«...По суті, Росія не є християнською країною»

Вселенський Патріарх Варфоломій закликав до припинення війни та агресії на сході України. З відповідним посланням він звернувся з нагоди 84-х роковин Голодомору в Україні. «У той час, як ми в молитві згадуємо звірства голоду, ми також хотіли б зробити молитовне звернення до всіх людей доброї волі щодо припинення війни, агресії і триваючого насильства в Україні, а також зауважити важливість поваги до прав і гідності людини, особливо військовополонених, за збереження та звільнення яких ми, православні, молимося кожної служби Божої», — йдеться в посланні на сайті Патріархату.

«День» завчасно підготувався. 2015 року Бібліотека газети поповнилася новою книгою «Повернення в Царгород». «Візантія й Давня Русь — Україна. Козацька Україна та Османська імперія... Теми й досі не цілком досліджені. Проте вдумливе їх вивчення в контексті нашої української історії дає ключі до розуміння багатьох справді актуальних сьогодні речей. Там, у Візантії — корені нашого християнства, культури Київської Русі. Там, у Османській імперії — витоки нашого козацького руху, наших драм, трагедій, перемог і здобутків. Це — не лише минуле. «Книга «Повернення в Царгород» суттєво зміцнить українську суб’єктність. А це саме те, що нам зараз потрібно найбільше», — говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина.

І от якраз цими днями в країні, яка розв’язала війну та агресію проти України, розпочався Архиєрейський собор Російської Православної Церкви. Причому вперше в цьому заході візьме участь російський президент Володимир Путін. Звичайно, це могли бути суто внутрішні справи РФ, якби вони напряму не стосувалися України. Тому ми уважно стежимо за тим, що відбувається в Москві.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Участь у соборі взяли і представники Української православної церкви Московського патріархату, що викликало хвилю обурення в соцмережах.

Ще напередодні собору журналістка Ярослава Міщенко написала у себе в FB: «На прес-конференції росіяни оголосили, що участь у соборі РПЦ не підтвердив тільки один український єпископ. Неважко зрозуміти хто відмовив... Український митрополит Олександр Драбинко пояснив росіянам, що прибути на собор не може, бо є потерпілим і невиїзним у справі про тиск на блаженнійшого Володимира. Але росіяни при цьому дали зрозуміти, що всі інші українські єпископи на собор їдуть. Ще б пак, адже вони офіційно не відмовили. Але вони офіційно і не погодилися. Вони не прислали підтвердження в Москву. З опитаних мною єпархіальних управлінь, крім вл. Олександра, помічники ще трьох сказали, що їх архієреї в Москву не їдуть. Більш того, відмовити хотів навіть одеський Агафангел. І не збирався їхати намісник Лаври. Тоді навіщо Москва так поспішила записати всіх українців в учасники? І навіщо ФСБ-митрополит Алфєєв поспішив усіх вас публічно захищати ще до початку собору? Все це мені схоже на спеціально створюваний інформаційний шум, покликаний супроводжувати собор. Тобто нашому єпископату (тим, хто не зумів відмовитися від поїздки) уготована роль носіїв російської єдності і овець (якщо не сказати жертовних баранів), яких будуть «захищати» в Москві. Ви в курсі, Москва вміє захищати. Але це всього лише версія. Просто правдоподібна».

«Путін візьме участь в Архиєрейському соборі РПЦ. Але, крім Путіна, в його роботі візьмуть участь практично усі архиєреї УПЦ-МП на чолі з митрополитом Онуфрієм, — пише Богдан Червак. — Для чого вони приїхали в Москву? Відповідь на поверхні — вкотре задекларувати свою вірність Кремлю. Продемонструвати свою зневагу до пам’яті українських героїв, які загинули на Донбасі. Нам у очі кажуть — ми не українська церква, а філія Кремля, його «п’ята колона» в Україні. Нам плювати на війну і героїв. Нам добре з Путіним і РФ. Чому Україна має це терпіти? До якого часу це терпітимуть українці? Здається, що Бог дає нам можливість зробити все необхідне, щоб усі архиєреї УПЦ-МП на чолі з митрополитом Онуфрієм назавжди залишилися в Москві. Їм добре в Москві. Нам добре без них».

«Ну що, робимо ставки — московити дозріли до автономії чи до автокефалії для УПЦ МП? — ставить питання релігієзнавець Олександр Саган. — Як на мене, йтиметься про автономію, бо це значно звузить нинішні права УПЦ МП та назавжди закріпить її за МП. Тим більше що автономію Київській митрополії вже було надано на Соборі МП у 1917—1918 рр. і не було ліквідовано. Фактично її треба лише підтвердити».

Якими б не були рішення собору, виходячи з природи російської влади і Церкви, навряд чи вони матимуть позитивний характер для українців. Зокрема і для тих, які поїхали на поклон до Москви. Мета Кремля — будь-якими способами, в тому числі через війну і окупацію, мінімізувати незалежність України, адже для Путіна і нинішнього кремлівського керівництва росіяни і українці це «один народ». Що може протиставити у відповідь Україна? Насамперед, потрібно навчитися захищати власну історію, зокрема, яка стосується коріння української церкви, і своїх героїв (цьому, власне, присвячена Бібліотека газети «День»). Формувати справжні партії, підтримувати професіоналів, контролювати владу... Все це потрібно для побудови сильної держави.   

Що думають експерти?

«УПЦ МП НАЛЕЖИТЬ ДО РЕЛІГІЙНОГО ЦЕНТРУ В ІНШІЙ ДЕРЖАВІ, ТОМУ ОЧЕВИДНО, ЩО ВИКОНУЄ ЩЕ Й ПЕВНІ ПОЛІТИЧНІ ФУНКЦІЇ»

Iгор IСIЧЕНКО, архиєпископ, Свято-Дмитрівська церква (м. Харків):

— Очевидно, що поїздка представників УПЦ МП до Москви не вносить нічого нового в стосунки УПЦ МП та її релігійного центру. Це такий момент Істини для значної частини парафіян Московського Патріархату в Україні, які ховалися від свого реального підпорядкування Московському Патріархові за примарним внутрішнім самоврядуванням УПЦ, яка була проголошена 1990-го року. Ці речі відповідають канонічному статусу МП і очевидно, що неминуче спричиняють до виконання певних політичних завдань у підтримці віртуального «русского мира» в своєму середовищі.

До Москви мають поїхати всі єпископи і брати участь у засіданні, а не приховувати свого реального статусу за позірною автономією. Не слід забувати, що УПЦ МП — це церква, яка належить до релігійного центру в іншій державі, тому очевидно, що вона виконує ще й певні політичні функції, які належать конфесійній структурі у межах держави, яка фактично здійснює політику державного протекціонізму стосовно цієї конфесії.

Щодо можливої автономії УПЦ МП, то гадаю що поки що йдеться лише про припущення. Зараз УПЦ МП не має жодного статусу, який був би визначений канонами. Самоврядування в Україні — це дуже умовна річ, яка коливається залежно від політичної кон’юнктури у своїх форматах. Що стосується автономії, то я не думаю, що зараз ситуація у Росії та у стосунках московського центру та українського складника РПЦ дозволять піднімати подібне питання. Думаю, що на сьогодні це нереально. Те що в Росії церква від влади відокремлена дуже умовно демонструвалось постійно.

«ПУТІН БРАТИМЕ УЧАСТЬ В СОБОРІ ЩЕ Й З РЕВІЗІЙНОЮ ФУНКЦІЄЮ»

Людмила ФIЛIПОВИЧ, завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства, доктор філософських наук, професор Iнституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:

— Була пропозиція випустити попів МП до РФ, а назад не пускати, щоб тепер вони там були на утриманні. Це звичайно жарт, але люди його озвучували. Насправді, в цій ситуації ми маємо «ножиці», які тягнуться не один десяток років. Якщо церква не має автономії або автокефалії, то її представники просто не можуть не поїхати на цей собор. З іншого боку — це лакмусовий папірець за яким можна визначити — чи досі слухняні перші ієрархи УПЦ МП чи здатні «бунтувати на кораблі». Здається збунтувався лише один. Я розумію, що їм «стрьомно». Залишитися без визнання православних церков на сьогодні складно. Бо за огорожею вселенського православ’я функціонувати дуже важко. Тебе ніхто не визнає, ти нікому не потрібен і ти взагалі ніби не існуєш. Немає статусу.

Таким чином зберегти себе можна лише шляхом спільного підтримання один одного. Вже інша справа, що саме відбувається у тому вселенському православ’ї між собою. Що торкається УПЦ МП, то вони наочно підтвердили, що вони в структурі церкви МП і не збираються відходити, а отже ніякого «бунту на кораблі» немає, хоча навіть далеко не всі з УПЦ МП в Україні будуть задоволені цим кроком, оскільки навіть в середині цієї церкви є люди з явними автокефальними напрямами. Останні хочуть і прагнуть мати незалежну церкву від Москви враховуючи якраз політичні моменти, адже вони не можуть спокійно сприймати агресію РФ проти України, анексію та окупацію наших територій, тощо.

З точки зору моралі Майдан вже розставив всі точки над «і», бо ж ми пам’ятаємо, що в найскрутніші моменти, коли необхідно було стати на захист народу вірою і словом, МП ніяк себе не проявив. Там були всі церкви окрім однієї — УПЦ МП. Посилання на те, що вони є надземною організацію, поза конфліктами і ніби не від світу цього, на сьогодні мало кого задовольняє. Хоча якби ми отримали підтримку від цієї церкви, то все могло бути інакше. А інакше не могло бути, бо вони орієнтовані виключно на Росію.

І тут церква насправді не знає як вирішити це питання. Ці представники УПЦ МП поїхали в Москву нібито в очікуванні підтвердження автономії, яку вони отримали від Олексія II. Побачимо який розворот приймуть події. Але те, що патріотично налаштоване українське суспільство не сприйме цього кроку — це однозначний факт. А ось реакцією на такі вояжі можуть бути в тому числі відходи парафій до складу УАПЦ або до складу УПЦ КП. Для всіх нас це є приводом подивитись на свідомість тих людей, які входять до УПЦ МП, по тому в якій формі вони висловлять свою можливу незгоду.

Але звернемо увагу ще на один нюанс. Якщо б УПЦ МП не поїхало до Москви, то це в принципі могло викликати додаткову агресію з боку Кремля. Факт участі Путіна в соборі доводить те, що він вирішив так би мовити свої кадри. В тому числі і як досвідчений високопоставлений «чекіст». Демарш УПЦ МП можна було б розцінювати як підлеглість її до української влади і ефемерну загрозу «русскому миру». Само РПЦ безумовно має прямий стосунок до Кремля. Це такий собі «цезаропапізм», тобто преклоніння церкви перед світською владою. І мені здається, що Путін іде на собор для того, щоб самому подивитись на те, що там за настрої. Тому що не все так гладко в стосунках між РПЦ і владою. І не все, що Путін хотів би просунути підтримує церква. Тому Путін буде брати участь в тому соборі ще й з ревізійною функцією, як типовий володар, та ще й «чекіст». Не секрет, що батюшки за радянських часів проходили узгодження через КДБ. Це у нас церква може проявляти свою самостійність від влади і Президента зокрема. В Москві вона цього зробити не зможе. З іншого боку, Путін буде всіляко підкреслювати свою православність, хоча він ніяка не православна людина.

«НИНІШНЄ КЕРІВНИЦТВО РПЦ Є СПАДКОЄМИЦЕЮ ЦЕРКВИ, ЯКА ВИНИКЛА ЯК НАСЛІДОК ЗМОВИ ПАТРІАРХА СЕРГІЯ І СТАЛІНА»

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, незалежний російський журналіст:

— Відвідання Путіним архієрейського Собору — це очевидний передвиборчий жест. Не дивлячись на те, що офіційно він про це не оголосив, де-факто він вже розпочав цю передвиборчу кампанію. Для Путіна важливо показати, що він залишається не просто президентом всіх росіян, але й є президентом «православної імперії», в яку останні роки посилено намагається грати Росія. Також треба розуміти, що стосунки влади і церкви досить складні. По-перше, тому що російська влада сама неоднорідна. Людина, яку вважають духовником Путіна (хоча важко собі уявити як у офіцера КДБ може бути духівник і це скоріше всього легенда) отець Тихон Шевкунов є одним із найбільш серйозних і реальних опозиціонерів нинішньому патріарху Кирилу. Таким чином і сама церква неоднорідна. Тому не можна сказати, що у церкви і держави є фундаментально стійкі стосунки. Хоча звичайно останнім часом церква є в пріоритетах влади за що отримує певні економічні преференції. Але останні роки ці стосунки суттєво погіршились. Окрім того, війна, яку РФ не визнає, але тим не менше веде з Україною, наносить удар і по позиціям РПЦ в цьому регіоні.

Тема про те наскільки Росія дійсно є християнською країною є дуже складною. Як виглядає православ’я в Росії не лише в доктринальному сенсі але й побутовому? 75% росіян вважають себе православними, але відвідують храми 3—5%. Відповідно християнськими заповідями користуються так саме не багато людей. Отже Росія — це країна світська. Скоріше РФ — це країна атеїстична. Спадок радянської Росії нині є набагато більш сильним ніж так само неоднозначний спадок Російської імперії. Не будемо забувати, що Петро I буквально ліквідував церковне самоуправління і створив світський священний Синод, який керував всіма церковними справами. Таким чином РПЦ знаходилось весь час в стані гніту з боку влади, як до 1917-го року так і після вже атеїстичним режимом. Зараз левова частина вірян виступають проти так званого сергіянства, тобто тієї церкви, яка виникла як наслідок змови в особі патріарха Сергія і Сталіна. Нинішнє керівництво РПЦ є фактично спадкоємицею цієї церкви. Тому говорити про те, що релігійна свідомість є одним із факторів при прийнятті в тому числі політичних рішень в РФ не можна. Росія по своїй суті не є ні християнською, ні православною країною.

*  *  *

Якими б не були рішення собору, виходячи з природи російської влади і церкви, навряд чи вони матимуть позитивний характер для українців. Зокрема і для тих, які поїхали на поклон до Москви. Мета Кремля — будь-якими способами, в тому числі через війну і окупацію, мінімізувати незалежність України, адже для Путіна і нинішнього кремлівського керівництва росіяни і українці це «один народ». Як, власне, і церква там по суті є частиною влади. Свого часу знаменитий режисер, драматург, актор Андрій Смирнов, цитуючи вислів російського мислителя Костянтина Леонтьєва (фраза кінця 1880-х рр.), сказав: «В Росії християнство ще не проповідуване». Тобто справжнього християнства в Росії мало, натомість багато політики. Наприклад, невдалий днями запуск російської ракети перед цим супроводжувався освяченням священика. Або свіжа заява єпископа Тихона про те, що частина церковної комісії впевнена в ритуальному характері вбивства царської родини Романових. 

Що може протиставити у відповідь Україна? Насамперед, потрібно навчитися захищати власну історію, зокрема, яка стосується коріння української церкви, і своїх героїв (цьому, власне, присвячена Бібліотека газети «День»). Ми також є нащадками Візантії, але в її кращих формах. Дивно, що наші ієрархи, які поїхали в Москву, досі в цьому не розібралися. А ще нам необхідно формувати справжні партії, підтримувати професіоналів, контролювати владу... Все це потрібно для побудови сильної держави.