«Підручники з мови та історії – стратегічні»

На шляху до євроінтеграції Україна має пройти через реформи у багатьох сферах суспільного життя, зокрема й в освіті та науці. Зараз народні депутати працюють над змінами до законодавства, яке регулює ці галузі. Лілія ГРИНЕВИЧ, голова парламентського Комітету з питань освіти і науки, розповіла учасникам XIIІ Літньої школи журналістики «Дня» про нововведення в середній та вищій освіті та виклики, які поставила війна перед освітянами та науковцями.

— Для нашої країни настав важливий момент, адже ми починаємо новий етап. Нарешті визначилися з нашими державними пріоритетами і зрозуміли, що йдемо в Європейський Союз. Ми також усвідомлюємо, що поряд з нами — держава-агресор. Водночас відбулося захоплення частини території України, і нам доведеться жити якийсь період часу з цим агресором збоку. Але після Революції Гідності стаємо на чітке націєтворче підгрунтя. І треба зрозуміти ще, як буде розвиватися економіка нашої країни, на що ми можемо взагалі покластися в Україні. Ми не маємо великої кількості дешевих природних ресурсів, тобто, ми не можемо жити як Російська Федерація, продаючи свої природні ресурси. Тоді запитання: що ми можемо? — такими словами розпочинає зустріч зі студентами Лілія Михайлівна. — Ми мусимо йти шляхом створення інноваційного продукту, використовувати інновації, високий рівень освіти, навіть сільськогосподарське виробництво, яке у нас є. І це найбільше багатство — велика кількість чорноземів в Україні — воно потребує інноваційних підходів.

Що саме можуть нам дати оці інноваційні ідеї, продукти і технологічні рішення для розвитку нашої країни? Тільки освіта і наука. Мені дуже прикро, що так часто доводиться переконувати людей, які ухвалюють рішення, що освіта — це не просто витратна сфера, на яку витрачається чимала частина бюджету. Освіта — це стратегічна сфера, через яку формується майбутнє не тільки у переносному, метафоричному змісті. Це майбутнє, яке потім позначиться на якості державного управління, яке своєю чергою відтворюватимуться в структурі нашої економіки, у тих технологічних рішеннях, які можуть бути запропоновані у різних сферах. І дуже символічно, що після Революції Гідності першим системним європейським законом, що було ухвалено ще попереднім парламентом, став Закон «Про вищу освіту». Із цим законом у нас зараз є і здобутки, і проблеми, про які ми можемо наразі поговорити.

«МИ ЗАРАЗ ВІДЧУВАЄМО НАДЗВИЧАЙНО ДЕСТРУКТИВНИЙ ВПЛИВ ВІЙНИ НА ОСВІТУ І НАУКУ»

Аліна ВАВРИНЮК, Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича:

— Як війна вплинула на стан науки і освіти в Україні?

Л.Г.: — Ми зараз відчуваємо надзвичайно деструктивний вплив війни. Нещодавно в Комітеті з питань науки й освіти на круглому столі обговорювали питання 16-ти  внутрішньо переміщених вищих навчальних закладів та 10-ти науково-дослідних інститутів, які змушені були виїхати з окупованих територій. Треба розуміти, що вся їхня матеріальна база залишилася під контролем терористів. Ці евакуйовані інститути опинилися насправді у дуже складній ситуації.

У них є проблеми зі студентами та абітурієнтами, тому що абітурієнтам вигідніше піти в той заклад, де є всі умови для навчання. У них є проблеми з обладнанням. Разом з іншими депутатами я внесла законопроект щодо скасування ввізного мита на обладнання саме для цих наукових інститутів і університетів. Є партнерські університети й інститути за кордоном, які готові їм надати якесь обладнання, але це обладнання, коли на нього накладають мито, при ввезенні стає дуже дорогим. Тому для цих 26-ти інституцій ми хочемо зробити ось такий «коридор», щоб вони могли безперешкодно його отримати.

Разом з тим,  війна поставила виклики перед освітою, зокрема, усвідомлення своєї ідентичності, розуміння політичних процесів і необхідності аналізу того, як вони відбуваються. І це стосується всієї, але особливо вищої освіти. Мене надзвичайно стурбувало, коли МОН віддало університетам на відкуп гуманітарний блок, — це відбувалося  в межах процесу автономії університетів. Наприклад, деякі виші почали скорочувати  вивчення історії України замість перевести його на інший рівень.

Війна поставила перед сферою освіти ще один серйозний виклик — це військова підготовка і громадянська оборона. Ми починаємо жити в тих умовах, в яких уже багато років живе, наприклад, Ізраїль. Для цього кожен громадянин в країні, діставши освіту, повинен добре знати, що він має робити для своєї безпеки, як може оборонятися. А ті люди, які будуть військовозобов’язаними з вищою чи з іншою профільною освітою, в нас мають бути готовими виконувати ці обов’язки. Це сьогодні ставить перед нами необхідність відкрити більшу кількість військових кафедр.

«НЕ ВСІ НАШІ УНІВЕРСИТЕТИ ВИЯВИЛИСЯ ГОТОВИМИ ДО АВТОНОМІЇ»

Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет імені Iвана Франка::

— Поясніть, будь ласка, ситуацію з гуманітарним блоком, про який ви побіжно вже згадали. Чимало було розмов про те, що скасовують викладання української мови, філософії, історії України у вишах, і громадськість почала бити на сполох. Відомо, що це рішення втратило чинність, але де гарантія, що такого не повториться?

Л.Г.: — Рік тому ми ухвалили Закон «Про вищу освіту», який значно розширює автономію ВНЗ. Ми ставимося до наших вишів так, як до цивілізованих університетів, де академічна свобода є однією з базових цінностей, і цей закон пропагує цю академічну свободу. Чому якісь чиновники в міністерстві повинні диктувати університетам, яким чином вони мають навчати своїх студентів? Тому формування навчального плану і вибір певних курсів було віддано вченим радам, університетам. На жаль, не всі наші університети є готовими до автономії. Дуже часто це розглядається як вседозволеність і ухвалення зовсім безвідповідальних рішень. Керівники вишів хочуть обов’язкової чіткої вказівки згори: «Ви маєте нам написати, що ми повинні зробити те, те і те». Зрозуміло, що це еволюційний процес і університети мусять навчитися бути автономними і приймати ці відповідальні та зважені рішення. Хтось це робить краще, хтось — гірше. Тому нам доведеться моніторити діяльність університетів, і, за потреби, має активно підключатися громадськість, як сталося в цьому випадку.

Нам було дуже складно ухвалити і написати такий проєвропейський закон, тому що він ламав стереотипи. Наприклад, у нас усі звикли до ієрархічної, централізованої системи управління в освіті, а тут ця автономія і багато інших речей. Тоді нам допомогли студенти, «Реанімаційний пакет реформ» та інші громадські організації. Боротьба за цей закон тривала ще за міністра Табачника, і якби не Революція Гідності, ми його не змогли б ухвалити. Але найважчим виявилась імплементація закону. Для цього має бути напрацьовано нормальну нормативно-правову базу, але, на жаль, процес відбувається надто повільно. А з другого боку — не всі академічні спільноти є готовими до цієї свободи, до цієї автономії, до зміни ієрархічної системи управління, до запровадження демократичних цінностей.

Софія РУСЬКИХ, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова:

— У цих реформах, здається, проблема не тільки в тому, що не всі університети можуть сприйняти цю автономію, а й у тому, що не всі хочуть її надати вишам. Як бути з цим?

Л.Г.: — Звичайно, є проблема з нормативно-правовою базою, яка має бути напрацьована для надання повної автономії. Наприклад, фінансова автономія вищих навчальних закладів. Сьогодні всі кошти університетів — і ті, що вони самостійно заробили, і міжнародні гранти — потрапляють на рахунки державного казначейства. І виші, маючи на рахунках гроші, інколи не можуть їх використовувати. Через це зриваються певні проекти. Тому Закон «Про вищу освіту» передбачає, що такі кошти можуть зберігатися на рахунках у державних банках. Але для того, щоб це стало можливим, треба ухвалити відповідну постанову Кабінету Міністрів. Але вона чомусь дуже важко розробляється і погоджується. І виходить так: є новий закон «Про вищу освіту», а живемо ми за старими нормативно-правовими актами, які не дозволяють йому працювати на повну. 

«ВІДПЛИВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ КАДРІВ Є ВЕЛЬМИ ВИСОКИМ»

Тетяна ЛIТВIНЧУК, Київський національний університет імені Т. Шевченка:

— Як стимулювати розвиток науки, як зробити так, щоб молоді науковці не виїжджали за кордон, а впроваджували інновації тут?

Л.Г.: — У нас у країні є проблема з тим, щоб результат наукового дослідження перетворювався на інновацію. Інновація — це вже технологічне рішення, яке випливає з наукового результату, який можна впровадити безпосередньо в якусь певну сферу. Часто ми приходимо до певного результату дослідження, але у нас не вистачає вже коштів і відповідних умінь, щоб перетворювати це на технологічні рішення. Парламенту над цим потрібно буде попрацювати, бо це потребує також вдосконалення законодавства.

Але якщо говорити саме про науку, то хочу повідомити, що уряд вніс зараз нову редакцію закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», де є дуже чіткі пропозиції стосовно того, що нам слід зробити у сфері управління і фінансування науки. Зараз цей відплив інтелектуальних кадрів є дуже високим. Зрозуміло, що науковці тут не матимуть певних доходів і не зможуть за багатьма напрямами задовольнити свій науковий інтерес через відсутність належної науково-лабораторної бази. Що треба зробити для того, щоб науковці поверталися і не виїжджали? Насамперед нам необхідно змінити підходи до фінансування науки. Сьогодні ми фінансуємо утримання величезної кількості наукових інститутів і людей, які там працюють. У більшості країн в першу чергу фінансуються певні теми досліджень або дослідницькі колективи, які виграли конкурси на проведення тих чи тих досліджень. Із цією метою пропонується створити Національний науковий фонд. Більшість коштів на науку будуть розподіляти як гранти за конкурсом, і лише частина безпосередньо йтиме на утримання інституцій. Це, звичайно, збільшить конкуренцію між науковцями, але принаймні закон передбачає, що ці кошти потраплятимуть саме до тих, хто займається дослідженнями. Бо сьогодні навіть коли науковці виграють кошти (бо є частина коштів, які розподіляються на конкурсній основі), до них доходить дуже незначна частина. Ми це змінюємо зараз у законодавстві.

Ще одна добра новина — Україна стала асоційованим членом грантової програми «Горизонт-2020». Я дуже сподіваюся, що ми ратифікуємо цю угоду, і це дозволить нашим науковцям мати доступ  до дуже великих ресурсів. Україні дали безпрецедентну 95%-ву знижку на вступний внесок. Решту внеску ми маємо заплатити, заклавши відповідні кошти до державного бюджету. Я переконана, що це варто зробити, оскільки у нас розшириться доступ до величезної кількості грантових наукових програм з усього спектру досліджень, починаючи гуманітарними і завершуючи природничими, ядерною фізикою тощо.

ПРО «ВЧИТЕЛІВ, ЩО МОЖУТЬ ВИГРАВАТИ ВІЙНИ»

Мар’яна ЧОРНIЄВИЧ, Національний університет «Львівська політехніка»:

— Цього року 23 тисячі випускників не склали тест з української мови. А на наступний рік хочуть затвердити іноземну мову як обов’язковий предмет. Наскільки доцільним ви вважаєте цей крок?

Л.Г.: — Почнемо з рідної мови. По-перше, чому такий високий показник тих, хто не склав? Тому що вперше залучили абсолютно всіх випускників шкіл. До того в нас завжди складали тільки ті, хто хоче вступати. А цього року на тестування йшли абсолютно всі випускники. Можна було очікувати, без сумніву, що показник тих, хто не складе, підвищиться.

Чому такий низький рівень знань узагалі з рідної мови? Це дуже серйозна проблема. Особливо мене хвилює вивчення рідної мови в тих регіонах, де панує російська. Мені здається, що нам потрібно внести свіжий подих у методи викладання та підручники з української мови. Вони мають стати значно цікавішими. Я вважаю, що підручники із мови та історії країни — це два стратегічні підручники. І так само вчителі, які викладають ці предмети, особливо в російськомовних регіонах, — це стратегічні вчителі, про яких говорять, що вони можуть вигравати війни. Я вже говорила, що, на превеликий жаль, у ситуації, що склалася на Донбасі, є також провина і вчителів. Саме внаслідок помилок у викладанні цих стратегічних предметів не було сформоване почуття ідентичності зі своїм народом.

Тепер щодо іноземної мови. Я хочу сказати, що знання кожним випускником іноземної мови хоча б на рівні B1 — це одне із стратегічних завдань реформи. Це надзвичайно важливо. І тому нам потрібен правильний кінцевий іспит. Сьогодні тестування з англійської мови має тільки письмову частину. Але там немає комунікативної складової: ні аудіювання, ні спілкування. Це мотивується насамперед дороговизною цієї частини іспиту. Для цього ж треба навчити людей, які можуть це оцінювати, забезпечити обладнання. Але я вважаю, що обов’язково мусимо прийти до підготовки правильного іспиту з іноземної мови. І тільки тоді, коли ми його зробимо, можна його робити обов’язковим для всіх.

Крім того, я переконана, що ми повинні попереджати заздалегідь, якщо пропонуємо щось як обов’язкове, тим паче, в ситуації з іноземною мовою. Якщо українська мова обов’язкова в усіх школах Україні і вивчається приблизно на однаковому рівні, то у вивченні іноземної мови маємо відчутну різницю між селом і містом, між звичайною школою і закладами з поглибленим вивченням іноземної мови, гімназіями, ліцеями тощо. На мою думку, треба починати зі збільшення кількості годин іноземної мови в загальноосвітніх школах, із розробки і пілотування правильного іспиту з іноземної мови, який буде передбачати принаймні аудіювання. Тільки після цього ми можемо сказати, що, наприклад, з 2017 року ми запроваджуємо обов’язковий іспит. Іспит повинен бути обов’язковим, але не наступного року і не в такому вигляді, яким він сьогодні є.

«ЗАКОН «ПРО ВИЩУ ОСВІТУ» НЕ Є КОНСТАНТОЮ. МИ РОЗВИВАЄМОСЯ»

Наталія ШИМКIВ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Наскільки актуальною є наразі бюджетна форма навчання в українській системі освіти. Чи не доцільніше впроваджувати в університетах гранти, як це є за кордоном?

Л.Г.: — У нас сьогодні, на жаль, у фінансуванні вищої освіти дуже мала участь будь-яких юридичних осіб, які можуть видавати гранти на навчання. Мусимо шукати роботодавців, які зацікавлені в підтримці отримання освіти іншими людьми. У нас усе фінансується або за кошти фізичних осіб, або за державні. Сама система державного замовлення є спадком Радянського Союзу, і вона дуже погано працює, бо в нас немає планової економіки. Ми до кінця не можемо правильно спрогнозувати, хто нам потрібен і в якій сфері за п’ять років, бо в нас відбуваються постійні зрушення. Триває війна, і ми можемо реагувати тільки ситуативно. Наприклад, цього року збільшили державне замовлення на військові та медичні спеціальності, тому що війна, і ми розуміємо, що нам потрібні ці фахівці. Але в чистому вигляді державне замовлення працює, виходячи з можливостей та бажання вищих навчальних закладів, а не з потреб економіки і розвитку країни.

Саме тому вельми важливо збільшити альтернативні можливості фінансування вищої освіти, зокрема, кредитування. Наприклад, у Великобританії всі, хто вступив в університет, отримують кредит від держави. Цю суму потім людина повинна повертати під час свого професійного життя. Держава усвідомлює свої ризики, але все ж таки вона щось отримує назад.

Закон «Про вищу освіту» не є константою. Ми розвиваємося. Я вважаю, що якраз питання механізму фінансування вищої освіти — це те, що треба доопрацьовувати в цьому законі.

«НАМ ТРЕБА ЗРОСТАТИ, ВЧИТИСЯ РОЗУМІТИ ОДНЕ ОДНОГО»

Дар’я ТРАПЕЗНIКОВА, Київський національний університет імені Т. Шевченка:

— Ми сьогодні чимало говоримо про освічений загал. А як ви вважаєте, яка концепція освіти найкраще підійде для дітей і молоді з особливими потребами? Чи виправдовує себе інклюзивна освіта в Україні на даний момент?

Л.Г.: — Інклюзивна освіта виправдовує себе у світі. Цей підхід не просто має право на життя, його обов’язково необхідно застосовувати для тих дітей з особливими потребами, які можуть бути включені у звичайний колектив, тому що не всі, на жаль, можуть. Одне із ключових завдань цього закону — урегулювати питання освіти дітей з особливими потребами. Ви знаєте, що ми у минулій каденції парламенту ухвалили Закон «Про дошкільну освіту», де вперше прописали можливість включення дітей дошкільного віку і створення відповідно таких груп. Річ у тім, що ще з часів Радянського Союзу ми йшли шляхом відділення цих дітей через мережу спеціальних шкіл-інтернатів. Що відбувається потім? Коли ця людина виходить із такої школи, вона потрапляє у звичайне суспільство. Ні вона не вміє орієнтуватися і комунікувати у цьому звичайному суспільстві, ні воно не готове з нею спілкуватися. І це була велика проблема.

Може бути інша крайність. Давайте ми охопимо всіх інклюзивною освітою, а ці спеціальні школи-інтернати позакриваємо. Отже, у крайнощі ніколи не можна впадати, тим паче, в освіті. І зараз дуже важливо відкрити можливості для інклюзивної освіти. Для цього має бути запроваджений принцип «гроші за дитину». В чому він полягає: у спеціальному інтернаті рік навчання такої дитини коштує, наприклад, 28 тисяч гривень. Вона оточена більшою кількістю спеціальних педагогів, навчається в маленьких групах, має певний медичний супровід, і на це виділяються ось такі кошти. Якщо вона включена в звичайний клас загальноосвітньої школи, то там її навчання буде коштувати значно менше, але вона не матиме той додатковий супровід, який їй потрібен. Нам важливо, щоб школа, яка може включати таких дітей, отримувала за цю дитину відповідно такі ж кошти, що й у спеціальній школі-інтернаті. І це має бути виписано у законі, щоб розширити можливості для створення таких інклюзивних шкіл.

Це  не знімає проблеми готовності суспільства до інклюзивного навчання. Ми, на жаль, маємо досі приклади, коли класи, батьки, вчителі не готові сприйняти дитину з особливими потребами. Нам треба зростати, вчитися розуміти одне одного. І зараз, я думаю, ситуація в нашій країні спонукає до цього.