«Першими простягуємо руку!»
Ще в ніч виборів кореспондентові «Дня» довелося стати свідком дискусії між секретарем Донецької міськради Миколою Левченком, який координував діяльність донецьких спостерігачів, та секретарем Львівської міськради Зіновієм Сіриком. Сказати чесно, не в усьому вони знаходили розуміння. Однак донеччанин поїхав додому далеко не із агресивними настроями, а із Сіриком, можна сказати, заприятелював. Левченко захоплено відгукувався про красу Львова, визнавав: справжнє європейське місто, вас можна зрозуміти. А потім зі словами «зрозумійте й нас» сів на поїзд і попрямував до себе на схід…
І що ж далі? Це питання ставлять одне одному не лише політики високого рангу, а й прості люди. «День» поставив його Зіновію СІРИКУ.
— Якщо коротко, то новій владі потрібно виконувати передвиборчу програму. Проблема цих виборів полягала в тому, що вони не були виборами ідеологій, програм, навіть кандидатів. Ми голосували не за Ющенка — ми голосували за демократичні зміни в України. У Донецьку голосували не за Януковича, а проти Ющенка, бо боялися української мови й тих усіх страхіть, які там навіювали людям... Новий Президент повинен розуміти: його опонента підтримали сорок відсотків, це дуже великий потенціал для зростання кількості невдоволених, якщо будуть на те підстави. Тобто Ющенко повинен зробити так, щоб отримати прихильність цього електорату, щоб люди відчули, що перемога більшості є і їхньою перемогою.
Діяльність нашої міськради минулого року в цьому сенсі показова. Нам вдалося позбутися жорсткого протистояння, конфронтації виконавчої влади та представницької. Депутати почули, що міський голова хоче дати гроші на водопостачання, тоді, пам’ятаю, це було 23 мільйони. А міський голова почув побажання і зауваження депутатів. Уміння домовлятися, знаходити компроміси є ознакою зрілості влади. Яка в нас була практика домовленостей на найвищому державному рівні? 14 років державі, а з ким ми домовлялися? Нами керували, умовно кажучи, що поляки, що австріяки, що з Москви… Маю надію, тепер до нас прислухатимуться серед інших і інвестори. Ми потрошку вчимося чути їхні побажання й чіткіше формулювати свій особистий інтерес.
— Як ви ставитеся до того, що зараз міняються люди на відповідальних посадах?
— У цьому питанні є два аспекти. Перший — засадничий: люди, що скомпрометували себе в професійній діяльності під час виборчого процесу, мусять відійти. Йдеться навіть не про те, хто прийде на зміну, — варто всім усвідомити, що за погану роботу, за дії, пов’язані із нехтуванням законом, повинно прийти покарання. Я вважаю, що буде великим розчаруванням, якщо ніхто не буде покараний за порушення чинного законодавства. Це могло б стати найбільшим уроком. По-друге, ротація — це є добра річ, яка не дозволяє людині зрощуватися зі своїм кріслом.
— Як ви ставитеся до того, щоб міста, регіони отримали більші права?
— Однозначно позитивно. Адміністративна система України, в принципі, достатньо чітко вибудована. Є у нас базовий рівень — село, місто. І їм треба надавати максимальну незалежність та права. У першу чергу право вести цінову політику у сфері комунальних платежів. Треба зрозуміти, що не буде в Україні однакової ціни на воду. Одне місто стоїть на березі річки, інше віддалене від водозабору на сто кілометрів… Центральна влада може встановлювати верхні межі, за які, на її думку, не може виходити місто. Мусять бути зрушення й у бюджетній сфері. Я не знаю, чому ми повинні очікувати на субвенції з державного бюджету для освітян та на охорону здоров’я. Ми знаємо, скільки нам потрібно на утримання шкіл та лікарень. І ми можемо зафіксували цю суму, і крапка! І не потрібно нам повертати гроші субвенціями. Ну, принаймні, для прибуткових міст.
Ще така є проблема: ми перевиконали бюджет і маємо віддати ці гроші. А варто стимулювати міста до заробляння грошей, від цього центр би тільки виграв. Якщо нам вигідно буде заробляти, то й відрахування у центральний бюджет стануть більшими. Перші кроки вже в цьому напрямку здійснені. Два роки тому парламент прийняв 25 місцевих бюджетів і не дозволив обласним рівням їх перекроювати, це великий крок до самостійності бюджетної політики міст.
— А місто Львів є прибутковим?
— Із бюджетом у 300 мільйонів ми дохідну частину перевиконуємо на 112—115%. Тобто Львів заробляє й годує інших.
— Чи вплинула помаранчева революція якимось чином на економічні показники?
— У економічному плані — ні. Результатом стало самопочуття підприємців, які вже перестали боятися податкового тиску, отих усіх вимог неформальних платежів і зможуть нормально розвивати свій бізнес.
— А які стосунки мерії зі сходом України?
— Добрі стосунки між нашим мером і мером Харкова, і зараз я чомусь впевнений, що в нас будуть хороші стосунки з депутатами Донецька.
Насправді у нас дуже багато спільних проблем, на жаль, влада за 14 років не робила спроб нас залучити до спільної діяльності з їхнього вирішення. Найбільше суперечок викликало мовне питання. Я переконаний, ми на заході повинні зрозуміти, що в Україні все одно побутуватиме російська мова. До речі, в тих українсько-російських мовних баталіях ми добряче заплуталися, керуючись більше емоціями. Неправда, що все тотально має бути українським! Це абсурд. Тому на державному рівні має бути сформульовано три-чотири-п’ять пунктів. І крапка! Ми, так би мовити, ніяк не можемо визначити сферу функціонування української мови. Це повинно бути зроблено. Державне діловодство в органах влади на всіх рівнях має бути україномовним. Удома, будь ласка, спілкуйся будь-якою мовою, слухай які хочеш пісні тощо…
Не можна не враховувати настрої 40 % громади. І, однозначно, саме переможець виборів мусить першим простягнути їм руку. Ми, скажімо, вже запрошуємо донецьких депутатів до себе. До того ж домовилися про футбольний матч. А на Різдво з ініціативи Українського католицького університету та Львівського національного університету приймали у місті мешканців східних областей, понад п’ять тисяч дітей та дорослих. Вони долучилися до народних традицій, маю надію, пізнали галицьку гостинність і знайшли на наших землях для себе нових щирих друзів.
