«Південний вектор»: перспективи та проблеми
Наша газета вже привертала увагу читачів до висновків, здобутих в дискусії аналітиків, яка відбулася на «Севастопольському форумі», проведеному Центром «Софія» разом з «Українським клубом» в Севастополі в жовтні нинішнього року («День», №187, №201). В цьому сенсі мають велике значення думки про те, що «Південний вектор» в політичній стратегії України — як внутрішній, в розумінні роботи в південних регіонах країни, так і зовнішній, в розумінні відносин з країнами на південь від України — має не просто велике значення, а зростаючу функціональність. Отже, сьогодні — думки з цього приводу.
РЕГІОН ЯК АДМІНІСТРАТИВНИЙ ФЕНОМЕН
Не секрет, що теорія регіонального управління сьогодні в Україні змушена крокувати переважно по суцільній цілині. Воно й не дивно, бо теоретики спотикаються навіть на визначенні самого поняття регіон. Так, Зіновій Варналій вважає, що це не менше ніж обласна територіальна одиниця, а точніше: «територія АР Крим, області, Києва і Севастополя». Тобто все те, що нині реально підпорядковується Києву. Але поняття «регіон» часто застосовується навіть стосовно до району. З іншого боку — а що ж тоді Донбас? Донецький вчений Юрій Макогон запропонував «новий механізм побудови територіальної системи України на основі створення і розвитку територіально-промислових регіонів», чим фактично повернув із забуття колишній винахід хрущовського часу — раднаргоспи. Його колеги навіть запатентували «гравітаційну модель інтеграційних процесів», яка дала можливість побачити в новому світлі, як вони кажуть, регіональну політику. За його концепцією, Україна поділяється на 9 територіально-промислових регіонів по 2—3 області, і саме їм, — а не областям! — делегуються повноваження визначати основні напрямки економічної політики. І це не жарти, бо йдеться про права в розподілі бюджету, створенні технопарків і ВЕЗ, ТПР, запровадження інновацій, будівництво промислових і соціальних об’єктів. Звичайно, це нове слово в економічному устрої України, яке не має нічого спільного з беззмістовною теорією федералізації, однак корисне вже тим, що визначає для кожного такого мегарегіону провідний вид діяльності, який може стати стрижнем прориву для підвищення рівня життя в ньому.
Скажімо, на першому круглому столі учасники довго сперечалися, який з економічних напрямків може бути провідним для Криму. Одні активно заперечували очевидну концепцію про те, що провідною ланкою кримської економіки має бути сфера курорту і туризму, навколо якого має розвиватися весь економічний комплекс регіону. За їх концепцією, Крим має бути комплексним економічним регіоном, тобто в ньому мають розвиватися як промисловість, так і курорт. Інші твердили, що це звичайний радянський підхід, в руслі якого за умов командної економіки і було побудовано в Криму хімічний промисловий комплекс, несумісний, як зараз вважають, з курортом. Однак слід також мати на увазі, що тепер, за умов вільної ринкової економіки, інвестори, незважаючи на концепції теоретиків, природно будуть вкладати гроші в будівництво готелів, пансіонатів, спеціальних портів для морських круїзних яхт, великих курортно-туристичних комплексів та в розвиток супутніх галузей — аграрного сектора і переробних підприємств, нові види курортного транспорту, які навряд чи можна вважати цiлком промисловістю, будуть розвивати сферу культури, банки, зв’язок тощо. Тим більше, що Крим як курорт освоєний тільки на третину, а дві третини — курортна цілина, яка просто обіцяє надзвичайно вигідні інвестиції. Це Тарханкут і Донузлав, Керченський півострів, узбережжя Азовського моря, Арабатська стрілка. Саме розвиток курортної галузі, за стратегічними проектами, передбачає доведення щорічного потоку туристів у Крим за найближчі 15 років до 20—25 мільйонів осіб. І навряд чи тепер вільному капіталісту спаде на думку побудувати в Криму ще хоч би один завод типу хімічного комплексу чи підприємство для виготовлення тракторів та комбайнів, причепів тощо, як це було раніше. Причина одна — особливості регіону зумовлюють більш вигідне інвестування в курортно-туристичну галузь. А в Запоріжжі, наприклад, навпаки, умови регіону зумовлюють більш вигідне інвестування в промисловість, і навряд чи хтось буде будувати там нові санаторії чи пансіонати. Тепер, коли громадськість Західного Криму примусила Президента України відмінити указ про будівництво порту на Донузлаві, досить проблематичним стає для Криму і розвиток транспорту та ріст перевезень, хоч Крим є одним з найбільш вигідних транзитних регіонів. Під таким же питанням зараз проект побудови порту на озері Тобечик в Східному Криму, про що вже писав «День».
СТАРІ ПОМИЛКИ — НОВІ ПРОБЛЕМИ
Хоча останні реалії дали підставу представнику центру «Номос» із Севастополя Павлу Лакійчуку оцінити ці рішення як помилкові. Він повідомив, що, за інформацією «Номосу», Росія в сусідній Кубані і Краснодарському краї, які мають аналогічні з Кримом курортно- екологічні умови, активно розвиває саме портову інфраструктуру — в найближчому майбутньому стануть до ладу порти на мисі Залізний Ріг, де організовано перевантаження хімічних вантажів і навіть аміаку, будується порт Кубань. Причому вони оснащені новим портовим обладнанням та мають глибоководні причали і довгі причальні стінки, що забезпечить прийом суден найрізноманітніших типів, на відміну від кримських портів. З одного боку, вже не можна буде говорити про абсолютну екологічну чистоту Криму, адже ці порти будуть мати забруднюючий вплив і на український півострів, а з іншого боку, Росія таким чином перебере на себе абсолютно всі чорноморські перевезення і Україна, не побудувавши сучасні порти на Донузлаві та Тобечику, втратить вантажі навіть для портів у Керчі, Феодосії, Євпаторії, Севастополі та Ялті. Морська галузь України в таких умовах може просто загинути, бо вже на сьогодні перспективи для конкуренції перевезень на Чорному морі нами втрачені. Фактично Україна в нинішньому Криму повторила помилку десятирічної давнини, коли було з надуманих причин зупинено будівництво Кримської атомної станції, яка при поділі Союзу відійшла б Україні, і ми таким чином втратили надзвичайно потужне джерело енергії, яке б зараз дуже згодилось Україні, а отримали суперпроблемне місто Щолкіно. Це сталося, вважають учасники «Севастопольського форуму», саме через те, що ні тоді, ні зараз регіональна політика в Україні не дійшла до визначення провідних економічних галузей для кожного регіону. Таким чином, недоліки управління регіонами вже призвели і до явних економічних втрат, і до втрати загальної перспективи країни.
ЯК ДОСЯГТИ БАЛАНСУ ЦЕНТРАЛІЗМУ ТА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ?
У цьому сенсі в багатьох політиків в Києві може виникнути бажання сісти і розписати для кожного регіону «завдання на сьогодні і завтра». Олександр Дергачов попереджає про неефективність цього шляху. На його думку, сьогодні в країні існує двовладдя, яке може трансформуватися в новий тоталітаризм. І справді, після політичної реформи, коли зросла роль партій, після формування партійної коаліції, сталося так, що все частіше функції органів державного управління перебирають на себе партійні штаби. Рішення партійних органів стають керівними для органів державної влади. Фактично, якщо президентський центр буде все більше здавати владу, а партійна коаліція буде все більше перебирати її на себе, у нас чим далі, тим бiльш явно буде виникати «новий ЦК КПРС», рішення якого будуть «єдино правильними і загальнообов’язковими». Наша система управління характеризується інтелектуальною слабкістю партій, дисциплінарною силою кланів, а це приводить до того, що в країні утворилися центри надпрезидентської і надпрем’єрської влади, а всі політичні пертурбації не призвели до зміни еліт та призову нових інтелектуальних сил. На думку Олександра Дергачова, це може призвести до ілюзорної ефективності авторитарного управління, яке може знову встановитися в Україні. Хоч надзвичайна неефективність випробуваної вже в нас у радянський час компартійної авторитарної системи свідчить про небажаність такої реінкарнації нашої партійно-адміністративної системи, як би вона не називалась. Тим більше, що ефективність тоталітаризму вичерпується швидко, а встановлюється він, як правило, надовго. Причина в тому, що в умовах демократії стають надзвичайно важливими такі параметри суспільства загалом, яких ми ще не маємо. Скажімо, для нас характерна низька якість політичних організацій, недостатня політична культура. Той факт, що в нас не існує довиборного відбору кандидатів, призводить до таких виборів, коли або нема реального вибору між кандидатами, або доводиться вибирати з двох бiд меншу. І справді, каже Олександр Дергачов, у нас пройшли такі кандидати, які б у зрілих демократичних суспільствах не мали б жодних шансів, адже неясності з біографіями та джерелами доходів в них, як правило, призводять до негайного відсіювання ще до виборів.
У нас «важка спадщина» і «важка держава» в тому сенсі, що вона концентрує в собi багато невластивих їй повноважень. Ї потреба дня полягає в тому, щоб полегшити її. Олександр Дергачов говорить, що насправді Україні потрібна не федералізація, а децентралізація, яка залучить до управління регіонами нові інтелектуальні «потужності», і нові організаційні ресурси. Але ефективно така система буде існувати лише за умови балансу централізму та децентралізації, а його Україна поки не має навіть в наукових теоріях. Ми поки не знаємо навіть на рівні концепцій, яку саме роль мають відігравати еліти, а яку — громади регіонів. У нас нема правових запобіжників проти неякісних і недемократичних виборів, проти неякісних еліт, проти засилля кланів, проти домінування егоїстичних інтересів тощо. Наш парламент перетворився просто на машину для голосування, яким він штампує рішення партійних організацій в інтересах тих чи інших соціальних груп, а не держави в цілому. А все це тільки збільшує рецидиви катастрофічно неякісного регіонального управління.
