Податок на свободу

Кажуть, що штраф — це податок на кепські справи, а податок — штраф на вдалі. Коли українські податківці приходять із перевірками в якусь компанію, це означає, що там загалом добрі справи. Керівництво задоволене бізнесом. Коли вони приходять перевіряти медіакомпанії, засоби масової інформації, значить, там також ведеться добре, там роблять те, що у вільній країні називають бути сторожовим псом демократії.

Там гавкають на тих, на кого слід.

Каналу ТВі слід пишатися теперішньою податковою увагою. Або хоча б бути задоволеним. Це — визнання їхніх досягнень перед тими глядачами, які, перемикаючи канали, хочуть знайти однодумців, а не лише розваги.

Свобода преси, або свобода слова, майже завжди є соціально-політичною концепцією, через що ідеальну свободу преси, якою втішалися б чи користувалися б однаково всі члени суспільства незалежно від соціального чи політичного становища, дуже непросто досягти і ще важче втілити.

У нас її втілювати доводиться в обхід найнесподіванішого в цивілізованому світі контролера — збирача податків.

У XVII столітті лібертаріанці Англії сформулювали нову концепцію свободи преси, бо вірили, що людина — це незалежна й раціональна тварина, яка мислить і здатна розрізняти погане від доброго чи погане від трохи ліпшого, якщо їй дати відповідні конфліктні варіанти або суперечливі докази. Вони вважали, що пресі вже годі бути знаряддям правителів з інформування підлеглих щодо того, як їм слід жити. Правду вже не сприймали як ексклюзивну власність влади, а пошуки істини бачили невід’ємним природнім правом кожної людини.

Такою ця ідея більш-менш залишилася й дотепер. Тільки способи впливу на право пошуків правди трохи змінилося. У сучасному світі їх треба весь час винаходити, бо відкрито затуляти рота одним завдяки іншим — це не просто поганий смак, а ще й рядок із демократичної Конституції про те, чого робити не можна. Недаремно скаржився недавній американський президент Джордж Буш: «Диктатура була б до біса набагато простішою справою». А так — весь цей головний біль із усіма цими свободами.

Свобода преси потребує особливого підходу. Кілька років тому американський Верховний суд у справі Сітізенз Юнайтед проти Федеральної виборчої комісії пояснив, що свобода слова — це право, яке поширюється й на корпорації, що корпорація є особою і що, як будь-яка особа, вона має право говорити, що їй заманеться. Особливо перед виборами. У друкованій пресі, на радіо, телебаченні. Те, що в цієї «особи» можуть бути на такий вислів мільярди доларів, що переважать статки інших осіб, які ходять і дихають, але мають порожні кишені, високих суддів не збентежило. Голос корпорацій тепер набагато гучніший і за інвесторів цих же самих корпорацій, навіть коли власники акцій не розділяють думки корпоративного керівництва компанії. На зборах інвесторів вони воліють голосувати за прибутки компанії, а не за того, хто сидітиме в Білому домі.

Своїм рішенням Верховний суд США здивував тоді навіть досвідчених знавців конституційного права. Один із них, професор Річард Гейсен, так і заявив: ухвалою суд цілком проігнорував міцну традицію американського політичного рівноправ’я.

Отак.

В Україні ж із такими проблемами все простіше. Щоб впливати на свободу преси чи слова, не обов’язково вправлятися в юридичній логіці (чи популярній тут юридичній казуїстиці) і виписувати контраверсійні закони. Їхнє втілення все одно буде сумнівним, як і багато з того, що продукують законодавці, а високі судді тлумачать. Міліція і так зможе реалізовувати якийсь не такий постулат закону або не втілювати його взагалі.

Для такого впливу на свободу преси в нас є депутати, які ламають журналістам камери, пальці й професійний запал, охоронці, які забороняють знімати навіть по цей бік двометрового паркану, а також фінансові інспектори, які присягаються, що не перевірятимуть засоби масової інформації перед виборами... окрім деяких.

Такі способи впливу дають змогу справити враження про поодинокість тиску на пресу або суто процесуальні непорозуміння.

Новини про податкові перевірки на каналі ТВі, якими б не були аргументи перевіряльників, відразу викликають недовіру щодо дозволеності їхніх намірів.

У медійному просторі України канал ТВі посідає окреме місце. Він — чи не єдиний вихід для тих, хто не просто не задоволений сучасною владою, а обурений нею. Тут менше, ніж на інших каналах, полярності думок, у яких каламутиться, плутається суть, правда. Тут менше тих мудрих знавців і політологів, які тільки завтра знатимуть, чому речі, які вони передбачили вчора, не сталися сьогодні. Тут в аналітичних програмах не порпаються, довго розшукуючи голку в цілій копиці... голок.

Тут більше чіткості, однодумності.

Тут більше чіткого дисидентства.

Коли фінансові інспектори приходять перевіряти телевізійну компанію такого зразка, вони автоматично ставлять себе під велику підозру. У тому, що шукають там зовсім не пропалий податок на додану вартість, а що прийшли туди по податок на свободу.