свого часу ще Микита Хрущов, стало звичним і буденним списувати усі злочини радянського режиму на єдину особу — архітектора «червоного терору», який протягом 1937—1941 років відправив до таборів ГУЛАГу понад п’ять мільйонів чоловік. При цьому вважаться, ніби інші члени партії самі стали жертвами, як і решта населення Радянського Союзу. Однак у своїй книзі І. Діяк наводить факти на підтвердження того, що сам комуністичний режим існував з допомогою і завдяки терору, початок якому поклав зовсім не Сталін, а творець комуністичної імперії — Володимир Ленін. Саме він писав таємні телеграми з наказами про знищення тисяч людей без суду й слідства. «Жодне питання класової боротьби не вирішувалося в історії інакше, як насильством. Насильство, коли воно відбувається з боку трудящих, експлуатованих мас проти експлуататорів, — так, ми за таке насильство», — цитує І. Діяк «вождя світового пролетаріату» і далі робить висновок: «Сталін не робив нічого такого, що розходилося б із ленінською концепцією». Отже, чи щирі у своєму визнанні помилок радянського минулого сучасні комуністи, які прикриваються фігурою Сталіна, наче ширмою, і включають у свої програмні статути обов’язок застосовувати в практичній роботі ленінське вчення, що грунтувалося на теорії терору? Чи змінилася їхня свідомість зі сталінської доби? Діяк у своїй книзі зазначає: «Колись вони так само пояснювали провали авантюрних п’ятирічних планів, голод і невдачі шкідництвом і диверсіями, саботажем «контрреволюційних елементів», аби лише не розуміти справжньої глибини проблеми. Свою неспроможність вони завжди прикривали пошуком винуватців. От у них і виходить, що СРСР став жертвою змови, у якій брало участь... мало не все вище керівництво держави та партії. Звичайно, Горбачов серед них — перший злочинець».

Так, суперцентралізована, суперпланова система XX століття зазнала краху. Сьогоднішні члени Комуністичної партії України пропонують повернутися в минуле, оскільки нинішня влада, за їхніми словами, довела країну до економічного та духовного зубожіння. А економіка проїдання, яка існувала в Радянському Союзі, гонка озброєнь, безкінечні війни, Голодомор та етногеноцид — це, мовляв, «помилки», прорахунки, яких неможливо було уникнути. Адже найважливіше, що тоді панувало «комуністичне щастя», нехай і з присмаком російського батога. Слід зазначити, що й сьогодні ідея «панславізму» та союзу трьох братніх народів активно використовується в Україні. Її прихильники не втомлюються вказувати на економічну зв’язаність Росії з Україною, на переваги утворення спільної армії тощо. Мовляв, гуртом і батька добре бити. Насправді ж варто лише озирнутися назад і згадати, яку ціну українці заплатили за дружній союз із Москвою.

«Ніде не чувано закликів до якогось, наприклад, романського братерства — адже не спадає на думку, що Франція, Іспанія, Румунія, Молдова можуть становити єдину державу лише через те, що їхні народи розмовляють романськими мовами», — пише з цього приводу І. Діяк. Крім того, за твердженнями членів КПУ, Україні конче необхідно йти на об’єднання з РФ, щоб протиставити себе ворожому світові. При цьому орієнтація нібито має відбуватися виключно на Схід, а саме — на Росію та Білорусь. Вельми цікавим моментом є те, що Росія й сама має плани на інтеграцію з Європою, але про це члени КПУ скромно мовчать. Для України ж вони таке прагнення вважають неприродним, недозволеним, мало не гріховним. Звідси запитання: чи не краще було б Україні мати українських комуністів, яким комуністична ідеологія не заважає бути патріотами власної країни? Адже представники російської, та й будь-якої європейської комуністичної партії не роблять пропозицій, які суперечать кровним інтересам власного народу. Чому ж подібне має місце в нас? Знову ж таки, якщо повернутися назад на майже століття, стане зрозумілим, що в Україні в 1918—1920 роках існували українські комуністичні сили, які виступали з позицій незалежності нашої держави. У далекому 1918 році було сформовано УКП (Українську комуністичну партію), члени якої були більш відомі під назвою «боротьбисти», від газети «Боротьба». Її лідерами були Г. Михайличенко та В. Блакитний. На відміну від російських більшовиків, вони обстоювали доктрину «української революції». Їхня програма передбачала об’єднання українських земель, створення українського уряду. Та хіба могли це дозволити ідеологи майбутньої радянської імперії? Більше того, злиття України з Росією розглядалося боротьбистами як небезпечний експеримент, а це вже взагалі не вкладалося в рамки розуміння ідеологів «братнього союзу». Безкарно відмовлятися від дружби з Москвою було неможливо. Тому справою УКП серйозно зайнялися репресивні органи. Українську компартію, яка захищала інтереси України, піддали тиску. Тих членів УКП, які не бажали підкорятися, почали переслідувати, зрештою УКП заборонило Політбюро ЦК КП(б)У. Справу, так би мовити, зам’яли і більше про УКП в Радянському Союзі не згадували. Та й у сучасній Україні про комуністів-патріотів не вельми багато говорять, не кажучи вже про те, що існуюча Комуністична партія України, напевне, ніколи не візьме на озброєння ідеали та доктрини «боротьбистів». Хоча й КПУ свого часу відчула на своїй шкірі, що значить бути не в фаворі. Після розпаду СРСР від неї відвернулися дві третини колишніх активних членів, а в серпні 1991 року Комуністична партія в Україні була заборонена. Щоправда, не за колишні злочини проти людства, а за підтримку спроби державного перевороту 19—21 серпня 1991 року в СРСР. Засудження злочинів комунізму за прикладом Нюрнберзького процесу так і не відбулося...

Нині КПУ відновила свою діяльність, вона може вільно діяти, пропагувати свої ідеали, залучати до своїх лав нових членів, боротися за владу і продовжувати справу свого життя, ту місію, заради якої її й було створено — втягнення України в орбіту Москви. За таких умов варто не забувати про помилки минулого і запобігати помилкам майбутнім, тим, за які доведеться розраховуватися наступним поколінням.